Три мушкетери - Сторінка 50

Але прошу вас, облишмо ці теологічні суперечки, Арамісе; по-моєму, на сьогодні їх вам цілком досить. Що ж до мене, то я майже забув ту дрібку латини, якої, власне, ніколи й не знав до пуття. А ще, признаюся вам, я нічого не їв з десятої години ранку і страшенно зголоднів.

— Зараз ми пообідаємо, любий друже. Тільки майте на увазі: сьогодні п'ятниця. В такі дні я не тільки не їм м'яса, а й не дивлюся на нього. Якщо ви згодні розділити зі мною обід, то вам доведеться задовольнитись вареними тетрагонами й фруктами.

— А що це таке — тетрагони? — стурбовано спитав Д'Артаньян.

— Шпинат, — відповів Араміс — Але для вас я накажу подати ще й рідко зварені яйця, що, правда, буде істотним порушенням правил, бо ж яйця породжують курчат і, отже, вони також суть м'ясо.

— Бенкет не дуже розкішний, але що поробиш, — заради вашого товариства я згоден і на це.

— Дякую вам за жертву, — сказав Араміс — І якщо вона не принесе користі вашому тілу, то, безперечно, буде корисною для вашої душі.

— Отже, Арамісе, ви вирішили прийняти духовний сан. А ви подумали, що скажуть про це ваші друзі, що скаже пан де Тревіль? Не забувайте: вони вважатимуть вас дезертиром.

— Я не приймаю духовний сан, я тільки повертаюсь до нього. Коли вже й вважати мене дезертиром, то хіба що стосовно церкви, яку я зрадив задля світського життя, бо ви знаєте не гірше за інших: вдягаючи плащ мушкетера, я вчинив над собою насильство.

— Я нічого про це не знаю.

— Отже, вам не відомо, що я пішов з семінарії?

— Зовсім не відомо.

— То слухайте… До речі, в Святому Письмі сказано: "Сповідайтесь одне одному". От я й сповідаюся перед вами, Д'Артаньяне.

— А я наперед відпускаю вам гріхи — адже ви знаєте моє добре серце.

— Не жартуйте святими речами, мій друже.

— Гаразд, розповідайте, я вас слухаю.

— Я виховувався в семінарії з дев'яти років. Через три дні мені мало минути двадцять, я став би священиком, і все було б скінчено. І от увечері, коли я, за звичкою, був в одному домі, де охоче збавляв час, — що вдієш, я був молодий і слабкий духом, — один офіцер, котрий завжди ревниво спостерігав, як я читаю "Житія святих" хазяйці дому, несподівано ввійшов до кімнати. Я саме перекладав епізод з історії Юдифі[144] і щойно прочитав ці вірші хазяйці, яка щиро похвалила їх і, схиливши голову мені на плече, разом зі мною стала перечитувати написане. Наша поза, яка, мушу визнати, могла здатися досить-таки невимушеною, не сподобалась офіцерові; він не сказав ні слова, але, побачивши, що я вийшов з дому, рушив слідом за мною.

— Пане абате, — спитав він, наздогнавши мене, — чи подобається вам, коли вас б'ють палицею?

— Не можу відповісти на це запитання, добродію, — сказав, я, — бо досі ніхто ніколи не наважувався мене бити.

— Так от, пане абате, затямте: якщо ви ще раз прийдете туди, де я зустрівся з вами сьогодні, то я наважусь це зробити.

Мабуть, я таки дуже злякався; я зблід як стіна, земля захиталася в мене під ногами, я не знайшов, що відповісти своєму кривдникові, і промовчав.

Не дочекавшись відповіді, офіцер засміявся мені у вічі, повернувся до мене спиною і зник у дверях дому. Я побрів до семінарії.

Я дворянин від роду, і кров у мене гаряча, як ви могли це помітити, мій любий Д'Артаньяне; образа була жахлива, і, незважаючи на те, що про неї ніхто не знав, вона пойняла мені серце і спопеляла його. Я сказав панотцям, що не вважаю себе достатньо підготовленим для висвячення, і на моє прохання вони відклали цей обряд на рік.

Я пішов до найкращого вчителя фехтування в Парижі, домовився брати в нього уроки і щодня протягом цілого року опановував прийоми бою. Рівно через рік, того самого дня, коли мене образили, я повісив сутану на цвях, одяг світське вбрання і з'явився на балі, який давала одна моя знайома дама і куди, як я знав, запросили й мого кривдника. Це було на вулиці Фран-Буржуа, неподалік од виправної в'язниці.

Офіцер і справді був там; я підійшов до нього саме в ту мить, коли, ніжно поглядаючи на свою приятельку, він наспівував їй якусь любовну пісеньку, і перервав його на середині другого куплету.

— Добродію, — спитав я, — чи вам і тепер буде не до вподоби зустрітися зі мною у відомому вам домі на вулиці Пайєн і чи ви й тепер наважитесь побити мене палицею, якщо я не послухаюся вас?

Офіцер здивовано глянув на мене і сказав:

— Чого вам треба, пане? Я вас не знаю.

— Я той самий скромний абат, — відповів я, — який читає "Житія святих" і перекладає вірші про Юдиф.

— Тепер пригадую, — чваньковито мовив офіцер. — То чого вам треба?

— Мені треба, щоб ви знайшли час прогулятися зі мною.

— Завтра вранці, якщо ви неодмінно цього бажаєте, і до того ж з превеликим задоволенням.

— Не завтра вранці, а негайно, будьте ласкаві.

— Якщо ви наполягаєте…

— Авжеж, наполягаю.

— Тоді ходімте. Вельможні пані, — звернувся він до дам, — не хвилюйтеся. Я тільки уб'ю цього добродія й одразу ж повернуся, щоб доспівати вам останній куплет.

Ми вийшли. Я привів його на вулицю Пайєн, на те саме місце, де рівно за рік до того, хвилина в хвилину, він сказав мені вже відомі вам слова. Місяць освітлював усе довкола. Ми вихопили шпаги, і першим же ударом я поклав його на місці.

— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян.

— А що дами, — вів далі Араміс, — не дочекалися повернення свого співака, а вранці його знайшли на вулиці Пайєн продірявленим ударом шпаги, то всі зрозуміли: це справа моїх рук, і пригода набула скандального характеру. Ось чому я змушений був на певний час відмовитись од сутани. Атос, з яким я саме тоді заприятелював, і Портос, який, на додачу до попередніх уроків фехтування, навчив мене ще кількох славних прийомів, умовили мене звернутися з проханням про мушкетерський плащ. Король дуже любив мого батька, вбитого під час облоги Арраса[145], і мені було даровано цей плащ. Ви чудово розумієте, що саме тепер для мене настав час повернутися в лоно церкви.

— Але чому саме тепер, а не раніше і не пізніше? Які події могли навернути вас на такі прикрі думки?

— Ця рана, мій любий Д'Артаньяне, стала для мене пересторогою неба.

— Ця рана? Що ви таке кажете! Вона майже загоїлась, і я певен — зараз ви більше страждаєте зовсім від іншої рани.

— Від якої? — спитав Араміс, зашарівшись.

— У вас рана в серці, Арамісе, більш болюча й кривава рана, причиною якої є жінка.

Очі Араміса мимоволі спалахнули.

— Та годі-бо вам! — вигукнув він, сподіваючись приховати хвилювання під машкарою байдужості. — Чи варто говорити про такі речі!

Щоб я сумував за любовними втіхами? Vanitas vanitatum[146]! Чи не гадаєте ви, що я збожеволів? Але чому б то? Через якусь гризетку, через якусь покоївку, до якої я залицявся, бувши в гарнізоні… Як ви могли таке подумати!

— Пробачте, любий Арамісе, але мені здавалось, що ви поціляли багато вище.

— Вище? Та хто я такий, щоб наважитися на щось подібне? Бідний мушкетер без грошей і без становища, людина, яка ненавидить залежність і почувається серед мирян не на своєму місці!

— Арамісе, Арамісе! — вигукнув Д'Артаньян, недовірливо глянувши на свого друга.

— Прах я є і на прах перетворюся. Життя сповнене зневаги й гіркоти, — вів далі Араміс, посмутнівши. — Нитки, що зв'язують його зі щастям, одна по одній рвуться в руці людини, і перш за все рвуться золоті нитки. О мій любий Д'Артаньяне, — сказав Араміс з ледь відчутною гіркотою в голосі, — послухайте мене: приховуйте свої рани, якщо тільки вони у вас будуть. Мовчанка — остання втіха знедолених; ніколи й нікому не звіряйтесь у своєму горі, бо людська цікавість так само живиться нашими сльозами, як мушва — кров'ю пораненої лані.

— На жаль, це так, мій любий Арамісе! — відповів Д'Артаньян, і собі глибоко зітхнувши. — Бо ви розповідаєте мені мою власну історію.

— Як?

— Авжеж, у мене щойно підступно викрали жінку, яку я кохав, навіть більше того — обожнював. Я не знаю, де вона, куди її відвезли; може, вона у в'язниці, а може, й померла.

— Але ви принаймні можете втішатися тим, що вона залишила вас проти своєї волі, ви знаєте, що, коли від неї немає звістки, це тому, що їй заборонений будь-який зв'язок з вами. А я…

— Ви…

— Ні, нічого, — мовив Араміс. — Нічого.

— Отже, ви назавжди відмовляєтесь од світських утіх, це вирішено остаточно і безповоротно?

— Назавжди. Сьогодні ви ще мій друг, а завтра вже будете тільки тінню або й зовсім перестанете існувати для мене. Бо світ — це могила й нічого більше.

— Хай йому чорт! Які сумні речі ви кажете.

— Що вдієш! Моє покликання веде мене за собою, воно захоплює мою душу.

Д'Артаньян усміхнувся і нічого не відповів. Араміс вів далі:

— І все-таки, поки я ще остаточно не порвав із земними втіхами, я хотів би поговорити про вас, про наших друзів.

— А я, — відповів Д'Артаньян, — хотів би поговорити про вас, хоч ваші думки вже так далеко від усього земного; кохання викликає у вас огиду, друзі стали тінями, а світ — могилою.

— На жаль, це так! І ви самі можете в цьому переконатись, — сказав Араміс, зітхаючи.

— Тоді облишмо цю розмову, — запропонував Д'Артаньян. — І спалімо листа, в якому напевно сповіщається про нову зраду вашої гризетки чи покоївки.

— Якого листа? — схвильовано вигукнув Араміс.

— Листа, що надійшов, коли вас не було в Парижі. Мене попросили передати його вам.

— Від кого ж цей лист?

— Хіба я знаю! Від якої-небудь зарюмсаної служниці або невтішної гризетки; може, від покоївки пані де Шеврез, якій довелося повернутися до Тура разом зі своєю господинею і яка з кокетства взяла напахчений папір та запечатала свій лист печаткою з герцогською короною.

— Що ви таке кажете?

— От лихо! Здається, я загубив його, — хитро мовив юнак, удаючи, ніби шукає листа. — Ще добре, шо світ — це могила, що люди, а отже, й жінки, — тіні, і що кохання — це почуття, здатне викликати саму лиш огиду.

— Ах, Д'Артаньяне, Д'Артаньяне! — вигукнув Араміс — Ти вбиваєш мене!

— Нарешті, ось він! — сказав Д'Артаньян. І він витяг з кишені листа.

Араміс рвучко підвівся, схопив листа, прочитав, або, точніше, проковтнув його; очі мушкетера виблискували радістю.

— Схоже, у служниці непоганий стиль, — недбало зауважив посланець.

— Дякую, Д'Артаньяне! — вигукнув Араміс у нестямі. — Їй довелося повернутись до Тура; вона не зрадила мене, вона все ще кохає мене.