Тварина, обдарована розумом - Сторінка 53

Задзеленчав телефон, Севілла взяв трубку:

– Севілла слухає… Хто? Джордж? Який Джордж?

– Це мене, – втрутився Адамс, простягуючи руку. – Алло, Франклін?.. Говорить Натаніел… Що?.. – Адамс зблід і стиснув трубку. – Берті на місці?.. Тоді передайте йому, аби він зателефонував і доповів про обстановку.

Адамс поклав трубку й подивися на Севіллу втомленими, запалими очима. Захекався, нібито щойно витратив багато зусиль.

– Боб розбився на авто. Щойно знайшли його в яру.

Хтось скрикнув, а Адамс лячно здригнувся. Севілла підвів очі й помітив, як Меггі, схопившись руками за голову, вибігла з помешкання.

– Підіть до неї, Сьюзі, – попрохав Севілла.

– Що коїться? – запитав Адамс.

– Меггі кохала його.

– Я забув про це, – відказав Адамс. – Хто знає, може…

– Даруйте, – перебив його Севілла.

Він швиденько вийшов з кімнати, наздогнав на терасі Сьюзі й шепнув їй:

– Перше ніж підете втішати Меггі, передайте Пітерові, аби він стежив за Елом.

Севілла повернувся до вітальні. Арлетта поставила перед Адамсом чашку кави.

– Дякую, – вклонився Адамс.

– Чи не бажаєте тістечка?

Севілла стежив за Арлеттою. В її голосі бриніла холодна неприязнь. Вона не забула про шпигунство за дачним будиночком.

– Ні, – відповів Адамс. – Дякую, я не голодний.

І обернувся до Севілли.

– Як він водив авто? Севілла глянув на Адамса.

– Добре, дуже обережно.

Адамс втупився поглядом у голубий пластик стола, підніс чашку до губ й жадібно випив.

– Вип'єте ще одну? – байдуже спитала Арлетта.

– Так.

Задзеленчав телефон. Севілла взяв трубку, послухав і передав Адамсові.

– Берті?.. Говорить Ернест… Вас дуже погано чутно… Нічого? Нічого? Як нічого? Згорів?…

* * *

Меггі лежала горілиць, зарившись головою в подушку, її плечі здригалися в риданні. Сьюзі причинила двері й, сівши біля Меггі, знизала раменами: "Ось уже який раз я потураю брехні. Та чи усвідомлює вона, що так забрехалася? Певне, ні. – Сьюзі дивилася на рамена Меггі, що здригалися від схлипування, й подумки докоряла собі: – Після всього отой сміх не що інше, як лицемірство. А скорбота, якщо навіть і невиправдана, ніколи не буває фальшивою". Меггі обернулася, міцно вчепилася руками в Сьюзі й дивилася на неї заплаканими очима.

– Та ну ж бо, – промовила Сьюзі тихим страдницьким і жалісливим голосом, – вгамуйся, не роби собі прикро.

Водночас Сьюзі побачила себе в люстерку, що над канапою, й мислила: "Хай йому грець! Оце липке співчуття, солодке вдавання з себе довіреної особи, ця брехня може пересудомити". Їй здалося, що Меггі промовила уриваним голосом: "Бач, Сьюзі…" І вона подумала з гнівом: "Атож, безглуздя, цирк, сентиментально-сексуальне убозтво. З чого тут сміятися й чому одночасно плакати?"

– Бачиш, Сьюзі, – мовила Меггі уриваним голосом, – є одна жахлива річ, котру я ніколи не зможу собі пробачити То я його вбила. Ой Сьюзі, не заперечуй. Я поводилася так легковажно, необмірковано, жорстоко, – вона схлипувала, і її негарне обличчя, облившись слізьми, стало ще бридкіше. – Я довела його до відчаю. Так, справді. Спершу відмовилася одружитися з ним. Я вже розповідала тобі. Розумію, все це може видатися безглуздим, невірним і навіть неприродним. Але я не хочу мати дітей, бо не люблю їх. Звісно, сказати таке – річ дивна. Та що я можу вдіяти? Такої вже я вдачі. Хочу признатися тобі, є ще гірше, набагато гірше Отже, аби ти знала, що я повелася з Бобом таки негідно. Якщо я не забажала одружитися з ним, то мала б… Сьюзі, ти дівчина чесна, щира, ти не заперечуватимеш… Я мала б віднадити його від себе. А хтозна, чи були б у мене діти від нього. Ось чому, гадаю, я маю вибачитися перед ним. Мушу сказати, ніколи так до жінки не залицялися, не переслідували її, точніше кажучи, не полювали на неї. Однак у Боба ці-виходило не грубо, не нахабно, а з такою чарівною вишуканістю: вона вловлювалася в тисячах дрібниць. Наприклад, як він за столом таємниче уникав мого погляду. А згодом казав: "Кохана моя, я не можу дивитися на тебе, бо всі здогадалися б". О, він був чарівний! Яка люб'язність, яка вишуканість! Слухай, Сьюзі, скажу тобі, це зізнання дороге мені, але воно приносить для мене полегкість. Звісно, ти пам'ятаєш, як однієї п'ятниці ми поїхали в його авто на Уїкенд.

– Ні, – ледве стримувала роздратування Сьюзі, – я нічого не пам'ятаю. – А сама подумала: "Еге ж, це нібито я намагаюся зупинити потічок, гатячи його невеличким камінчиком".

– Що ж, може, я помиляюся щодо дати, – озвалася Меггі. – Та це дрібниця. В усякому разі, я впевнена, що то було в березні. Ми поїхали вдвох. Пригадуєш, він тоді тільки-но купив двомісного "форда", сидіння в якому було з червоної шкіри. Боб не любив пластику. Отож того дня він зі слізьми на очах умовляв мене, і я піддалася, дозволила йому повести себе до мотелю. В готельній карточці він записав мене під своїм прізвищем. Сердега, певне, був радий давати мені своє прізвище бодай на одну ніч. Врешті, Сьюзі, не думай про мене лихого, я не хочу пом'якшити свою вину.

Навіть там, у невеличкій кімнаті на березі моря (пригадую мальовничий краєвид, ми були майже на пляжі), навіть там він був такий добрий, такий делікатний. Якби я захотіла, він не зачепив би мене. Але то я, Сьюзі, я сама, – вона прикрила долонями своє заплакане розпашіле обличчя.

– Та ну ж бо, – загомоніла Сьюзі, – не думай про це, бо цим сама собі робиш лихо.

– О, ти не розумієш! – вигукнула Меггі. – Яка я жорстока, що віддалася йому, а потім відмовилася вийти за нього заміж. Як прикро! Я не перестаю думати про ту ніч. Ми тоді й ока не зажмурили. Була така гарна погода, на небі сяяв місяць. Ми чули, як за кілька кроків від нас завмирало море. Боб дивився на мене, очі його світилися невимовним безнадійним благанням. Я не промовила ні слова, не сказала "так", чого він чекав. Я мовчала. Мене пойняла дивна хоробрість, я віддала йому своє тіло і не більше. Пам'ятаю, він нерухомо лежав поряд зі мною. Навіть тепер із галюцинуючою виразністю привиджається його профіль на подушці – крізь заплакані шибки до нас прокрадалося місячне сяйво, – такий красивий, тендітний, майже жіночий за своєю ніжністю. Його великі очі з незбагненним смутком дивилися кудись у порожнечу. Як могла я бути такою жорстокою, Сьюзі? Все сталося з моєї вини, все почалося тієї ночі в мотелі. Хіба Боб скомпонувався б з тими людьми й поїхав би з Бі й Фа, якби я погодилася стати його дружиною? А тепер прийшла звістка, що він загинув, став жертвою автомобільної катастрофи. Але ж він водив авто мов той ангел! Він так боявся великої швидкості. Пригадуєш, Боб казав, що авто має пливти вулицею, як корабель морем. Він скінчив життя самогубством, ось що. Ні, Сьюзі, я не можу приховати від себе правди. Навіть якщо й доведеться вдвічі більше страждати й докоряти собі. Боб скінчив життя самогубством, бо не зміг жити самотньо, далеко від мене, без надії, без дітей, яких я мала б йому подарувати. Хіба я зможу, Сьюзі, вибачити собі свою жорстокість, черствість, несвідомість, те, що відштовхнула його, сердегу, як і колись Севіллу? Але Севіллі я не вчинила нічого лихого. То був звичайний інстинкт, навіть гірше. Бо коли перша жінка після мене пішла йому на догоду, він одразу спокусився й залишився вдоволений. Бідна Арлетта, вона стала в цій історії тільки підмінною особою. Я все думаю, як Арлетті на серці, коли вона усвідомлює це час від часу. До того ж без сумніву, Севілла – людина вельми розумна. Але як чоловік, він трохи страшний. Що ти думаєш про ті очі, рот, оте руно на грудях? Між нами кажучи, Сьюзі, я побоялася б віддатися Севіллі. Мені б здавалося, що то мене зґвалтував патруль морських піхотинців. Зрештою, яким би Севілла не був, я його не ганю. Він просто чоловік і все. А Боб, – струмками котилися сльози її веснянкуватим обличчям, – Боб не просто людина, Сьюзі, а архангел, такий чистий, ніжний, лагідний. Я була погрібна йому як натхнення, а не як коханка. Я потрібна була йому, розумієш, як ніхто інший у світі.

– Ти маєш проковтнути це, – рішуче мовила Сьюзі, даючи Меггі пілюльки. – Ковтай, а тепер запий. За якусь мить ти заснеш.

Вона стиснула руку Меггі й тримала її, аж доки та не почала дрімати. Сьюзі дивилася на зморене багрове обличчя, залите сльозами. Воно схоже було на обличчя боксера, що програв бій. О, так, по суті, сердешна Меггі зазнала поразки в першому раунді на терені кохання, заздалегідь стала приреченою на голод, жалюгідний голод кохання; на страждання – найобразливіше страждання в світі нетлінних людей. Сьюзі піднесла ліву руку до свого обличчя, провела нею по щоках, але все було на місці, доладно розподілене – тендітні щоки, ямочки на них, викарбуваний носик, маленьке вухо, уста з принадною складкою. "О, несправедливо, несправедливо Меггі приречена на голод і разом з нею мільйони самотніх людей, що не можуть думати про щось інше". Меггі спала. Сьюзі випустила руку подруги й вийшла з кімнати. Вдихнувши на повні груди Повітря, підтюпцем побігла до повітки, де Пітер, стоячи навколішках, лагодив моторчик до човна.

– Пригорни мене, – попрохала вона.

– У мене брудні руки, – підвівся Пітер і подивився на неї лагідними очима.

– Ох, Пітере, чом же ти такий?

Він обійняв її, притискаючи ліктями до своїх гарячих грудей і махаючи долонями в повітрі.

– Ні, ні, – заперечила вона, – не так. Притисни мене міцніше.

Сьюзі важко дихала, очі її іскрилися слізьми. Дівчина обхопила руками юнацький стан і міцно пригорнулася до нього, мовби їй забаглося злитися з ним.

* * *

– Сподіваюся, – сказав Адамс, – тепер ви самі розумієте, що потрібен загін охоронців на острові?

– Зовсім ні, – відрубав Севілла, підвівши голову й дивлячись йому в очі. – Я категорично відмовляюся від нього. Я не змінював своєї точки зору.

– Послухайте, Севілло, дозвольте мені наполягти на своєму. Після того, що сталося, цілком зрозуміло, що, коли Бі й Фа повернуться до вас, вам загрожуватиме серйозна небезпека.

Арлетта розтулила губи, намагаючись сказати щось, але зустрілася поглядом з очима Севілли й стрималась.

– Місіс Севілла, ви хотіли щось сказати?

– Ні, – відповіла вона крижаним голосом. – Нічого суттєвого.

Адамс довго розглядав Севіллу.

– У такому разі, – повільно мовив той, – я не знаю, чи зможу довірити вам дельфінів.