Трудівники моря - Сторінка 67

Вони називають її також blood sucker, тобто кровососом. Мешканці Ла-Маншу називають її слимаком.

Спрут дуже рідко водиться поблизу Гернсею, дуже малий поблизу Джерсею, дуже великий і досить часто зустрічається біля острова Серк.

На одному з малюнків у творах Бюфферона, виданих Сонніні, зображено восьминога, який обхопив своїми щупальцями фрегат. Дені Монфор вважає, що спрут північних широт справді може потопити корабель. Борі Сеи-Венсан заперечує цю думку, однак стверджує, що в наших морях він нападає на людину. Поїдьте на Серк, там вам покажуть поблизу Брек-У печеру в скелі, де кілька років тому спрут схопив і, затягнувши під воду, втопив ловця омарів. Перрон і Ламарк помилилися, засумнівавшись у тому, чи спрут може плавати, раз у нього нема плавників.

Автор цих рядків на власні очі бачив, як біля острова Серк спрут у гроті, названому Коморою, уплав наздоганяв чоловіка, що купався. Коли спрута вбили, його виміряли, — виявилось, що він мав чотири англійські фути в поперечнику, присосків у нього налічили чотириста. Здихаючи, спрут судорожно виштовхував їх із себе. На думку Дені Монфора, одного із тих спостерігачів, чия багата інтуїція спонукає їх опускатися або ж підноситися до занять магією, восьминіг наділений мало не людськими пристрастями; він уміє ненавидіти. Справді-бо, бути ідеально огидним — значить бути сповненим ненависті.

Потворність відстоює себе перед необхідністю власного знищення, і це її озлоблює. Спрут, плаваючи, ніби перебуває в чохлі. Він пливе, зібравшись складками. Уявіть собі зашитий рукав з кулаком усередині. Цей кулак, він же і спрутова голова, відштовхує воду і просувається вперед ледь помітним хвилеподібним рухом. Двоє його очей, хоч вони й великі, мало помітні, бо вони водянистого кольору. На полюванні чи в засідці спрут маскується, він зменшується, стискається, скорочується до крайньої межі. Він зливається з напівтемрявою. На вигляд він — вигин на хвилі. Він нагадує будь-що, тільки не живу істоту. Спрут — лицемір. На нього не звертаєш уваги, а він виявляє себе зненацька. Грудка слизу, наділена волею, — що може бути страшнішого! Краплина клею, замішана на ненависті.

В найпрекраснішій блакиті прозорих вод появляється ця огидна ненажерлива морська зірка. Помітити її наближення не можна, і це жахливо. Побачити її — означає стати її жертвою.

Однак уночі, особливо в час парування, спрут фосфоресціює. Навіть це страховище здатне до любовних утіх. Воно прагне любові. Воно причепурюється, воно запалюється, воно промениться сяйвом, і з вершини скелі бачиш, як унизу, в глибокій пітьмі, воно розцвітає дивним світінням, наче примарне сонце.

Спрут не тільки плаває, але й ходить. Він до певної міри — риба, що не заважає йому бути частково повзуном. Він повзає по морському дну. При ходінні він послуговується всіма своїми вісьмома лапами. Він тягнеться, як гусениця-землемір. У нього немає кісток, у нього немає крові, у нього немає тіла. Він драглистий. Всередині він пустий. Він всього лише оболонка. Його вісім щупальців можна вивернути, як пальці рукавички. У нього один отвір в центрі променеподібних лап. Що це — анальний отвір чи рот? І те, й друге. Він має два призначення. Вхід є одночасно виходом. На дотик спрут холодний.

Молюск Середземного моря огидний. Дотик цього живого холодцю бридкий, у ньому в'язнуть руки, він облипає пальці, у нього запускаєш нігті, роздираєш його, але вбити не можеш, його відриваєш від себе, але звільнитися від нього не вдається, це щось тягуче, липке і чіпке, що вислизає з-під пальців; ніщо так не вражає, як раптова поява спрута, цієї Медузи на восьми зміюках. Нема лещат, міцніших за обійми щупальців восьминога.

Це повітряний насос, який нападає на вас. Ви маєте справу з пустотою, озброєною щупальцями. У вас не впиваються кігті, не вгризаються ікла, тільки невиразне

відчуття надсікання шкіри. Укус страшний, але не такий страшний, як висмоктування. Кіготь — дрібниця в порівнянні з присоском. Пазур звіра встромляється у ваше тіло, присосок гада втягує вас у себе. Ваші м'язи здуваються, сухожилля скручуються, шкіра лопається, бризкає кров і змішується з огидною лімфою молюска. Багатьма паскудними ротами присмоктується до вас ця тварюка: гідра зростається з людиною, людина зливається з гідрою. Ви стаєте з нею одним цілим. Ви — в'язень цього втіленого кошмару. Тигр може вас зжерти, восьминіг — страшно подумати! — висмоктує вас. Він тягне вас до себе і в себе, і ви, безрадний, зв'язаний, склеєний цим живим слизом, відчуваєте, як повільно переливаєтесь у страшний порожній мішок, яким є ця потвора.

Страшно, коли тебе з'їдять живцем, але куди страшніше, коли тебе живцем вип'ють. Наука через свою надмірну обачність, навіть стоячи перед обличчям фактів, спочатку заперечує можливість існування цих незвичайних тварин, а згодом все ж зважується їх досліджувати: вона їх анатомує, класифікує, каталогізує, наклеює на них етикетки, здобуває зразки і ховає їх у музеях під скло, розподіляє згідно з рубриками номенклатури; вона іменує їх молюсками, зірчастими, визначає їхнє місце серед подібних до них — трохи вище кальмара, трохи нижче сепії; в цих гадах солоних вод наука дошукується подібності з гадами прісноводними, з водними павуками; вона розподіляє їх на великих і малих; вона скоріше визнає малі види, аніж великі, що, між іншим, стало в неї звичним, коли йдеться і про інші галузі, бо вона охоче надає перевагу мікроскопові перед телескопом; вона розглядає будову їхнього тіла і називає головоногими, перелічує їхні щупальці. І коли з ними прощається наука, до діла береться філософія. Філософія, в свою чергу, вивчає ці створіння. Вона заходить не так далеко, як наука, але в чомусь іде далі від неї. Вона не препарує, вона розмірковує. Там, де орудував скальпель, вона висуває гіпотезу. Вона шукає кінцеву мету. Мислитель глибоко страждає. Ці створіння спонукають його засумніватися в самому їхньому творцеві. Вони — гидка несподіванка. Вони вносять сум'яття в душу споглядача. Впевнившись у їхньому існуванні, він розгублюється. Вони — задумані й здійснені форми зла. Що робити з богохульством творчої сили супроти самої себе? Кого звинувачувати?

Можливе — страхітливе плодоносне лоно. Таємниче втілюється в потворах. Згустки мороку виходять з цілості, ймення якій космос; вони розриваються, роз'єднуються, обертаються, пливуть, вбираючи навколишню темінь, підлягають незнаним поляризаціям, оживають, набувають неймовірних форм, створених з імли, і неймовірних душ, створених з міазмів, і входять жахними привидами у світ живих створінь. Це — ніби пітьма, яка знайшла своє втілення в тваринах. Навіщо? Знову одне й те ж одвічне питання.

Ці тварини, можливо, потвори й примари. Вони безперечні, але вони неймовірні. Їхнє існування — факт; не існувати — було б їхнім законним правом. Вони амфібії смерті. Неправдоподібне саме їхнє існування. Вони стикаються з межами світу людей і живуть на межі світу химер. Ви заперечуєте існування вампіра — ось вам восьминіг. Їх багато, і очевидність цього вас бентежить. Оптимізм, при всій його обгрунтованості, майже втрачає перед ними свою стійкість. Вони — видима межа кругів темряви. Вони позначають перехід нашої дійсності в якусь іншу дійсність. Здається, що вони належать до того сонмища жахливих істот, які неясно ввижаються нам у сні крізь віддушину ночі.

Це продовження життя потвор, що виникли в світі невидимого, а відтак переселилися в світ можливого, прозрівалося суворим натхненням магів і філософів, імовірно, вони навіть підмічались їхнім уважним оком. Звідси здогад про пекло. Демон — це тигр невидимого світу. Хижий звір, який полює за людськими душами, був провіщений людському родові двома ясновидцями: один з них називався Іоаном, а другий — Данте.

Якщо правда, що круги темряви губляться в просторі, якщо за одним кільцем іде інше, якщо це наростання мороку відбувається в безконечній прогресії, якщо цей ланцюг, який ми самі наважились піддати сумніву, існує, то спрут на одному його кінці доводить, що на другому кінці є сатана.

Втілення зла, з одного боку, доводить, що є джерело злоби на другому.

Всяка шкідлива тварюка, як і всякий збочений розум,— своєрідний сфінкс.

Страшний сфінкс, який пропонує страшну загадку. Загадку зла.

Ось ця досконалість зла іноді спонукала мудреців схилятися до віри в подвійне божество, в страшного дволикого бога маніхеян.

На шовковій китайській тканині, украденій під час останньої війни з палацу китайських імператорів, зображено акулу, яка пожирає крокодила, що пожирає орла, орел пожирає ластівку, а та пожирає гусеницю.

Все в природі на наших очах когось пожирає і саме пожирається. Одна жертва їсть іншу.

І все ж учені,— а вони ще й філософи і, отже, доброзичливі до всього сущого, знайшли або думають, що знайшли пояснення всьому цьому. Дехто з них дійшов дивного висновку, і серед них женевець Бонне, людина загадкового і точного розуму, якого протиставляли Бюффону, як пізніше Жофруа Сент-Ілера протиставляли Кюв'є. Ось яке їхнє пояснення: якщо скрізь є смерть, то скрізь має бути поховання.

Пожирачі — це гробарі.

Всі істоти поглинають одна одну. Гниття — це життя, тобто гнилизна — це пожива.

Жахливе очищення земної кулі. Людина як істота м'ясоїдна — теж гробар. Наше життя постає зі смерті. Такий страхітливий закон. Ми самі — могили.

У нашому похмурому світі цей фатальний порядок речей породжує страховищ. Ви питаєте: навіщо? Ми вже сказали.

Але хіба це пояснення? Хіба це відповідь на питання? Чому ж усе-таки немає іншого порядку? І знову ж виникає одно й те питання.

Будемо якось жити, хай буде так.

Але постараймося, щоб смерть була для нас рухом уперед. Полиньмо в думках до світів не таких понурих. Будьмо.

Ідімо слідом за думкою, що веде нас туди. Бо нам ніколи не можна забувати того, що найкращого досягають, тільки йдучи від кращого до кращого.

III

Ще одна форма битви в безодні

Такою була істота, якій уже певний час належав Жільят.

Підводний грот був місцем проживання цієї потвори. Вона була злим генієм цих таємничих місць. Подобизна якогось похмурого духа вод.

Осереддям цієї казкової краси був жах.

Місяць тому, в день, коли Жільят уперше проник у грот, у чорній плямі, обриси якої майнули в брижах зачарованих вод, він побачив саме цього спрута.

Восьминіг був тут у себе дома.

Коли Жільят, переслідуючи краба, увійшов до гроту вдруге і побачив там западину, куди, на його думку, краб утік, там сидів на чатах спрут.

Чи можна уявити собі цю засідку?

Птаха не наважилася б висидіти пташенят, пташеня не наважилося б вилупитися з яйця, квітка не наважилася б розпустити пелюстки, материнська грудь не наважилася б вигодувати дитину, серце не наважилося б покохати, розум не наважився б злетіти у високості на думку про те лиховісне терпіння, з яким у безодні влаштовується засідка.

Жільят засунув руку в щілину: восьминіг ухопив його.