Тринадцять загадкових випадків - Сторінка 21

Схоже, вона не мала ніяких родичів. Міс Бартон і я разом оглянули її речі. Ми знайшли там одну адресу й написали туди, але то виявилася просто адреса кімнати, яку вона винайняла для зберігання своїх речей. Домовласниця не знала про неї нічого, вона бачила її лише того дня, коли здала їй кімнату. Міс Дерент тоді зазначила, що їй би хотілося мати бодай одне місце, яке вона могла б назвати своїм і куди вона могла б повернутися будь-якої хвилини. У тій кімнаті було кілька старих меблів, кілька неодмінних творів академічного живопису й валіза з клаптями матерії, купленими на розпродажах, але якихось особистих речей там не було. Вона сказала в розмові з домовласницею, що її батько й мати померли в Індії, коли вона була малою дитиною, та що виховав її дядько, який був священиком, але вона не знала, кому доводився він братом, матері чи батькові, тож прізвище навряд чи могло допомогти в пошуках її родичів.

У цьому не було нічого особливо таємничого, а лише цілковита невизначеність. Зрештою, у світі є чимало жінок, гордих і замкнених, що перебувають у точно такому становищі. Ми знайшли кілька фотографій серед її речей у Лас-Пальмасі — досить старих і злинялих, але вони були обрізані, щоб увійти в ті рамки, в які вони були вставлені, тож імені фотографа на них не було, і ми знайшли там також старий дагеротип із портретом, який належав, можливо, її матері, а ймовірніше, бабусі.

Вона принесла місіс Бартон дві рекомендації. Одна з них була підписана прізвищем, яке та давно забула, а друге змогла пригадати після певних зусиль. Воно виявилося прізвищем дами, котра жила тепер за кордоном, виїхавши до Австралії. Їй написали листа. Відповіді, звісно, довелося чекати довго, і я можу сказати, що коли вона надійшла, то користі з неї було дуже мало. Дама повідомила, що міс Дерент жила з нею як компаньйонка й виявилась надзвичайно корисною помічницею та чарівною жінкою, але вона нічого не знає ані про її приватні справи, ані про її родичів.

Ось так усе було — справді, нічого незвичайного, як я вже сказав. Були тільки дві речі, які вселяли мені певну занепокоєність. Ця Емі Дерент, про яку ніхто нічого не знав, і дивна історія, яку розповіла мені жінка з іспанського узбережжя. Але до цих двох дещо дивних фактів я можу додати й третій. Коли я вперше нахилився над тілом і міс Бартон пішла геть у напрямку до рибальських хатин, вона озирнулася назад. Озирнулася назад із таким виразом обличчя, який я міг би описати лише як вираз гострої тривоги — якась болюча невпевненість, що закарбувалась у моєму мозкові.

Тоді цей погляд не здався мені якимсь незвичайним. Я приписав його жахливому потрясінню, адже вона щойно втратила подругу. Але, як ви, певно, розумієте, згодом я усвідомив, що взаємини між ними були дещо іншими, їх не поєднувала така вже глибока приязнь, і смерть компаньйонки не могла бути для міс Бартон жахливим і непоправним горем. Міс Бартон просто була прив'язана до Емі Дерент і приголомшена її раптовою смертю — більше нічого.

Тоді звідки ж той вираз гострої тривоги на її обличчі? Це запитання знов і знов поверталося до мене. Я не міг помилитися щодо того погляду. І майже всупереч моїй волі в моєму мозкові стала формуватися відповідь. А що, як та жінка з іспанського узбережжя розповіла правду? А що, як Мері Бартон свідомо й холоднокровно намагалася втопити Емі Дерент? Вона здійснила свій задум, надовго втримавши її голову під водою, водночас прикидаючись, ніби намагається її врятувати. З'являється чоловік у човні й витягує з води їх обох. Вони вдвох на пустельному пляжі, поблизу нікого нема. І тут з'являюся я — останнє, чого вона могла сподіватися. Лікар! Причому англійський лікар. Вона дуже добре знає, що навіть людей, які перебували під водою набагато довше, ніж Емі Дерент, вдавалося повернути до життя за допомогою штучного дихання. Але вона була змушена зіграти свою роль — піти геть, залишивши мене наодинці зі своєю жертвою. І коли вона обертається, щоб кинути на мене останній погляд, жахлива й гостра тривога відбивається на її обличчі. Чи не повернеться Емі Дерент до життя й не розповість те, що вона знає?

— Он як! — вигукнула Джейн Гел'єр. — Тепер я справді відчуваю моторошний страх!

Під таким кутом зору вся ця історія здавалася набагато зловіснішою, а особистість Емі Дерент набувала ще більшої таємничості. Хто була Емі Дерент? Чому вона, нічим не прикметна компаньйонка, що служила за гроші, мала загинути від рук жінки, котра взяла її на цю службу? Яка історія ховалася за тим фатальним купанням? Емі почала виконувати обов'язки компаньйонки міс Бартон лише кілька місяців тому. Мері Бартон узяла її з собою за кордон, і вже наступного дня після того, як вони висадилися на острів, де мали намір відпочивати, сталася трагедія. І вони обидві були приємними, звичайними й рафінованими англійками! Уся ця історія здавалася фантастичною, і я спробував переконати себе в тому, що так воно і є. Я надав надто велику волю своїй уяві.

— То ви так нічого й не зробили? — запитала міс Гел'єр.

— Моя люба юна леді, а що я міг би зробити? Ніяких доказів у мене не було. Більшість свідків розповіли ту саму історію, що й місіс Бартон. Я побудував усі свої підозри на нетривкому виразі тривоги, який, можливо, виник у моїй же уяві. Єдине, що я міг і що я зробив, — це подбати про те, щоб були здійснені якнайширші пошуки можливих родичів Емі Дерент. Коли я повернувся до Англії, то навіть відвідав домовласницю, в якої вона винаймала кімнату, з тими результатами, про які я вже вам розповів.

— Але ви відчували, що тут щось не так, — сказала міс Марпл.

Доктор Ллойд кивнув головою.

— Половину всього часу я відчував гострий сором за те, що в мене виникають такі думки. Хто я був, щоб підозрювати цю приємну англійську леді з витонченими манерами в підлому й холоднокровному вбивстві? Я докладав усіх зусиль, щоби бути з нею якомога люб'язнішим під час її короткого перебування на острові. Я допоміг їй розв'язати всі проблеми з іспанською владою. Як англієць, я зробив усе можливе, щоб допомогти своїй співвітчизниці в чужій країні; а проте, я переконаний, вона знала, що я підозрюю її і ставлюся до неї вороже.

— А скільки часу вона була на острові? — запитала міс Марпл.

— Близько двох тижнів, якщо пам'ять мені не зраджує. Міс Дерент була похована там, і, здається, минуло днів десять, перш ніж міс Бартон сіла на корабель і відпливла назад, до Англії. Потрясіння трагічного випадку глибоко засмутило її, і вона відчувала, що не зможе провести зиму на островах, як планувала раніше. Так вона мені сказала.

— А вона справді здавалася глибоко засмученою? — запитала міс Марпл.

Доктор Ллойд завагався.

— Ну, я не думаю, що це якось відбилося на її зовнішньому вигляді, — сказав він обережно.

— Вона, наприклад, не розповніла? — запитала міс Марпл.

— Ви знаєте, просто дивовижно, що ви поставили таке запитання. Тепер, коли я повертаюся думкою назад, я думаю, ви маєте слушність. Вона — атож, і справді було схоже, що вона набирає вагу.

— Який жах, — сказала Джейн Гел'єр, затремтівши. — Це схоже… ніби людина гладшає, годуючись кров'ю своєї жертви.

— А проте, якщо подивитися на речі по-іншому, то я, можливо, несправедливий до неї, — провадив доктор Ллойд. — Вона, безперечно, сказала дещо, перш ніж покинути острів, що свідчило про зовсім інший стан духу. Існують, мені здається, люди, чия совість працює дуже повільно — яким потрібен час для того, щоб усвідомити всю страхітливість скоєного злочину.

Був вечір напередодні її відплиття з Канарських островів. Вона запросила мене до себе й дуже тепло подякувала мені за все, що я для неї зробив. Я, звичайно ж, принизив свої заслуги, сказав, що зробив лише те, що повинен був зробити за таких обставин і так далі, і таке інше. Після цього запала мовчанка, а потім пролунало несподіване запитання:

"Як ви думаєте, — запитала вона, — чи можна виправдати людину, яка бере виконання закону у свої руки?"

Я відповів, що це досить-таки складне запитання, але загалом я думаю, що ні. Закон є закон, і ми повинні підкорятися йому.

"Навіть тоді, коли він безпорадний?"

"Я не зовсім вас розумію".

"Це важко пояснити. Але бувають випадки, коли людина вдається до дій, які вважаються дуже поганими — які вважаються злочином, в інтересах добра й маючи на це поважні причини".

Я сухо відповів, що, мабуть, деякі злочинці виправдовують свої злочини в такий спосіб, і вона відсахнулася від мене.

"Але це жахливо, — прошепотіла вона. — Жахливо".

А потім, змінивши тон, попросила мене прописати їй якесь снодійне. Їй жодного разу не вдалося нормально поспати після того — тут вона на мить завагалася — після того жахливого потрясіння.

"А ви певні, що причина в цьому? Вас ніщо не турбує? Може, ви маєте якийсь тягар на душі?"

"Тягар на душі? Який тягар може бути на моїй душі?"

Її голос прозвучав сердито й підозріливо.

"Душевний неспокій іноді призводить до безсоння", — недбало відповів я.

Вона, здавалося, на мить замислилась.

"Ви маєте на увазі неспокій, який людина відчуває за своє майбутнє, чи неспокій за минуле, якого вже не зміниш?"

"Обидва".

"Але який сенс у тому, щоб терзати собі душу, думаючи про минуле? Ти однаково не зможеш його повернути. Тож не треба думати про нього. Не треба".

Я прописав їй легку снодійну мікстуру, попрощався й пішов. Ідучи від неї, я довго міркував над її словами:

"Ти однаково не зможеш його повернути". Чого повернути? Або кого?

Гадаю, остання наша розмова певною мірою підготувала мене до того, що мало статися. Я такого, звичайно, не сподівався, та коли воно сталося, не був здивований. Оскільки, як ви, думаю, вже зрозуміли, Мері Бартон справила на мене враження дуже совісної жінки — не слабкої грішниці, а жінки з переконаннями, схильної діяти так, як вони їй підказують, і яка не похитнеться у своїй рішучості, доки віритиме в них. Але в мене виникло враження, що під час нашої останньої розмови вона почала сумніватись у своїх переконаннях. Її останні слова підказали мені, — принаймні так мені здалося, — що вона почала відчувати перші слабкі ознаки того жахливого почуття, яке руйнує душі, — каяття.

Це сталося в Корнуолі, на невеличкому морському курорті, досить безлюдному в ту пору року.