Тварина, обдарована розумом - Сторінка 52

Дуже добре розумію вашу точку зору. Ця зграя негідників повелася з вами не дуже чемно. Ще раз, я тільки переказую, повторюю його слова: "Ви скажете йому, що це страшенно важливо". Голос його тремтів. Людина я байдужа, одначе все ж таки вмію відчувати людське хвилювання. Він повторив разів із десять: "Це страшенно важливо". А зараз я тільки переказую його слова. Доручення виконане, і йду собі геть. – Голдстейн ще раз ляснув долонями себе об поли й, наче від цього його ноги випросталися, жваво підвівся.

Севілла відпустив штурвал, обернувся до Голдстейна, засунув руки до кишень і мовив:

– Я погоджуюся за двох умов: перше – зустріч відбудеться тут; друге – мені знову віддадуть Бі й Фа, не просто довірять на той чи інший час, а саме віддадуть у мою неподільну власність. Я підкреслюю, що ці умови не можуть бути предметом переговорів, а є їхнім засновком.

– Що ж, – Голдстейн усміхнувся, – я з радістю завважую, що ви вмієте бути рішучим, коли не йдеться про гроші. Якщо ви накажете своєму молодому любителеві штормів перевезти мене на гумовому човні через рифи, я передам Адамсові ваші умови. Він чекає на мене на материку. А якщо він прийме ваші умови, то Пітер відразу зможе привезти його на острів.

* * *

Не минуло й години, як Пітер повернувся з Адамсом і молодиком, що його Севілла бачив уперше.

– Наш човен випускає повітря, – крикнув Пітер. – У ньому невеличка дірочка. Якщо ви допоможете мені витягти з води й винести на терасу, я негайно його полагоджу.

– Знайомтеся, мій помічник Ел, – нервово, уривчасто сказав Адамс.

Севілла вітально махнув рукою Адамсові, але, залишившись стояти на місці, не промовив ні слова.

Адамс провадив далі:

– Коли ваша ласка, ми можемо вам допомогти.

З обох боків човен мав по дві каучукові ручки, й учотирьох вони зовсім легко винесли його на терасу. Але перекидаючи човна на прохання Пітера, намочили собі черевики й штани.

– Якщо дозволите, я піду й розпалю вогонь у каміні, аби висушитися, – сказав Адамс. – А тим часом Ел огляне будинок, перевірить, чи десь не вмонтували вам апарат для підслуховування.

– Мене це б дуже здивувало, – зауважив Севілла. – Якщо взяти до уваги підводні скелі, то острів цілком неприступний. Є до нього тільки один підхід – фарватер, що веде до гавані, однак він навіть не зазначений. Дуже важко обминати деякі рифи. Ви самі переконалися. Вже втретє цього місяця ми продірявили свого човна.

Кошлате полум'я, червоне знизу й блідо-рожеве на вершечку, палахкотіло в камінні, облизуючи ялинові полінця, й з хрускотом розсипалися вусібіч іскорки. Адамс розшнурував черевики й, роззувшись, почепив їх над вогнищем. Відтак, розлігшись у пофарбованому в біле фотелі-гойдалці, підніс ноги до ватри.

– Чи доводилося вам залишати острів відтоді, відколи ви його купили?

Севілла заперечив кивком голови.

– Незважаючи ні на що, завжди знайдеться хтось, – мовив Адамс. – Під час великого припливу ясної ночі. Один або двоє аквалангістів, діставшись до даху…

– Дах з бетону, – сказав Севілла, – єдиний отвір – димар. До того ж ми ватру майже щодня розпалюємо.

У дверях вітальні з'явився молодий і заклопотаний Ел з шкіряною торбиною в руці й біноклем, що висів на ланцюжку через плече.

– Де я можу знайти драбину?

– У повітці, – відповів Севілла. – Зверніться до Пітера.

– Озую черевики, – злегка усміхнувся Адамс, – доки підметки не зашкарубли. – Його бліде, старанно виголене, з правильними рисами обличчя було зоране зморшками. Якусь мить мовчали і чекали на Ела, втупившись поглядом у вогонь. Севілла нахилився, взяв щипцями почорнілу, трохи обгорілу гілочку й просунув її між двох розжеврілих полінець. Спершу якусь мить, що здалася Севіллі надто довгою, вона не горіла, але відтак враз спалахнула полум'ям, і обоє полінець також запалахкотіли веселим і жвавим потріскуванням.

– Здається, ми вже висохли, – мовив Севілла, – можемо гасити вогонь. До того ж зараз вже тепло.

Увійшов Ел. Дитячі губи, чорні брови, що перекреслювали чоло, надавали йому вигляду скромного й досвідченого юнака.

– Все о'кей, – доповів він, – ніякого підслуховування не виявлено. Електропровідники цілі, ніякої підозри. А на обрії навіть рибальського човна немає. Проте на всяк випадок, доки ви розмовлятимете, я посиджу на даху.

– Залиште нам свої черевики, – докинув Севілла, – вони мокрі. Пітер вам дасть інші.

– Не турбуйтеся, – відповів Ел, що скидався на суворого пуританина, й причинив за собою двері.

– Дякую, що прийняли мене, – повів Адамс, втупившись у ватру. Відсунув свій фотель-гойдалку, але не повернув голови до Севілли. – Ви не мусите говорити мені те, що думаєте, я все знаю. Я телефонував вищому керівництву: ваші умови прийнято. Вам ще сьогодні віддадуть Бі і Фа в неподільну власність. Ось вам писана гарантія. Проте я маю попередити вас: сьогодні володіти цими двома дельфінами – це, накликати на себе деяку небезпеку.

Севілла жваво обернувся до Адамса.

– Для кого небезпека?

Адамс, не глянувши на нього, відповів:

– Для них і для вас. Але, якщо ваша ласка, ми залишимо на острові загін охоронців.

– Дякую, не треба, – відказав Севілла з відтінком прикрої іронії в голосі, – мій острів – приватна лабораторія. Ніхто мене не фінансує, ніхто не контролює і ніхто не стереже.

Адамс відсунув фотель від вогню.

– Я здогадувався, як ви реагуватимете. Гаразд. Дозвольте мені розповісти те, що є в моїх силах. Бі й Фа виконали одне завдання, яке саме – ми не знаємо. Діяли два загони: загін "А" – наші люди – доставив Бі й Фа безпосередньо на місце й там передав їх оперативному загонові, який ми назвемо загоном "В".

– Ми, либонь, могли б назвати його й загоном "Сі", – посміхнувся Севілла.

– Я нічого більше не знаю, – відповів Адамс безбарвним холодним голосом, не відводячи очей від вогню. – Я не роблю ніяких здогадів, а тільки викладаю факти. Ми нічого не знаємо про загін "В": ні про його походження, ні про його склад, ні про його завдання. В присутності Джонсона ми одержали наказ на найвищому рівні, й ми його виконали. Я розповідаю далі: о годині "Ч" загін "А" у відкритому морі передає Бі і Фа загонові "В" і відразу повертається на свою базу. За дванадцять годин ми отримали таку радіограму від загону "В": "Ми втратили сліди Бі й Фа, чи ви не бачили їх?" Опісля ми щогодини отримували від загону "В" ту саму радіограму. О "Ч+26" годині з доброго дива Бі і Фа повертаються на нашу базу зовсім зморені. Ми гадаємо, що від години "Ч" вони безперестану пливли 26 годин! Боб допитує їх. Вони мовчать.

– Одне запитання, – озвався Севілла, – де перебував Боб після години "Ч"?

Адамс кивнув головою:

– Боб не залишав загону "А". Веду далі. Боб допитує Бі й Фа. Вони мовчать, ні слова не промовляють, навіть неприязно ставляться до Боба. Дивна поведінка, дивна, враховуючи його добре ставлення до дельфінів. Ми губимося в здогадах. Чому Бі й Фа, виконавши чи не виконавши завдання, не повернулися до загону "В"? Що вони зробили, аби дістатися знову до нашої бази? Врешті, як розтлумачити їхнє ставлення до Боба? Ми відразу доповіли про це й одержали два накази: перший – не повідомляти загонові "В", що Бі й Фа знайшлися, а другий – репатріювати Бі й Фа. Отже, після повернення дельфінів ми не вгавали розпитувати їх. І дарма. Вони неприязно мовчать, відмовляються від будь-якої ласки й загрозливо клацають зубами, коли до них наближаються.

Адамс замовк. Севіллу здивували спотворені риси його обличчя й обережний тон. Севілла дивився на вогонь: всупереч його сподіванню замість погаснути він розгорівся, хоча лишилося зовсім мало дров. Повільно жеврів, мовби зберігав сили, не виливаючись в полум'я, але без диму, без отого огидного запаху сміття й руїн, що завше з'являється при догорянні решток дров. Севілла випростався, поклав руки на підлокітники фотеля й зиркнув на Адамса:

– Здогадуюся, ви віддаєте мені Бі й Фа, аби я примусив їх заговорити, а ви дізналися б від мене, що скоїлося.

– Еге ж, – відказав Адамс, не міняючи пози.

– З ваших застережень я доходжу висновку, що є люди, котрі виявляють велику зацікавленість у…

– Так, – перебив його Адаме.

– Що ж, ви мені розповідаєте про цю справу надто багато або занадто мало. У вашій розповіді є недомовки. Ви мені казали про годину "Ч", але не назвали місце й дату проведення операції.

Адамс кивнув головою.

– Я розповів вам усе, що міг.

Севілла зиркнув на нього, але не зміг упіймати Адамсів погляд. Тоді він підвівся й подумав: "Я встаю. Але чому? Від потреби діяти, чи то рефлекс утечі?" Ледь примусив себе стояти нерухомо. Обперся рукою на фотель, однак його ноги тремтіли. Опустивши долу очі, завважив, як ліва нога конвульсивно здригається. Тоді натиснув ступнею на землю, але не притамував трепету. Опустився в фотель, ноги все тремтіли. Почув себе виснаженим, знесиленим, немічним. Бачив лише Адамсів профіль, й несподівано йому забаглося крикнути: "Та подивіться на мене, Адамсе, подивіться ж на мене, чому ви боїтеся подивитися мені в очі?"

* * *

Адамс підвівся.

– Чи можу я зателефонувати?

– Звичайно.

Твердим кроком той підійшов до секретера, зняв трубку й набрав номер.

– Алло, говорить Герман… Дайте мені Джорджа… Джордже, привезіть дві скриньки пива, скриньку кока-кола й гроно бананів. Дякую. Місця для посадки цілком вистачить.

Поклав трубку й підійшов до Севілли.

– Вертоліт привезе їх сюди за годину й забере мене.

– Я зрозумів, що означає "дві скриньки пива", – сказав Севілла. – Але що таке "кока-кола" й "гроно бананів"?

Адамс усміхнувся.

– Зваживши на ваші пацифістські ідеї, я здогадуюсь, що ви не озброєні.

– Ні.

– Кока-кола буде вам саме до речі. Я даю вам невеличкий передавач.

– Розумію.

– Ви вмієте поводитися з легкою зброєю?

– 1944. Арроманш.

– Вірно. Власне, про що я запитую? Ніби я не знаю вашої біографії!

По хвилі мовчанки Севілла сказав:

– Може вип'єте чашку кави?

– Охоче.

Севілла пішов уперед і провів Адамса до вітальні. Там були три жінки.

– Хоча ви ніколи не зустрічалися з цими жінками, – сказав Севілла, – гадаю, що все знаєте про них. Арлетто, це – Герман.

– Місіс Севілла, – поважно заговорив Адамс, – для мене велика честь познайомитися з вами. Ваш чоловік добрий жартівник. Ви, звісно, знаєте моє справжнє ім'я.

– Дуже рада, містере Адамс, – холодно відповіла Арлетта.

Адамс здалеку легенько вклонився Сьюзі й Меггі, вони похитали головами у відповідь, але залишилися на своїх місцях.

– Меггі, – запитав Севілла, – чи не знайдеться у нас дві чашки кави для містера Адамса й для мене?

– Звичайно, знайдеться.

Вони сіли за довгий, вкритий голубим пластиком стіл.