Тварина, обдарована розумом - Сторінка 61

Далеко-далеко.

– Я також, – сказала Бі. – В мене теж паски й міна. Моя міна також іде на корабель. Я також пливу з Фа.

Бі засміялася.

– Чому ти смієшся?

– Спочатку Ба каже: Бі пливе покласти міну. Але я кажу – ні. Я кажу: разом з Фа або я не попливу. Тоді Фа сам, каже Ба. Разом з Бі, або я не попливу, каже Фа. Люди дуже гніваються. Вони кажуть: Бі в один басейн, Фа в інший. Тоді я не їм більше. І Фа також. Днів два, й люди здаються.

– Фа, – сказав Севілла, – в яке місце на дні корабля ти кладеш міну?

– Посередині.

– А ти, Бі?

– Посередині. Поряд з міною Фа.

Очевидно, друга міна – холоста. Вона потрібна була лише для того, щоб удовольнити бажання дельфінів не розлучатися.

– А потім? – спитав Севілла.

– Ми пливемо й пливемо. А корабель робить "бух"! Дуже гучно, як учора вночі. Наступного дня Ба каже: ви бачите корабель, наздоженіть його. А корабель пливе швидко, але Бі і я, ми наздоганяємо його, прикладаємо міну й повертаємося.

– І корабель вибухає?

– Ні, коли ми наздоганяємо, ні.

– Чому, як ти думаєш?

– Бо на ньому є люди!

– А потім що ще?

– Щодня, – сказала Бі, – влаштовують перегонки між човном з двома моторами й нами.

– Якими двома моторами? Які ти бачиш позаду човнів?

– Так. Це кумедно.

– Чому?

– Човен пливе швидко, швидше, ніж усі кораблі. Фа урочисто докинув:

– Але ми перемагаємо.

– Ви довгий шлях долаєте?

– Залежно коли. Інколи довгий, іноді половину довгого, або довгий і половина, або двічі довгий. Але ми перемагаємо. Люди на човні дуже вдоволені. Вони кричать. Вони свистять.

– Наступного дня, – каже Бі, – підводний човен. Нас бере підводний човен, везе в море, далеко від берегів, і відпускає нас. Ба каже: пливіть годину в південному напрямку, а потім повертайтеся на човен.

– Як ви дізнаєтеся, що ви пропливли годину?

– Ми знаємо, ми вивчили. Половина довгого шляху – півгодини. Довгий шлях – година. Вдвічі довгий шлях – дві години.

– Ви не помиляєтеся?

– Ні.

– І ви знаходите підводного човна?

– Завжди.

– Яким чином?

Фа сказав:

– Ба теж хоче знати як. Але ми не дуже добре знаємо, ми куштуємо воду.

– І в напрямку, в який рухається підводний човен, у води інший смак?

– Так.

– Іноді, – сказав Фа, – нам наказують шукати не підводний човен, а базу. Це тяжче.

– Чому?

– Треба добре знати береги навколо бази.

– Коли ти не бачиш землі, як ти дізнаєшся, де вона?

– За смаком води.

– А коли ти бачиш землю, що ти робиш, аби розшукати базу?

– Мені допомагає сонар. А ближче – очі.

На першому місці – смак. Потім – вухо. Потім – око. Воно посідає останнє місце, від нього найменше користі.

– А вночі ти також знаходиш базу?

– Так, але спершу я довго плаваю біля бази, слухаю свій сонар.

Треба добре знати берег. І зібрати з допомогою сонара, плаваючи в усіх напрямках, відомості про всі особливі ознаки на морському дні, зареєструвати ці тисячі ознак у своїй чудовій пам'яті й завше мати їх перед собою з великою достеменністю, коли пливеш, не орієнтуючись за предметами, що їх доводилося бачити. Але для Фа це зовсім просто.

– Гаразд, – сказав Севілла. – Повернемося до літака.

– Велика подорож, – сказала Бі.

– Як ви її здійснили?

– На ношах. Мені жарко. Я дуже суха, я страждаю. Фа також. Ба кладе нам на тіло мокрі простирадла. Після літака – база. Я плаваю на базі, я плаваю навколо бази. Але небагато. Фа зі мною.

– У води неприємний смак, – сказав Фа.

– А потім?

– Ба нас везе на човні, – сказав Фа, – мене й Бі. Ба каже: на вас чекає підводний човен. Ви попливете на підводному човні. Я ні. Одна людина вам скаже: зробіть те й се, й ви зробите. Я кажу Ба: чому ти не пливеш з нами? Він каже: такий наказ.

– Як виглядав Ба, коли він казав це?

– Він був сумний. Ми пливемо в його човні.

– Скільки часу?

– Коли я не пливу сам, я не знаю, скільки часу.

– Мало часу чи багато?

– Багато.

– Що відбувається, коли ви зустрічаєте підводного човна?

– Ба випускає нас у воду, й ми пливемо до човна. Люди беруть нас на борт.

– Вам дуже тяжко було потрапити на човен?

– Так. Дуже тяжко. Але люди діяли обережно. І все ж таки мені моторошно. В човні надто жарко. Я дуже сухий, я страждаю.

Бі сказала:

– На підводному човні людина нам каже…

– Яка людина?

– Людина, що командує.

– Вона у військовій формі?

– Ні.

– Яка вона на вигляд?

– Маленька, очі сині, волосся на голові небагато.

– Що вона каже?

– Вона тримає в руці й нам показує маленький сірий корабель з гарматами. Вона каже: "Дивіться добре. Я випускаю вас у море. Ви розшукаєте цей корабель. Ви підкладете міну посередині дна, й ви повернетеся на підводний човен".

– Скільки часу ви були на підводному човні?

– Довго. Ми дивилися на маленький корабель.

– Це вперше вас просять розшукати справжній корабель, показавши спочатку вам його маленьку модель?

– Ні. На базі ми з Фа робили це часто.

– Ви помилялися?

– Спочатку – так, потім – ні.

– Гаразд. Що відбувається потім?

– Люди начепили на нас паски.

– Ті ж самі паски?

– Ні, інші.

– І міни?

– Ні, не відразу. Аквалангісти допомагають нам вийти з човна.

– Під водою?

– Так.

– Яким чином?

– Нас кладуть у скриньку, закривають її, вона наповнюється водою. Скринька відчиняється в море. Ми виходимо. Аквалангісти тримають нас за паски. Вони пливуть разом з нами.

– Довго?

– Ні, вони зупиняються й прив'язують міни до пасків.

– Що потім?

– Ми пливемо на північ.

– Звідки ви знаєте, що то північ?

– По сонцю. Коли ми виходимо з підводного човна, середина ранку. Ми пливемо швидко.

– Скільки часу?

– Довгий шлях і половина довгого шляху. Я знаходжу корабель. Я наближаюся, а на кораблі є люди. Я кажу Бі: нічого втішного, не буде "бух!".

– Не буде вибуху?

– Так я думаю: є люди, немає "бух!". Бі каже: я випереджу тебе. Тоді я пливу, пливу. На, пливу, як летить птах! Я припливаю швидше від Бі, обертаюся на бік, міна йде на корабель, але я залишаюся на міні!

– Ти хочеш сказати, що міна прилипла до корабля, але не відокремилася від пасків?

– Так!

– Ти опинився прив'язаний до корабля?

– Так! Я боюся! Я не можу дихати. Я захлинувся, кличу на допомогу: Бі! Бі!

– І я, – втрутилася Бі, – зубами перегризла паски під черевом. Фа. Він вільний.

– Ти не кладеш міну?

– Ні.

– Повтори, ти не кладеш свою міну?

– Ні, я боюся. Фа також боїться.

В Севілли почали тремтіти руки.

– Що ти робиш із своєю міною?

– Я кажу Фа: перегризи мої паски зубами. Він перегризає паски, й міна падає.

Севілла подивився на Арлетту, руки в нього тремтіли, йому не вдавалося оволодіти своїм голосом. Життя сотень моряків залежало від нікчемної випадковості: аквалангісти прив'язали Холосту міну до Бі, а не до Фа.

– Паски й міна падають на морське дно?

– Так.

– А тоді?

– Я виринаю на поверхню з Фа. Я дихаю й пливу на південь. Я пливу швидко-швидко. Я боюся.

– В якому напрямку пливе корабель?

– На північ.

– А ви на південь?

– Так, і корабель робить "бух!".

– Ти бачиш це?

– Я чую. Я далеко в воді, але я бачу світло. Я чую вибух, і я відчуваю удар у воді. Я пірнаю глибше й пливу, я боюся!

– Скільки часу ти пливеш?

– Довгий шлях і половину довгого шляху. Я куштую воду. Підводного човна немає: він утік.

– Що далі?

– Я шукаю його. Фа також. Але його немає. Уже давно. У води не той смак.

– Тоді ми з Бі зрозуміли.

– Що ви зрозуміли?

– Люди на кораблі помирають. І Фа й Бі також помирають, прив'язані до корабля. Людина на підводному човні каже: все добре, вони вмерли, не треба чекати.

– Що потім?

– Я кажу: люди недобрі. Залишимося в морі. Бі каже: ні, треба повернутися на базу.

– Навіщо?

– Щоб розповісти Ба.

– Щоб розповісти Ба, що скоїлося? – перепитав Севілла, докладаючи всіх зусиль, аби говорити спокійно.

– Так, бо Ба – наш друг. Але земля далеко. Я пливу, я знаходжу землю, але я не знаходжу базу. Я не дуже добре знаю берег. Я пливу до кінця дня й цілу ніч. Я не їм, я пливу, я дуже втомлююся.

– О, я так стомилася! – каже Бі. – Разом з Фа я пливу. Нарешті вранці я бачу базу. На насипі стоїть Ба. Він нас бачить. Він кидається в воду вдягнений. Ми задоволені.

– А тоді?

Запала мовчанка, що видалася надто тривалою.

– А тоді? – терпляче перепитав Севілла.

– Я кажу Ба.

– Ти розповідаєш йому все, що сталося? – запитав Севілла хриплим голосом і, простягши руку, щосили стиснув Арлетті пальці.

– Так.

– Усе?

– Так.

Знову мовчанка.

– Що потім?

– Ба дивиться на нас. Він увесь зблід. Він каже: це неможливо. Це неправда, Бі, ти брешеш. Не слід більше повторювати це. Чуєш, цього більше не можна казати. Він дуже зблід. Він тремтить.

– А ти, що ти кажеш?

– Я кажу: це – правда, це – правда, це – правда! – відчайдушно повторила Бі.

Вона замовкла знову.

– А потім? – запитав Севілла.

– Потім я розумію, що Ба нам не друг. Ми кажемо: з Ба ми більше не розмовляємо. З людьми ми більше не розмовляємо.

Севілла натиснув на вимикач магнітофона й подивився на Арлетту.

– Що ж, у такому разі все зрозуміло. Боб розповів те, про що він дізнався, людям "В" перш, як вони його вколошкали. Й тепер нізащо вони нам не повірять, що Фа й Бі не розмовляли з нами!

– Вони знають, що цього не було, – сказала Арлетта перегодом. – Адже вони, напевне, вчора перехопили всі радіопереговори між Адамсом і тобою.

– І подумали, що ми ведемо їх про людське око.

– Добре, припустимо, що вони витлумачили їх саме так. Припустимо, вони вважають, що в Адамса є тепер магнітофонна стрічка з записом розповіді дельфінів. У такому разі ми також вже нічим не ризикуємо.

– Зовсім навпаки. Вони вважають, що дельфіни знищені. Щоб цей запис набрав значення свідчення, необхідно, аби ми були живі й могли підтвердити його правдивість.

– На, – озвалася Бі, – ми хочемо розмовляти.

– Зараз, Бі, – відповів Севілла, поклавши руку їй на голову. – На розмовляє з Ма.

– А потім з Бі?

– А потім з Бі.

– Ти гадаєш, що люди "В" повернуться…

Севілла промовив тихо й виразно:

– Так, цієї ночі. Вони повернуться цієї ночі.

Запала тиша, а потім Арлетта сказала:

– Якщо ти так думаєш, то Адамс теж повинен так думати. В такому разі чому він зняв охорону острова?

Севілла потиснув руки й знизав плечима.

– О, Адамс! Адамс зробив ставку на дві карти, – говорив Севілла, намагаючись перебороти хвилювання. – Адамсове становище від самого початку було двозначним, бо він діяв від імені служби, де одні – прихильники правди, інші – за її знищення.