Турський священик - Сторінка 2

Одначе прекраснодушний і недалекий, вбогий на розум вікарій і не думав домагатися, щоб Шаплу заповів йому книгозбірню й меблі.

Абат Шаплу, люб'язний та поблажливий себелюбець, вгадав пристрасть свого приятеля (що було неважко) і простив її (що було важче для священика). Але й вікарій, незмінно прихильний до нього, й далі щодня прогулювався з товаришем тією самою бульварною алеєю, ні разу за дванадцять років не пошкодувавши про час, змарнований на ці прогулянки. Біротто, що вважав свої мимовільні заздрощі гріхом, намагався покутувати їх особливою відданістю абатові Шаплу. Тож абат винагородив його за таке простодушне й щире братерство: за кілька днів перед смертю він сказав вікарієві, коли той читав уголос "Котідьєн"6:

— Квартиру ти цього разу матимеш. Я відчуваю, що мені урвався бас.

І справді, абат Шаплу записав Біротто бібліотеку й меблі. Посідання такими жаданими речами і змога оселитися в пансіоні мадмуазель Гамар пом'якшили скорботу Біротто за померлим другом. Може, воскресити його він би й не захотів, але все ж таки оплакував його. Кілька днів він нагадував Гаргантюа, який, втративши жінку під час народин Пантагрюеля, не знав, радіти з появи сина чи журитися з приводу кончини доброї Бадбек і, геть заплутавшись, радів жінчиній смерті й оплакував народження первістка. Абат Біротто провів перші дні жалоби, перебираючи фоліанти своєї бібліотеки, користуючись своїми меблями, оглядаючи їх і приказуючи тоном, який, на жаль, не зафіксовано нотами: "Сердега Шаплу!" Коротше, радість і горе так опосіли його, що він не засмутився, коли місце каноника, на яке святої пам'яті Шаплу ладив його, віддали іншому. Мадмуазель Гамар охоче взяла до себе вікарія, і відтоді він прилучився до всіх життєвих радощів, якими похвалявся покійний каноник. Неоціненні статки! Послухати небіжчика Шаплу, то виходило, що жоден турський священик, навіть сам архієпископ, не був предметом такого чуйного і ніжного піклування, яким оповила мадмуазель Гамар обох своїх пожильців. На прогулянці каноник, озиваючись до свого друга, майже завжди, згадував, як смачно він оце пообідав, і все приказував по десять разів на день: "Ця гідна поваги панна має істинне покликання до того, щоб опікуватися священнослужителями".

— Подумайте лишень,— казав абат Шаплу, звертаючись до Біротто,— за всі дванадцять років ніколи нічого не бракує: чиста білизна, наплічники, стихарі, брижі — все лежить як слід і напахчене ірисом. Меблі завжди блищать і витерті так добре, що я давно вже забув, що таке порох. Чи бачили ви в мене бодай порошинку? Зроду! Дрова чудові, в домі все, до дрібнички, якнайдобротніше, одне слово, здається, що мадмуазель Гамар бодай одним оком та позирає за моєю кімнатою. Навряд чи за всі десять років мені довелося колись подзвонити двічі, щоб попросити про що-небудь. Не живу, а паную! Завжди все напохваті, не треба шукати навіть капців. Завжди тепло, багатий харч. Якось забився роздмухувальний міх каміна, це мене дратувало, але як тільки я натякнув, назавтра мадмуазель Гамар дає мені нового, і на додачу й щипці, якими, ви бачили, я перегортаю жар.

— Напахчене ірисом! — тільки й зміг здобутися на відповідь Біротто.

Ці слова завжди вражали його. Розповіді каноника відслоняли перед сіромою вікарієм картину райського щастя — адже він завжди морочився з цими брижами й наплічниками. У нього все валилося з рук, він іноді забував навіть обід собі замовити. Бувало, під час відправи або збираючи пожертви у соборі, помітивши мадмуазель Гамар, він неодмінно позирав на неї ласкаво й ніжно, як свята Тереза на небеса.

Добробут, якого прагнуть усі люди і про який він так мріяв, нарешті припав Біротто. А проте кожний з нас, навіть якщо ти священик, має свого коника. Отож за півтора року в Біротто з'явилося нове бажання, витіснивши з серця два колишніх, уже вдоволених, бажання стати каноником. Каноницький сан вабив його не менше, ніж якогось плебея міністра вабило звання пера. Тим-то й імовірність його призначення, надії, що ожили в нім на обіді в пані де Лістомер, так забили йому памороки, що він згадав про забутий у гостях парасоль лише біля свого дому. Якби не злива, вікарій, мабуть, і не схаменувся б, поглинутий приємними роздумами про те, що говорилося з приводу його підвищення в гуртку пані де Лістомер, літньої дами, в якої він обідав щосереди. Абат Біротто щосили подзвонив — щоб служниця не барилася. Потім притулився в придвірок, намагаючись менше промокнути. Але цівка води, стікаючи з даху, лилася, як на зло, просто на черевики, і вітер кропив його бризками, ніби холодним душем обдавав. Підрахувавши, скільки треба часу, щоб вийти з кухні й смикнути за шнур, просилений у парадні двері, він подзвонив знову, цього разу дзеленькаючи ще завзятіше.

"Не могли ж вони піти з дому",— міркував він, не вловлюючи зсередини ані найменшого шереху.

Він подзвонив утретє, і бренькіт так різко розлігся на весь дім, так довго відлунював у соборних закамарках, що від цього несамовитого калатання годі було не прокинутися. І справді, за хвилину вікарій, що вже почав дратуватися, з полегкістю зачув, як по кам'яних плитах зацокали сабо служниці. Одначе муки бідолашного подагрика завершилися не так швидко, як він гадав. Маріанні довелося не тягти за шнур, а відмикати двері здоровенним ключем і відсовувати засув.

— В таку негоду ви змушуєте мене тричі дзвонити! — дорікнув він Маріанні.

— Ви ж бачите, пане, двері були замкнені. Всі давно полягали, та вже давно вибило три чверті на десяту. Хазяйка, певно, подумала, що ви й не виходили.

— Але ж ви бачили, як я виходив. Та й мадмуазель добре пам'ятає, що в середу я одвідую пані де Лістомер.

— Святий зна, пане! Мій клопіт — виконувати, що мені велено,— відказала Маріанна, замикаючи двері.

Ці слова були ударом для Біротто, тим дошкульнішим, чим повнішим було щастя, виплекане мріями. Мовчки рушив він за Маріанною в кухню, щоб узяти там наготовлений для нього свічник. Та служниця, минаючи кухню, повела священика до нього нагору, де він і вгледів свого свічника на столику біля дверей, що вели до червоної вітальні зі сходової площадки, цю площадку покійний каноник з допомогою скляної перебірки перетворив на щось ніби сіни.

Занімівши з дива, абат шаснув у спальню, але, не побачивши вогню в каміні, гукнув Маріанну, яка ще не встигла спуститися.

— Що — й досі не палено?

— Ох, даруйте, пане. Мабуть, вогонь погас,— відповіла вона.

Біротто знов заглянув у камін і переконався, що вогню так і не запалювали весь день.

— Мені ноги треба просушити, розведіть вогонь! — звелів він.

Маріанна виконала наказ так шпарко, немов їй не терпілося піти спати. Розшукуючи капці, яких чомусь не було видно на килимку перед ліжком, абат сам пильно придив'лявся до Маріанни і з вигляду її збагнув, що вона аж ніяк не зіскочила з постелі, як оце запевняла. Тоді йому пригадалося, що останні два тижні він був позбавлений тих дрібних турбот, які півтора року всолоджували йому життя. Люди тісного розуму дуже уважні до дрібниць, тим-то він серйозно задумався над чотирма обставинами, що для всякого іншого були нікчемні, а для нього катастрофічні. Очевидно, щастя його розбите вщент: і капці кудись запропастилися, і Маріанна збрехала про нібито погаслий вогонь, і свічник якимсь дивом перенісся на столик у сінях, і його самого протримали на порозі, під дощем!

Коли ж вогонь було розведено, лампу запалено, і Маріанна пішла, навіть не спитавши всупереч звичаю: "Чого ще зволите, пане?" — Біротто тихо опустився в широкий фотель свого покійного друга, але в рухах його було щось сумне. Сердега був пригнічений передчуттям якогось лиха. Він поперемінно зводив погляд на гарний годинник, на комод, на стільці, на завіси, на килими, на пишне, як гробниця, ліжко, на кропильню, на розп'яття, на Валантенову "Діву", на Лебренового "Христа", зрештою на всі речі в кімнаті, і лице його виражало скорботу щонайніжнішого прощання, з яким коханець колись звертався до своєї першої любки або старий до останніх дерев, що посадив власними руками. Вікарій — щоправда, пізненько — усвідомив, що ось уже три місяці як мадмуазель Гамар чинить йому всілякі дрібні капості, і, якби він був метикуватий, то давно міг би їх помітити. Чи не наділені всі старі дівки особливим хистом випинати зловорожість своїх учинків і слів? Вони дряпаються, як кішки. До того ж вони не лише ранять, а й люблять завдавати ран, та ще й так, аби їхня жертва відчула, що її поранено не випадково. Там, де промітний бувалець не дав би дошкулити собі двічі, добряга Біротто мав зазнати численних ударів навідліг, перш ніж повірив у лихий замір.

Одразу ж з доскіпливістю священика, призвичаєного керувати душами і копирсатися в дрібницях у закапелку сповідальні, абат Біротто заходився встановлювати, ніби на богословському диспуті, такі тези: "Припустімо, мадмуазель Гамар не згадала про вечір у пані де Лістомер, припустімо, Маріанна не розвела вогню через забудькуватість, припустімо, обидві гадали, що я вже удома. Однак через те, що я сьогодні вранці одніс униз — сам! — мій свічник!!! — годі допустити, щоб, бачачи його у вітальні, мадмуазель Гамар думала, ніби я вже ліг. Ergo*, мадмуазель Гамар зумисне тримала мене на порозі під дощем і, звелівши віднести нагору мій свічник, хотіла дати мені наздогад..." — "Але що?" — останні слова він уже вимовив уголос, стурбований таким поворотом справи. Він устав із крісла, щоб змінити мокрий одяг, надів халат і нічний ковпак. Потім почав снувати між ліжком і каміном, жестикулюючи, вимовляючи фрази на різний лад і завершуючи їх фальцетом, що ніби заміняв знак оклику:

* Отже (латин.).

— Бий тебе лиха година! Чим я провинився, чому вона зганяє злість на мені? Не могла ж Маріанна забути розвести вогонь! Це мадмуазель Гамар звеліла їй не топити камін! Треба бути немовлям, щоб не помітити з її тону і ставлення до мене, що я мав нещастя їй не догодити. Хіба щось подібне траплялося з Шаплу? Як же його уживатися тут, зазнаючи такої наруги... В моїх літах...

Він заснув, сподіваючись завтра ж уранці з'ясувати причину цієї ненависті, що занапастила щастя, яким він тішився ось уже два роки, після такого довгого чекання. Гай-гай! Вікарієві не судилося проникнути в таємні мотиви ненависті до нього старої діви; не те щоб про них важко було здогадатися — просто бідоласі бракувало того ясного розуміння своїх вчинків, яке мають лише великі люди і шахраї, що вміють бачити себе й оцінювати немовби збоку.