Турський священик - Сторінка 6

З-під тонких губів стирчали великі зуби, зрештою, досить білі. Жахливі мігрені убілили її колись чорні коси, і вона підкладала під чепець фальшиві, погано звиті кучері, але робила це невміло, і гарна тасьма, на якій трималася напівперука, нерідко сповзала аж на чоло. Темні, бляклих тонів сукні, літні — тафтяні, а зимові — вовняні, негарно обтягували її недоладну постать і кощаві руки. В розхристаному комірі виднілася багрова шия з мереживом зморщок, химерним, як прожилки дубового листка на світлі. Незграбна хазяйчина статура почасти пояснювалася її походженням: батько її був лісоторговець, такий собі забагатілий селюк. Мабуть, у вісімнадцять літ вона була свіжа й пухкенька, але й білість, і яскравий рум'янець, якими вона любила оздоблювати себе в своїх спогадах, тепер уже зійшли безслідно. Шкіра її стала мертвотно-землистою, як у всіх богомільниць. Орлиний ніс говорив красномовніше за інші риси її обличчя про самодурство, а низьке чоло зраджувало розумову обмеженість. Рухалася господиня якось по-дивному рвучко — жодного тобі натяку на грацію. Досить було побачити, як вона дістає з торбинки носовичка й гучно сякається, і ви вже уявляли собі її вдачу і манери. Височенького зросту, вона трималася зовсім рівно, ніби підтверджуючи спостереження одного натураліста, який науково доводив, що хребці у старих дів нібито позросталися, тому в них така й хода. Коли вона йшла, тіло її не рухалося плавко й мірно, з граційним похитуванням стану, таким звабливим у жінок; вона сунулася немов цілісною брилою, важко гупаючи, буцімто статуя командора. Під добрий настрій, вона, як усі старі панни, розповідала, що могла б вискочити заміж незгірше за інших, але, на щастя, вчасно помітила, який її зітхальник нещирий. Бідолашна, знайшла чим хвалитися: розрахунок у неї переміг почуття.

Цій типовій представниці породи старих дів вельми личили безглузді глянсуваті шпалери її їдальні, на яких були зображені турецькі краєвиди. Майже весь день мадмуазель Гамар висиджувала в цьому покої, прикрашеному двома консолями та барометром. На кріслах абатів лежали вишиті подушечки, візерунки яких давно вже злиняли. Вітальня, де вона приймала гостей, була їй до пари. Досить сказати, що вона йменувалася жовтою вітальнею: завіси там були жовті, меблі жовті, шпалери жовті. На каміні, оздобленому дзеркалом у золоченій рамі, яскраво сяяли канделябри й кришталевий годинник. Щодо особистого помешкання мадмуазель Гамар, то туди нікому не дозволялося входити. Можна було тільки гадати, що воно напхане всіляким мотлохом і потертими меблями — звичним дрантям, яким себе оточують усі старі панни. Така була особа, якій судилося неабияк вплинути на долю абата Біротто наприкінці його днів.

Не знаючи, куди кинути свої сили, що їх заклала в жінку природа, мадмуазель Гамар знайшла їм вихід у дріб'язкових інтригах, провінційних поговорах і всіляких корисливих капостях, чим звичайно й закінчують старі панни. Біротто, на свою голову, пробудив у Софі Гамар єдине почуття, доступне цій убогій істоті — почуття ненависті. Досі завдяки спокою та одноманітності містечкового життя-буття й убогості її особистих інтересів воно дрімало в її серці, а тепер вирвалося й прагнуло крові, хоч поки що проявлялося в дрібницях і діяло в обмеженому колі. Біротто просто судилося стати жертвою, через свою неспостережливість такі люди, як він, не можуть помітити небезпеки: з ними трапляється все що завгодно.

— Атож, чудова буде погода,— озвався через деякий час каноник, ніби відриваючись од роздумів і згадавши про ґречність.

Біротто, наляканий довгою паузою між запитанням і відповіддю, випив каву мовчки, чого ніколи не траплялося, і вийшов з їдальні, серце його ніби хто зчавив у жмені. Випита кава обважнювала шлунок, і вікарій сумно подибав вузькими букшпановими алейками, що променями розбігалися по саду. Але, пройшовши трохи, він обернувся й побачив мадмуазель Гамар та абата Трубера, застиглих у мовчанні на порозі вітальні: він, нерухомий, зі схрещеними на грудях руками, скидався на могильну статую, вона тулилася до ґратчастих дверей; здавалося, обоє спостерігали за ним, рахуючи кожен його крок. Для людини сором'язливої зроду нема нічого прикрішого, ніж відчувати себе об'єктом чужої цікавості. А коли крізь цікавість прозирає ще й ненависть, її страждання обертаються в тортури. Біротто здалося, ніби він заважає гуляти мадмуазель Гамар та каноникові. Ця думка, навіяна страхом та м'якосердям, так опосіла його, що він покинув сад. Убитий безглуздим самодурством старої панни, він, ідучи з дому, перестав і думати про каноницький сан. На щастя, в соборі цього разу було багато роботи: кілька похоронних відправ, весілля і двоє хрестин. І він забув про свої прикрощі. Та коли шлунок нагадав про час обіду, абат позирнув на годинник і не без трепету побачив, що вже була п'ята. Знаючи пунктуальність мадмуазель Гамар, Біротто поквапився додому.

Проходячи повз кухню, він помітив, що звідти вже виносять першу страву. А коли ввійшов до їдальні, мадмуазель Гамар заявила:

— Зараз пів на п'яту, пане Біротто. Як вам відомо, ми не зобов'язані вас чекати!

В її тоні й голосі пролунав докір пожильцеві, пійманому на гарячому, а також зловтіха.

Вікарій глянув на стінний годинник і побачив, що прозорий ковпак проти пилу на ньому зрушений, отже, господиня сьогодні вранці накручувала його і, мабуть, підступно перевела стрілку вперед проти соборних дзиґарів. Зробити якесь зауваження було годі. Якби він поділився вголос своєю підозрою, мадмуазель Гамар, як yci жінки її кола, стала б огризатися. Яких тільки капостей не висловлювала стара панна, щоб дошкулити своєму пожильцеві; служниця в повсякденному побуті не допікає так своїй хазяйці або жінка — своєму чоловікові. З того, як завзято вона намагалася занапастити абатове благополуччя, знати було неабиякого майстра чвар. Вона завжди робила так, що він залишався кругом винний.

Змова вже існувала півроку, а Біротто, приглядаючись до хатнього побуту і спостерігаючи за своєю хазяйкою, вперше здогадався про змову лише через тиждень з початку нашої оповіді. Поки стара панна діяла тихою сапою, а вікарій напівсвідомо заплющував очі, відмовляючись вірити у зло, йому ще не так боліло. Але після перенесення нагору свічника чи переведення вперед годинника вікарій уже не сумнівався: він живе під кормигою ворога, який так і чигає на нього. Скоро він упав у цілковитий розпач, бачачи, як довгі гачкуваті пальці мадмуазель Гамар ось-ось угородяться йому в серце. Захоплено віддаючись почуттю помсти, такому багатому на відтінки, мадмуазель Гамар втішалася, кружляючи над приреченою жертвою — так шуліка кружляє над полівкою, готуючись ринути на неї. В мадмуазель Гамар уже давно визрів план, про який приголомшений священик і гадки не мав, і вона не забарилась його здійснювати з тією дивовижною моторністю, яку виявляють у дрібницях самітники; до істинного благочестя їм не піднятися, от вони й порпаються в занудливому святенництві. І ще одне переповнювало абата мукою: людина безпосередня, Біротто завжди любив, щоб його пожаліли і поспівчували йому. Але цього разу прикрощі його були іншого гатунку, і він був позбавлений останньої невеличкої втіхи — повідати про них своїм приятелям. Природна сором'язливість розвинула в ньому певний житейський такт, і тому він боявся показатися смішним, шпортаючись у такому дріб'язку. Проте з такого дріб'язку і складалося все його життя, діяльне в своїй порожнечі і порожнє в своїй діяльності, і в цьому животінні всяке сильне почуття було нещастям, а брак будь-якого хвилювання — блаженством. Рай Біротто раптово обернувся на пекло. Муки його ставали нестерпні. З кожним днем він жахався все більше, а жах навіювала йому необхідність порозумітися з мадмуазель Гамар. Зачаєна печаль, що терзала його на старості літ, підточила йому здоров'я. Якось уранці, натягаючи свої сині в іскорку панчохи, він виявив, що литки його схудли майже на цілий дюйм в обводі. Вражений цією страшною очевидністю, він вирішив попросити абата Трубера налагодити його стосунки з мадмуазель Гамар.

Та коли він опинився перед величавим каноником, який прийняв його в порожній кімнаті, квапливо покинувши кабінет, захаращений рукописами, де він невтомно працював і куди ніхто не мав доступу, вікарію стало совісно докучати Труберові, мужеві неабияк заклопотаному, скаргами на злісні вихватки мадмуазель Гамар. Проте, подужавши душевні вагання, що катують з найменшого приводу людей надмірно скромних, нерішучих і слабодухих, вікарій нарешті зважився і, хвилюючись, розповів Труберові про свою халепу. Каноник слухав з виразом поважним і холодним і мимоволі вдоволено посміхався, так що від зіркого ока такі посмішки не приховалися б. Очі його аж зблиснули, коли Біротто красномовно, бо з почуттям, розписав йому жалі, що отруювали його серце. Та Трубер заслонив очі рукою, як це часто роблять мислителі, й зберігав і далі звичну, сповнену гідності позу. Коли вікарій висловився до кінця, на хворобливому обличчі загадкового каноника, вкритому жовтими плямами ще більше, ніж звичайно, марно було шукати бодай проблиску почуття, викликаного скаргами Біротто. Помовчавши хвилину, він заговорив, і в його відповідь, щоб осягти всю її вагу, слід було вникати слово по слову. Згодом ця відповідь довела всім вдумливим людям рідкісну мудрість абатову і силу його розуму. Він вразив Біротто, заявивши, що "все почуте для нього новина, тим дивніша, що сам він досі ні про що таке й гадки не мав. Він приписував цей брак спостережливості своїм серйозним заняттям, посиленій роботі і тим високим думам, які цілком його захоплюють, не дозволяючи придивлятися до житейської суєти". Між іншим він докинув, ніби не бажаючи ганити поводження людини, літньої і вченої, що "в старовину відлюдники мало клопоталися про їжу та притулок і в пустелі віддавалися святому спогляданню", що "в наші дні священик може подумки створити собі пустелю всюди". Потім, повертаючись до самого Біротто, він додав, що "це непорозуміння для нього чудне; за всі дванадцять літ нічого схожого не відбувалося між мадмуазель Гамар та шановним абатом Шаплу; а щодо нього самого,— додав він,— звісно, він може стати посередником між вікарієм та господинею, бо його приязнь не переступає межі, запровадженої церковними законами для її вірних слуг.