Турський священик - Сторінка 8

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Старому поміщикові закортіло глянути на цей своєрідний акт зречення, і пан Карон подав йому папір.

— Он як! — звернувся він до вікарія, прочитавши текст.— Виходить, між вами і мадмуазель Гамар існує писемна угода? Де ж вона? Які договірні пункти?

— Контракт у мене,— відповів Біротто.

— Зміст його вам відомий? — спитав поміщик у повіреного.

— Ні, добродію,— відповів пан Карон, простягаючи руку до фатального документу.

"Е, пане адвокате,— подумав поміщик, — ти вже напевне ознайомився з контрактом, але не за те тобі платять, щоб ти нам усе розповідав".

І пан де Бурбонн віддав папір повіреному.

— Куди ж я подіну свої меблі,— гукнув Біротто,— мої книжки, чудову шафу, прекрасні картини, червону вітальню, зрештою всю обставу?

Розпач небораки, вирваного з рідного грунту, був такий дитинно-безпорадний, так видавав усю чистоту його натури, всю його житейську недосвідченість, що і пані де Лістомер, і мадмуазель Саломон заговорили з ним тоном матері, що обіцяє своїй дитині цяцьку:

— Ну, не варто побиватися через дрібниці! Ми підшукаємо вам квартиру і теплішу, і світлішу, ніж у мадмуазель Гамар! А не трапиться нічого підхожого — дарма! Одна з нас візьме вас до себе на пансіон. Годі, зіграймо ліпше в триктрак! Завтра ви підете до абата Трубера попросити його підсобити вам і самі побачите, який він буде милий!

Заспокоїти слабких людей так само легко, як і налякати. Отож нещасний Біротто, спокушений перспективою перебратися до пані де Лістомер, забув про своє сплюндроване щастя, якого він так довго домагався і яким так тішився. Однак увечері він ніяк не міг заснути, сушив собі голову, де б розмістити бібліотеку так само зручно, як у галереї, і страшенно мордувався, адже він був із тих, для кого метушня переїзду і новизна побуту означали кінець світу. Він уже уявляв собі, що його книжки порозкидувані, меблі засунуті куди попало, всі його звички порушені, і всоте питав себе, чому перший рік проживання у мадмуазель Гамар був такий приємний, а другий — такий важкий. І його злигодні вже вважалися йому якимсь проваллям, де губився розум. Абатові вже здавалося, що й каноницький сан — нагорода за такі тортури недостатня, і він порівнював своє життя з панчохою, яка все розповзається через одне спущене вічко. У нього, щоправда, зосталася мадмуазель Саломон. Але, втративши свої колишні ілюзії, бідолашний священик уже не наважувався вірити новій приязні.

В città dolente* старих панн зустрічається, надто у Франції, чимало таких, чиє життя — це жертва, яку щодня побожно складають шляхетним почуттям. Одні залишаються гордовито вірні тому, кого надто рано забрала смерть; мучениці любові, вони серцем проникли в таємницю жіночих почуттів. Інші улягли вимогам родинної честі (на сором для нас, звироднілої в нашу добу), присвятивши себе вихованню братів або сиріт-небожат, і прилучилися до материнства, залишаючись незайманицями. Такі старі панни виявляють найвище геройство, доступне їхній статі, побожно жертвуючи всі свої жіночі почуття служінню сіромам. Зрікаючись належних їм радощів і беручи на себе лише муки, вони являють собою ідеал. Вони живуть, оточені ореолом самовідданості, і чоловіки шанобливо схиляють голови перед їхньою змарнілою красою. Мадмуазель де Сонбрей11 не була ні жінкою, ні дівчиною — вона була й повік залишиться живою поезією. Мадмуазель Саломон була одна з таких геройських істот. Її багатолітня страдницька, ніким не оцінена самовідданість була просто святою. Гарна замолоду, вона була люблена і любила сама; але її суджений збожеволів. П'ять довгих років, сповнена подвижницької любові, вона виходжувала й доглядала жалюгідного причинного, з чиїм безумством вона так зріднилася, що навіть не помічала цього душевного розладу. Трималася вона невимушено, різала правду прямо в очі, і її бліде личко, незважаючи на надто правильні риси, не позбавлене було виразності. Про свої життєві знегоди вона навіть не згадувала. Правда, іноді, слухаючи розповідь про якусь трагедію чи горе, вона вся здригалась, і в її хвилюванні проявлялась душевна краса, що її породжує справжня скорбота. До Тура вона перебралася після втрати коханого. Оцінити її по заслузі тут не могли й мали її лише за славну особу. Вона невтомно робила добро й любила піклуватися про всіх знедолених. Ось чому вона так співчувала безталанному вікарієві.

* Обитель скорботи, тобто пекло (з Дантової "Божественної комедії").

Мадмуазель де Вільнуа, поїхавши наступного ранку до міста, відвезла туди Біротто, висадила його на Соборній набережній і дала йому брести до Монастирської площі, куди він поривався, щоб бодай врятувати від краху свої надії на каноницький сан та й доглянути за перевезенням обстави. З трепетом сердечним подзвонив він біля дверей того самого дому, куди звикнув входити чотирнадцять років, де йому жилося так добре і звідки його виганяли навік, хоча він плекав мрію мирно упокоїтися тут, як і його приятель Шаплу. Побачивши вікарія, Маріанна, здавалося, здивувалась. Він сказав, що йому треба поговорити з абатом Трубером, і рушив був на перший поверх до каноника. Та Маріанна гукнула йому навздогін:

— Пане вікарію, абата Трубера там уже нема! Він тепер у вашій колишній квартирі!

Серце у Біротто стиснулось, йому відкрилося справжнє обличчя цього чоловіка. Він збагнув, як довго виношував Трубер свою помсту, побачивши, що той розташувався в книгозбірні Шаплу, сидів собі в розкішному готичному фотелі Шаплу, користувався речами Шаплу — а вночі, мабуть, спочивав у постелі Шаплу — словом, по-хазяйському захопив усі меблі Шаплу, брутально потоптавши його духівницю й позбавляючи спадщини друга того самого Шаплу, який так довго протримав його в закамарку у мадмуазель Гамар, перешкоджав йому просуватися по службі й закрив доступ у найкращі турські салони. Чи не помах чарівничою паличкою викликав усю цю метаморфозу? Хіба ці речі вже не належали йому, Біротто? Бачачи, з яким глумом Трубер позирає на його книжки, Біротто зрозумів, що майбутній головний вікарій цілком певний своїх сил і не збирається випускати з рук майна тих, кого він так люто ненавидів — Шаплу, свого кровного ворога, й Біротто — постійний нагад про Шаплу. Багато думок роїлося в голові Біротто, і все здавалось якимсь сном: він завмер на місці, ніби заворожений пильним поглядом Трубера.

— Маю надію, добродію,— мовив він нарешті,— ви не збираєтесь позбавити мене моїх речей? Якщо мадмуазель Гамар поквапилася влаштувати вас вигідніше, їй усе ж слід було подумати про мене: дати мені час поскладати книжки й вивезти обставу.

— Добродію,— холодно відповів абат Трубер, і ні один м'яз не здригнувся на його обличчі,— мадмуазель Гамар учора повідомила мене про ваш переїзд, причина якого мені невідома; тут вона мене помістила з необхідності: мої кімнати зайняв абат Пуарель. Я навіть не знаю, кому належать ці речі — мадмуазель Гамар чи комусь іншому. Якщо вони ваші, чого ж вам хвилюватися? Її святе життя — запорука її порядності. Що ж до мене, то вам відомо, які прості в мене звички. П'ятнадцять літ я спав між голих стін, незважаючи на вогкість, що занапастила моє здоров'я. Одначе, якби ви побажали знов тут осісти, то прошу, будь ласка, я не проти.

Почувши ці слова, сповнені моторошного змісту, Біротто забув усі свої клопотання про каноницький сан і кинувся до мадмуазель Гамар. Збігши стрімко, ніби той юнак, сходами, він зіткнувся із старою панною на широкій кам'яній площадці, що сполучала одну половину дому з другою.

— Добродійко,— звернувся він з уклоном до мадмуазель Гамар, ніби не помічаючи, як на її губах зміїться ущиплива посмішка, а в очах горить особливий вогник, надаючи їм схожості з блискучими очима тигриці,— мені незрозуміло, чому ви не почекали, поки я вивезу обставу, перш ніж...

— Що таке? — урвала вона абата.— Хіба речі ваші не відправлено до пані де Лістомер?

— А меблі?

— Та що ви, нашого контракту не читали? — спитала стара панна тоном, який треба було б навести в нотному запису, щоб передати всі відтінки ненависті, що пролунали в цій репліці.

І мадмуазель Гамар, здавалося, аж виросла, і очі її заблищали ще яскравіше, і вид її осяявся, і трепет насолоди пробіг по ній. Біротто стояв, як громом прибитий. Пронизливо-дзвінкий, як сурма, голос мадмуазель Гамар оглушував вікарія.

— Ми ж умовились, що в разі вашого добровільного переїзду від мене вся ваша обстава переходить до мене, щоб вирівняти недобір між вашою платою за пансіон і платою достойного абата Шаплу. Тому, оскільки абата Пуареля призначено каноником...

Почувши останні слова, Біротто ледь хитнувся вперед, ніби відкланюючись старій панні, потім, боячись зомліти і ще дужче звеселити невблаганних ворогів, він рушив геть. Наче в якомусь п'яному чаду він добрався до особняка пані де Лістомер, де й знайшов у низенькій залі валізу з білизною, речами та паперами. Побачивши рештки свого майна, бідолашний священик закрив лице руками, щоб приховати од людей свої сльози. Абата Пуареля призначено каноником! А він, Біротто, позбувся і даху над головою, і спадку, і майна! На щастя, в цю хвилину мадмуазель Саломон проїздила повз дім. Воротар, від якого не сховався розпач сердеги, подав кучерові знак зупинитися. Воротар і стара панна перекинулися словом, і напівмертвого з горя вікарія було перевезено до його доброї приятельки, але тій нічого не вдалося домогтися від нього, окрім безладного белькоту. Налякана мадмуазель Саломон, побачивши, що він, нетямущий, уже звихнувся з розуму, відразу повезла його до маєтку пані де Лістомер, пояснюючи потьмарення свідомості враженням від звістки, що каноником призначено абата Пуареля. Про умови контракту з мадмуазель Гамар вона нічого не знала з тієї зрозумілої причини, що Біротто і сам не відав усього його змісту. В житті найзворушливіші події часто забарвлюються комічним, і чудні відповіді Біротто викликали в мадмуазель Саломон бліду усмішку.

— Шаплу правду казав! — лепетав він.— Це ірод!

— Хто б то? — допитувалася вона.

— Шаплу! Він відняв у мене все!

— Ви хочете сказати, Пуарель?

— Та ні, Трубер.

По приїзді до "Жайвора" приятелі оточили Біротто такою турботливою увагою, що на вечір їм пощастило заспокоїти його і добитися оповіді про ранкові події.