Тварина, обдарована розумом - Сторінка 51

Скажи йому.

Дезі засміялася.

– Може, ти розмовлятимеш, а Джім не розумітиме. Ти погано свистиш.

Вона сміється.

– Та кинь свої дурниці, Дезі. Скажи йому.

– Завтра я йому скажу.

– Можливо, завтра він не припливе?

Дезі видала радісний, тріумфальний і навіть грубий звук.

– Джім! – сказала вона, майже цілком винирнувши з води. Випроставшись, з тріумфуючим виглядом вона повільно й урочисто віддалялась від Севілли. – Джім прийде завтра, завтра і завтра. Він мій!

* * *

– Брате мій, – сказав Голдстейн, – якщо ви мене запросите, я охоче погоджуся поснідати з вами. В Арлетти така пахуча кава. Ваша провина, а не моя, брате мій, що я приземляюся у вас так рано. Далебі, я мав би прийти до вас ще вчора ввечері. Я наївно вважав, що у вас вистачило елементарного здорового глузду вибрати один з островів Флорида-Кіс, який пов'язаний з материком шляхом, що веде до Кі-Уеста, а не цей бісовий острівець, загублений серед рифів, що його наскрізь продувають вітри. Дарма вчора ввечері я обіцяв золоті гори двом чи трьом старим мореплавцям, аби доставили мене до вас. "Ні, ні, сер, я не ризикуватиму своєю посудиною й везти вас вночі до цих божевільних". Вони дуже цікаві й говіркі, ці морські вовки. Після двох-трьох чарок перли мудрості посипалися з їхніх борід, і я почув сагу про блокхауз, у якому ви мешкаєте. Братику мій, чи знаєте ви її?

– Так, – відповів Севілла, – однак усе ж таки розкажіть, бо часто трапляється так, що дві істини виникають з одного факту. – Він дивився темними пильними очима: "Навпоказ хвальковита дотепність, скептичність, цинізм, а за цією завісою, під цим панциром – людина з справді шляхетним серцем. І ні дідька я не розумію, чому він приїхав сюди, навіщо так перевтомлював себе й витрачав стільки часу, якщо для нього було б набагато простіше зателефонувати мені".

– Ну, ось, – провадив Голдстейн, – затямте, людина, котра розпорядилася збудувати ваш блокхауз, – це славетний актор Гері Джеймс.

– Славетний? – доскіпувалась Арлетта.

Голдстейн подивився на неї голубими очима й похитав сивою головою.

– Молода жінко, – промовив він суворо, – не примушуйте мене ще раз відчути, який я старий шкарбун. Гері Джеймс був славетним двадцять років тому, а двадцять років минають дуже швидко, ви в цьому переконаєтеся. Одне слово, Джеймс прочитав "Уолдена"[59] або, як він мовив, нарешті прочитав "Уолдена", бо на світі нема нуднішої і незграбнішої книжки.

Меггі підвела голову й благоговійно, ображеним тоном, зауважила:

– Я не згодна. "Уолден" – це шедевр…

– Мені соромно, – сказав Голдстейн, знизавши плечима, – але чоловік, що з власної волі самотньо живе протягом двох років у халупці, – це чернець, імпотент або…

– Не будьте ж брутальним, – сміючись, втрутилася в розмову Арлетта.

– Словом, – провадив далі Голдстейн, – дурник. Та хай йому грець! Гері Джеймс читає "Уолдена", вирішує повернутися до природи й "жити самотньо й голим на острові". Отже, він купує цю загублену скелю, споруджує тут пристань, цистерну для питтєвої води, цей блокхауз, що ви його називаєте будинком. По кабелю проводить сюди електрику й телефон, бо така вже була в Джеймса концепція повернення до природи. Коли все зробили, Джеймс поселяється тут, живе в будиночку три дні й до свого скону більше сюди ногою не ступає.

Усі сміються. Голдстейн підморгнув Арлетті:

– Дитино моя, я хотів би випити ще одну чашку кави.

– Коли б цей будинок не був блокхаузом, збудованим цілком з бетону, – заговорив Севілла, – й не мав округлих вуглів, щоб чинити опір штормам, його давно б уже зніс якийсь циклон. Ми перебуваємо на самісінькому шляху циклонів, що йдуть з Карибського моря. В дев'яти випадках з десяти вони перетинають Флорида-Кіс. Ви, либонь, не знаєте, що тут колись стелилася залізниця, яка зв'язувала острови й добігала аж до Кі-Уеста, і що її зруйнував ураган. Однак будиночок мені припав до вподоби. Я згоден з вами, що тут, коли розіграється море, й без циклону лячно. А коли дме вітер, тут бувають такі хвилі, що перекочуються аж через рифовий бар'єр, перелітають над будинком і розбиваються бризками на терасі. Дарма що маленька гавань добре захищена, однаково доводиться кріпити потрійною линвою кітву "Карібі" й зачиняти вікна хатини великими віконницями, що їх ви допіру бачили біля входу. Відверто кажучи, складається враження, в перші години шторму, що ви перебуваєте на підводному човні. Я певен, бувають хвилі, що ковтають увесь острівець, чутно, як вони хлюпають на бетонований дах.

– Це приголомшливо! – вигукнула Сьюзі, широко відкривши голубі очі й розтуливши рота. – Це викликає в мене якесь захоплююче почуття самотності й затишку. Сподіваюсь, що ми ще дочекаємося справжнього циклону – вітру, який протягом двох діб дутиме з швидкістю сто п'ятдесят кілометрів на годину.

Пітер простягнув свою довгу руку й поклав її Сьюзі на плече.

– І води в цистерну, – сказав він, голосно засміявшись. – Доброї теплої зливи на дві доби – ось чого нам треба.

– Брате мій, – Голдстейн плеснув долонями об поли, – пропоную вам залишити товариство юних любителів штормів і провести мене на "Карібі".

Севілла зиркнув, на нього. Врешті він підвівся. З тераси до маленької гавані збігав бетонований, розкреслений червоними смугами схил, а з обох боків цієї доріжки, мов то була спроба перетворити людський порядок щ суцільне безладдя, стелилась коралова пустеля. Голдстейн ішов з незграбною поспішністю поряд із Севіллою: він нагадував мамонта, його великі ноги важко підстрибували на бетонованій доріжці, хитрі очі, широкі й круглі плечі, тяжка щелепа висувалася вперед, посивіла чуприна старого лева вилискувала на сонці. Переступивши незграбно через кормовий борт, він важко опустився на лаву в кокпиті.

– Брате мій, – мовив він, – це диво. Я не піду до каюти. В ній завжди жорстко й сумно, в каюті яхти. А кушетки такі вузенькі, що й мови не може бути про те, щоб на них спати з дружиною. І це мене засмучує, – провадив він, милуючись "Карібі". – Однак це – диво. Диво з хрому, червоного дерева, лаку та міді, й до того ж ця негідниця така красива, така приваблива, така бездоганна за своїми формами. Мав би я більше часу, попросив би вас влаштувати невеличку прогулянку. На такій штуці дістатися до Куби – дитяча розвага.

– Для цього, – посміхнувся Севілла, – я вибрав би великого гумового човна й підвісний мотор "Меркюрі". Не збігло б і чотирьох годин, як я досяг би узбережжя біля Пінардель-Ріо. Можна б і швидше, якби не могутні течії, що починаються в Мексиканській затоці й рухаються в напрямку Атлантики. Коли зважити, що мій човен невисокий, я більше би мав шансів уникнути зустрічі з пильними американськими кораблями і з кубинськими суднами берегової варти. На цих наголошую особливо. Гадаю, наші інтриги мали б примусити кубинців завжди бути напоготові. Ну, гаразд, – провадив далі він, обернувшись до Голдстейна, – що ви хочете мені сказати? Є якісь новини щодо мого закордонного паспорта?

Голдстейн похитав головою:

– У державного департаменту інші клопоти. Вони надто зайняті тим, щоб утягнути нас у цю прокляту третю світову війну. В мене склалося сумне враження, ніби країна божеволіє; осліпши й опустивши голову долі, вона кидається в атомний конфлікт через вищерблене самолюбство, легковажно, безглуздо, через звичайний збіг обставин. Навіть важко повірити. Ніколи ще ми не знали так погано, хто ж врешті-решт керує США. Звичайно, не той сердега Сміт із своїми витівками студента, який вдає з себе дорослого. Його виступ здавався мені надто жалюгідним. За зовнішньою твердістю відчувалась така невпевненість. Ви знаєте, я з ним добре знайомий. Я працював на нього під час передвиборної кампанії. Я запитую себе: що все ж таки таїться в людині, що робить її здатною вбивати інших людей? І насамперед, навіщо ми, американці, прийшли до Південно-Східної Азії, можете ви мені сказати? – Голдстейн жваво озирнувся. – Гадаю, тут можна все говорити? їм ще не вдалося вмонтувати мікрофон на "Карібі"?

– Як ви самі переконалися, – усміхнувся Севілла, – вночі острів недоступний, а вдень у гавані завжди хтось вовтузиться.

Голдстейн нахилився над бортом.

– Я не бачу вашої дельфінки.

– Тепер ми працюємо тільки вночі. Вдень Дезі немає, й тільки ввечері вона повертається додому. Щовечора приходить, адже надто вже звикла до нас і особливо до "Карібі". Коли спадає ніч, Дезі повертається, щоб пригорнутися до яхти, як дитина до матері.

Севілла замовк, випростався, глипнув на Голдстейна.

– Гаразд, – промовив він, – що там у вас?

Голдстейн заморгав, відвів очі й відказав:

– Адамс добивається зустрічі з вами.

Севілла підвівся, поклав обидві руки на штурвал і повернув його на кілька градусів ліворуч, наче "Карібі" перебувала під парусами. Севіллі забаглося вивернути її іншим бортом.

– Ніколи! – спокійним тоном сказав він, але пальці, що затискували штурвал, поблякли. – Ніколи! – повторив приглушеним голосом Севілла. Його щелепи так зціпилися, що ледве говорив. – Я з цими людьми порвав. – Вони перезирнулися, запала тиша, яка мовби згущувалася й заморожувала їх обох. Голдстейн сидів, виставивши вперед обличчя, мов черепаха, котра озирає шлях, а Севілла стояв за штурвалом, розчепіривши ноги, прикипів очима до форштевня, не опускаючи голови. Він виглядав тепер набагато вищим, зосередженішим і рішучішим, наче гнів і кривди, заподіяні йому, розпирали його. – Я з цими людьми порвав, – повторив він таким самим глухим, стриманим, ледь чутним голосом.

"Цей не вибухне, – мислив Голдстейн, – не виллє свого, гніву, а затамує його в собі".

Голдстейн звів угору руки й ляснув себе великими долонями об поли.

– Брате мій, – повів Голдстейн бадьорим і життєрадісним голосом, – це ваша справа. Я приїхав до вашого гніздечка, бо Адамсові – він учора прилетів з Вашінгтона – вдалося мене переконати, що все це, я цитую його слова, "страшенно важливо". Спершу я відмовився. Але ніколи мені не випадало бачити, щоб людина так хвилювалася. Не твердитиму, що він падав мені до ніг, але майже. Я ніколи не бачив Адамса в такому стані. Він завжди був холодний як риба. Одне слово, я погодився переказати його прохання і зробив це. Якщо відхиляєте Адамсове прохання, то вже ваша справа, вона мене не обходить.