Турський священик - Сторінка 4

Нудьга їх страшенно мучить, сидіти в товаристві самого себе не хочеться, от вони й рвуться кудись, намагаються змінити місце, і це поривання притаманне дурневі так само, як притаманне нечулим людям, невдахам і тим, хто сам занапастив собі життя. Не розкусивши, яка порожня й нікчемна мадмуазель Гамар, не втямивши, яка вона дрібноголова, сірома, на жаль, надто пізно зауважив хиби, як її власні, так і властиві усім старим дівам. Хиби людей помітніші за їхні чесноти, і тому вони навіть перш ніж завдати нам якоїсь шкоди, уже впадають в очі. Цей психологічний феномен, певне, виправдує притаманний нам більшою чи меншою мірою нахил до обмови. З житейського погляду кепкувати над кумедними рисами ближнього так природно, що слід би прощати поговір, якщо ми самі дали для нього поживу, і обурюватися лише паплюженням. Але очі безталанного вікарія ніколи не мали зіркості, що звичайно дає нам змогу помічати нерівності характеру в свого ближнього й стерегтися їх. Щоб узнати вади своєї господині, йому довелося зазнати болю — так природа сигналізує всім своїм створінням. Старим паннам — оскільки принатурюватися до чиєїсь вдачі й способу життя їм не треба, як цього вимагає жіноча доля — так і кортить підминати під себе усіх навколо. У мадмуазель Гамар це почуття виродилося в тиранство. Одначе її тиранство проявлялося в дрібницях. Ось вам один з тисячі прикладів. Кошик з фішками і жетонами, поставлений на бостонний столик перед абатом Біротто, не можна було переставляти, і абат неябияк дошкуляв господині, пересуваючи кошик мало не щовечора. Чому вона так по-дурному дратувалася через дрібниці і що це їй давало? На те відповісти не міг би ніхто, навіть сама мадмуазель Гамар. Вдачею новий постоялець був суще ягня, але й вівцям не подобається, як ото їх усе поштуркують патерицею, та ще й увінчаною гостряком. Не второпавши, чим породжене довготерпіння абата Трубера, Біротто хотів утекти від щастя, яке мадмуазель Гамар рихтувала для нього за своїм рецептом — немовби йшлося про якесь варення. Але через свою наївність горопаха поводився досить незграбно, і розлучення не обійшлося без причіпок і шпильок, хоча абат Біротто й намагався надто не перейматися ними.

Після року життя під дахом мадмуазель Гамар вікарій вернувся до своїх колишніх звичок: два вечори на тиждень він проводив у пані де Лістомер, три — у мадмуазель Саломон і ще два — у мадмуазель Мерлен де ла Блотьєр. Ці жінки належали до аристократичного кола турського товариства, куди мадмуазель Гамар не мала доступу. Тому хазяйку так упекла в живе зрада абата Біротто, який поставив її на місце: якщо ти вибираєш когось іншого, значить зневажений заслуговує лише погорди.

— Пан Біротто вважає наше товариство не досить приємним,— сказав абат Трубер приятелькам мадмуазель Гамар, коли їй довелося відкликати свої вечори.— Це якийсь дотепник, штукар! Йому подавай пишноту, великий світ, аби тільки похизуватися, полихословити.

У відповідь мадмуазель Гамар починала вихваляти свій золотий характер і ганити Біротто.

— Не такий уже він дотепник,— казала вона.— Коли б не абат Шаплу, його зроду не прийняли б у пані де Лістомер. О, як багато я втратила зі смертю абата Шаплу! Ото був славний чоловік, з ним ми жили душа в душу! І за всі дванадцять років хоч би тобі якась суперечка чи непорозуміння.

Вона малювала абата Біротто такими чорними фарбами, що її добряга пожилець в очах міщан — таємних ворогів місцевого великого панства — виглядав вередою і самодуром.

А потім кілька тижнів стара панна слухала втішання своїх подружок; ті, хоч і не вірили самі ні одному своєму слову, знай товкли:

— Що? Як це можна не злюбити вас, таку лагідну, таку добру?

Або ж:

— Заспокойтесь, люба мадмуазель Гамар, вас усі знають надто добре.

І так далі, і так далі.

Але в душі вони благословляли вікарія: яка це радість, не треба ходити щотижня на цей вечір на Монастирській площі — найбезлюднішій і найпохмурішій у місті.

Між тими, хто мешкає разом, і ненависть і любов безперервно посилюється: нагода полюбити чи зненавидіти ще дужче трапляється щохвилини. Незабаром абат Біротто остогид мадмуазель Гамар. Через півтора року після переїзду, тоді як добряга сприйняв німу ненависть за цілковите втихомирення і привітав себе, що зумів, як він гадав, підсипатися до старої панни, вона почала потай цькувати Біротто й пакостити. І лише чотири такі відверті обставини, як замкнені двері, капці не на місці, незапалений камін, свічник, віднесений нагору, відкрили йому цю грізну ненависть, наслідки якої окотилися на ньому згодом, коли вже було по всьому. Засинаючи, добряга вікарій довго мізкував, чого це так по-хамському повелася мадмуазель Гамар, проте марно — та інакше й бути не могло! Справді, чи здатний був він здогадатися про всі свої промахи перед господинею, коли досі жив лише за своїми егоїстичними законами. Великі явища очевидні й доступні для розуміння всім, а от щоб збагнути дрібні життєві випадки, потрібна доскіпливість. Ось чому події, що складають ніби пролог цієї буржуазної драми, де пристрасті, одначе, киплять не менше, ніж це буває у великих змаганнях, потребують такого розлогого вступу, і правдивому історикові було б важко обійтися без опису житейських подробиць.

Назавтра мрії про каноницький сан настільки захопили вікарія, що він забув про чотири обставини, які напередодні здалися йому такими лиховісними. Не бажаючи вставати в холодній спальні, вікарій подзвонив Маріанні — мовляв, він уже прокинувся і запрошує її до себе. Тим часом за звичкою ніжився й далі в постелі, перебуваючи в приємній дрімоті, з якої його звичайно виривала служниця, розпалюючи камін. Він любив прокидатися, ніби під музику, під легкі звуки її ходи й голосу. Збігло півгодини, а Маріанна все барилася. Вікарій, уже без п'яти хвилин каноник, хотів подзвонити ще раз і вже взявся був за шнурок дзвоника, аж це почув на сходах чоловічу ходу. Був то абат Трубер, він тихенько постукав у двері, і Біротто запросив його зайти. Візит цей не здивував вікарія, абати досить сумлінно навідували один одного раз на місяць. Каноник одразу ж здивувався, що камін у його колеги незапалений. Він одчинив вікно, покликав Маріанну і владно звелів їй піднятися до Біротто. Відтак обернувся до свого побратима і сказав так:

— Маріанні перепаде, коли мадмуазель узнає, що у вас не палено.

Потім поцікавився здоров'ям Біротто і лагідно запитав його, чи нема чогось нового щодо його призначення каноником. Вікарій розповів про всі свої клопотання і простодушно перерахував тих, кого підняла на ноги пані де Лістомер. Він не здогадувався, що Трубер дихав злим духом на цю даму: його, абата Трубера, уже двічі висували на головного вікарія в єпархії, а вона не приймала його у себе!

Двох таких несхожих людей, як ці два абати, важко було зустріти. Трубер був високий і сухорлявий, з землястим жовчним кольором лиця, а вікарій був справжнісінька пампушечка. Рум'яний і кругленький вид Біротто пашів бездумною благодушністю, тоді як обличчя Трубера, довгасте, пооране глибокими зморшками, іноді кривилося гримасою зневаги чи глуму. Одначе розпізнати на його обличчі подібні почуття міг тільки пильний спостерігач. Звичайно каноник тримався з незворушним спокоєм, опустивши жовті очі, погляд яких, як треба було, ставав гострим і пронизливим. Руде волосся доповнювало цей суворий лик, захмарюваний перебіжною тінню філософських роздумів. Дехто спершу гадав, що його гризе незмірне честолюбство, але інші врешті розвіяли цю думку: мовляв, вони знають Трубера краще, просто він пригноблений самодурством мадмуазель Гамар або виснажений надто довгими постами. Він більше відмовчувався і ніколи не сміявся. Коли ж його щось приємно хвилювало, абатове лице освітлювала бліда посмішка, яка одразу губилася в зморшках. Біротто, навпаки, був сама щирість, безпосередність, любив поласувати, радів будь-якій дрібничці з простодушністю людини незлобивої й нехитрої. Абат Трубер з першого погляду наганяв мимовільний страх, а вікарій викликав усмішку розчулення. Коли високий каноник урочисто простував соборними приділами й переходами, зі схиленим чолом і суворим поглядом, він навіював пошану: його зігнута постать дуже пасувала до жовтого церковного склепіння, згортки його сутани мали щось монументальне, гідне скульпторського різця. А добряча душа вікарій походжав по собору без усякої статечності, дріботів і метушився, котячись, мов куля. І все ж їх ріднило ось що: зовнішність абата Трубера, що давала привід боятися його честолюбства, можливо, й прирекла його на довгорічне нидіння в скромних канониках, так само як характер і манери Біротто судили йому вічно ходити в соборних вікаріях. Одначе коли абат Трубер дожив до п'ятдесяти, обачне поводження, позірний брак якихось амбіцій і бездоганне святе життя розвіяли в начальства побоювання, викликане грізною подобою і гаданою кмітливістю. В останній рік Труберове здоров'я вельми підупало, тому призначення його на посаду головного вікарія єпархії ставало цілком імовірним. Навіть суперники були не проти його призначення, сподіваючись підготувати своє власне за короткий строк, відміряний абатовою хворобою, тепер уже хронічною. На Біротто покладати такі надії було важко, бо його потрійне воло говорило претендентам на каноницький сан про квітуче здоров'я, а подагра здавалась, як про те мовиться в приказці, запорукою довголіття. Колись абат Шаплу, людина розважлива й люб'язна, шанована як у світському товаристві, так і єпархіальною владою, вперто виступав (щоправда, нишком і вельми хитро) проти підвищення абата Трубера. Він навіть дуже вміло перекрив йому доступ в ті салони, де збиралися вершки турського товариства, і хоча абат Трубер був з абатом Шаплу нижче трави, засвідчуючи йому при кожній нагоді найглибшу пошану, ця постійна смиренність не впливала на думку покійного каноника. Навіть на останній прогулянці той усе товк, звертаючись до Біротто:

— Остерігайтеся сухаря Трубера, бійтеся отого довганя! Це Сікст П'ятий7 нашої єпархії!

Такий був приятель і співтрапезник мадмуазель Гамар, що завітав до Біротто і поспівчував йому на другий день по тому, як небораці було оголошено війну.

— Ви вже даруйте Маріанні,— мовив каноник, коли служниця ввійшла,— вона, мабуть, заходила спершу до моєї кімнати.