Третя ракета - Сторінка 23

Так ми й загинемо, і ніхто ніколи не довідається, як я любив її. Але вгорі пронизливо завиває — я штовхаю Люсю в куток, і в той же час перша бомба вибиває з-під мене землю. Наступні вибухи обрушують на нас важкі земляні брили. Гасне сонце. Повітря б'є тугими курними хвилями. Скрізь земля, вогонь і пекельна лютість вибухів. Міцно обхопивши руками голову, я згинаюся в кутку, як тільки можу, затуляю Люсю й затискую між колінами автомат. Дівчина з кожним вибухом здригається, так само здригається й земля, дрижу і я. Мабуть, немає такої людської сили, яка б не була підвладна страшній силі вибуху. Бомби рвуться по три одразу: "Тр-р-рах! Тр-р-рах! Тр-р-рах!" Здається, земля трісне на всю свою глибину, як великий спілий кавун. Я скручуюся, напружуюся — рев наближається, виск і — знову: "Тр-р-рах! Тр-р-рах! Тр-р-рах!"

Дев'ять вибухів підряд. Навкруги ще осипається земля, зверху осідають хмари піску, знятого бомбами, ревіння стає глухішим, але знову ж наростає. Я не знаю, чи жива Люся, вона зіщулилась за моєю спиною, крізь куряву мені не видно літаків, але, здається, вони вже входять у піке. Я чую, як одриваються і з свистом падають на нас бомби. "Тр-р-рах!" — б'є десь по окопу

Кривенка. "Пропав хлопець", — мелькає думка. Зараз же знову виск і "тр-р-рах! Другого вибуху чомусь немає, може, бомба не розірвалася? Трошки розслабивши тіло, я жду заходу третього пікірувальника. Поки що ми живі, але невже загинемо від останнього вибуху? Мусять же в них закінчитися нарешті ці прокляті бомби.

Третій "лапотник" трошки забарився, пил встигає осісти, поки він заходить од сонця. По переритій вогневій спершу миготить його прудка тінь, а потім пронизливо вищать бомби. Вони рвуться трохи збоку, і в мене з'являється надія — вціліли! Я Ще боюся повірити цьому, але гул віддаляється — тепер слід чекати піхоти. Я відхиляюся од Люсі — вона підводить голову, і з її волосся сиплеться пісок — обоє ми засипані землею. Вбитих закидало теж, з-під груддя стирчать самі тільки ноги. У Панасюка, мабуть, осколком розпорото ботинок, з якого видно край брудної онучі.

Я струшую з автомата пісок і схоплююсь. Бруствера майже немає, сховище завалило землею, підбита гармата перекосилася, одна станина задерлася сошником угору.

Німці! Вони біжать із соняшників у поле, нам у тил, до села — видно, як метляються ремені їхніх автоматів. Двоє ближчих застережливо пригинаються і, біжачи, поглядають у наш бік. Я смикаю рукоятку і, квапливо прицілившись, тиркаю автоматом раз, другий, третій, однак німці все біжать і біжать. Певно, автоматом їх не досягнеш. Але чому ж мовчить кулемет? Невже?..

Кривенок! Кривенок! — кричу я. — Вогонь! Чуєш? Вогонь!

Я бачу його він живий і сидить у закутку свого заваленого й обмілілого окопу — почорнілий, мов циган, посоловіло дивиться на мене. Рот його відкритий, і на обличчі гримаса відчаю.

— Вогонь! Бачиш? Кривенок!

— К чорту! Під три чорти все!!! — раптом кричить він таким голосом, від якого в мене стискується серце, і схоплюється. Він витягає з землі свої босі, без чобіт ноги і, хитаючись, вилазить з окопу. Кулемета його не видно.

— Якого чорта сидіти! Прориватися! Годі терпіти! Чуєш? — кричить і лається він, увалившись у наше розбурене сховище. Я закушую губи і якийсь час не можу збагнути, що з ним сталося, а хлопець хапає біля моїх ніг гранати, Люсин автомат.

— Вибиратися звідси! Годі! Прориватися! Ну?! — кричить він і кидається на бруствер.

— Стій!

Я хапаю його за ногу, він падає в сховище, крутнувшись, схоплюється на коліна і втуплюється в мене посоловілим від горя й ненависті поглядом.

— Ага! І ти! І ти через неї? І тобі вона люба? Геройство потрібне? Геройство? Той у тилу герой! А ти — тут! Це вона все наробила, — розмахуючи кулаками, кричить він до Люсі; на губах його піна. — Чого ти прибігла? Кого ти жалієш? Його? Нас? Ти — мучителька! Гадина ти, от! Ух, сволота! Гади!

Цього я не чекав. Це не безсилля, це — шаленство, огидність і дурість. Він збожеволів. У мені підіймається гнівна злість на нього і до болі стискуються кулаки. Але ж поруч німці! Я знову виглядаю — німців уже немає. Частина їх з тих підбитих машин на дорозі, мабуть, уже прорвалася в улоговинку, в наш тил, у фланг полку... Тоді я кидаюся до хлопця й хапаю його за плече.

— Вгамуйся! — кричу я так само нервово, піддаючись його шаленству. — Замовкни! Очманів, дурню!..

У чорних ошалілих Кривенкових очах жах і несамовитість. Стоячи на колінах, він випинає груди, хрипить і наступає на мене.

— Ага! Бити? Бий!!! Стріляй!!! На, стріляй!!! На!

Він рве на грудях гімнастьорку; тріснувши, вона розповзається до самого поділка, потім його тремтячі пальці шматують сорочку. Я хапаю його за груди, притискаю до стіни сховища, він совається піді мною, виривається і раптом стихає. Руки його безсило опадають, і тіло стрясається від беззвучного внутрішнього плачу. Я відштовхую його геть від себе і сідаю збоку. Дві сльозини скочуються по запалих Люсиних щоках, вона не витирає їх і не соромиться, тільки з німим докором і образою дивиться на Кривенка, який нерухомо лежить, уткнувшись обличчям у землю.

— Герой! — ледве стримуючи злість, кажу я глумливо. — Прориватися! Куди ти прорвешся? На той світ? Ех ти!

— Пити!.. — самими губами шепоче Лук'янов. — Пити...

Люся здригається, стискує скивиці, на її схудлих замурзаних щічках випинаються жовна. А побіч ворушиться, впирається ліктями в землю німець. Він, здається, пробує підвестися, повернутися, але це йому не вдається, і тоді він розпачливо просить:

— Wasser! Ein Schlück Wasser! Paul!..[3]

Люся грудочкою скорчується під одним трохи вцілілим боком нашого сховища. У великих її очах якийсь роздум, біль і заніміння.

Полежавши з хвилину, підводиться й сідає Кривенок. Чорна, з розкуйовдженим волоссям його голова падає на руки, що безсило лежать на колінах. Я дивлюся на його босі ноги, на плечі з поодриваними погонами. Рукав нижче плеча розсічений осколком, на боці мокра кривава пляма. Хвилювання й тривога не дають мені можливості збагнути, що ж сталося з хлопцем, який завжди був твердим, розумним і в тяжку хвилину тримався як слід. Невже це нерви? Тепер він ослаблий, безпорадний, я відчуваю це, але не хочу заспокоювати, вмовляти його. На його ослаблість — знаю я — потрібна суворість, непоступливість. Але мені ніколи займатися цим — я боюся, щоб до нас близько не підійшли німці, і кидаюся до розбитого бруствера.

Навколо вогневої — курне земляне кришиво. Увесь ближчий трав'янистий обшир перекопаний, ніби його перерило стадо якихось величезних диких кабанів, — скрізь вирви, земляні вивали. Німців уже не видно.

— Гаразд, усе! — трохи заспокоївшись, але все ще нервово кидає Кривенок — Що робити будемо? Кулемета нема.

— А що робить? — як можна спокійніше питаю я. — Вилізеш — тут тебе й покладуть. Навіки! А з ним що робити? — киваю я на Лук'янова.

Я, мабуть, не менше, ніж він, намагаюся втриматись у стані рівноваги, почуття тривоги не зменшилося, знаю — небезпека від нас не пішла далеко.

— Про мене, чорт його бери — гинути так гинути. Тільки за того не хочу. Не хочу! — каже Кривенок, і його голос зривається на крик.

Чому це за нього? Ти за кого воюєш?

— Як за кого? За себе! За кого я повинен воювати?.

— Мало, видно, з тобою політзаняття проводили.

— Політзаня-я-яття! — роздратовано каже хлопець. — На політзаняттях одне, а тут інше. Ми пропадемо, а він орден на груди почепить та буде дівчат охмурювати. Хіба не так?

Може, й так, може, й ні, але я мовчу. Кривенок щось думає, сидячи внизу, певно, від болю морщиться й однією рукою береться за свій поранений бік. Люся обертається до нього і, немов між нами й не було ніякої сварки, каже:

— Павлику, скидай гімнастьорку — подивлюся.

Кривенок підводить зле, скалічене шрамом обличчя.

— Навіщо? Навіщо! Його доглядай! Мені не треба! Я не красунь! Не герой! Я штрафник! Що я тобі?..

— Замовкни! — люто гарикаю я.

Кривенок переводить на мене сповнений ненависті погляд.

— Що?.. Бабський заступник!

Мене всього пересмикує від обурення й злості на нього.

— Дурень ти! Йолоп! — кричу я. — Осляча ти голова! Що ти розумієш! За що ти її кривдиш? Задорожний — негідник. Він викрутився, щоб не йти сюди. А вона прибігла! Вона для нас! По-доброму! По-людському! А ти? Чого ти дурієш? Чого казишся?

Кривенок переводить на мене нерухомі очі — в них збентеження, невпевненість, здається, він спантеличений моїми словами. А Люся, якась далека від усієї нашої сварки, ніби загнане в пастку звірятко, тулиться до земляної стіни, очі її повні напруження, але вона не плаче — вона з усієї сили намагається стримати-задушити розпач і кривду в собі.

— Пити!.. Пити!.. — видихає Лук'янов і гребе землю пальцями. Люся в тугий вузлик зводить на лобі брови, і я розумію, як їй тяжко від своєї безпорадності. А тут ще все не вмирає, все ворушиться, дрижить німець і так само сполохано, тривожно просить:

— Paul! Wasser! Wasser![4]

Це нестерпно — бачити останні муки людей, але ми нічим не можемо допомогти їм, і я одвертаюся. Я лягаю ниць на розбитий бруствер і дивлюся в поле. Я хочу одного тільки — перемогти тривогу в собі, заспокоїтися, бо коли й я не витримаю, як цей Кривенок, то ми по-дурному загинемо.

Траншеєю йдуть німці. Я знову бачу, як мелькають над бруствером їхні каски, темні пілотки, — вони йдуть кудись у тил, на фланг нашої прорваної оборони. Видно, вони до пори до часу махнули рукою на нашу вогневу й спокійно обминають її.

— Огонь! — наказую я самому собі. — Огонь!

Але який огонь? Мій автомат випускає зо дві черги й замовкає — затвор останній раз тупо клацає й більше вже не зводиться. Люся в сховищі повзає на колінах і перебирає магазини, її автомат теж без диска. Кривенок байдуже сидить на землі, низько схиливши голову.

Ну що ж, залишилися гранати...

Я беру біля Лук'янова вже не потрібну йому "лимонку", витягаю з землі РГД і по черзі повертаю їхні рукоятки. В прорізах з'являються червоні мітки — гранати на бойовому взводі. Засовую їх у кишені. Тепер будемо чекати.

— Пи-и-ити... Пи-и-ити... — канючить ззаду непритомний Лук'янов.

Я не одриваю погляду від траншеї — знаю, рано чи пізно, а вони все ж таки полізуть на нас. Сонце вже сідає, воно сліпить очі, але треба дивитися, не прогавити.