Тварина, обдарована розумом - Сторінка 62

Спершу Адамс зробив ставку на правду. Коли ж Бі й Фа "загинули", він вирішив, що табір правди програв, і він ставить тепер на мовчанку.

– Бі й Фа не загинули, – сказав Фа.

– Звичайно, ні, – відповів Севілла.

– Ти сказав, що Бі й Фа загинули.

– Так твердять лихі люди.

– Але це неправда, – сказав Фа стурбовано.

– Так, Фа, звісно, це неправда.

Севілла подивився на Арлетту й подумав, якою жахливою владою непохитної правди володіють слова над дельфінами, треба бути вельми обережним.

– Ти переконаний, – сказала Арлетта, – що тепер; Адамс зробив ставку на мовчазність. І що це має означати?

– Вранці був момент, коли Адамс себе видав: він запропонував мені зберегти зброю. Навіщо мені залишати її, якщо мені не загрожує більше ніяка небезпека?

– Але ж він – потвора!

– Та ні, – заперечив Севілла… – Не зовсім. Він ставиться до нас з деякою симпатією, й у нього ще бувають зблиски людяності.

І перегодя докинув:

– Доказ: останньої миті Адамс не зміг витерпіти те, що віддає нас обеззброєними людям "В". Він залишив нам один шанс.

Севілла усміхнувся і сказав:

– Дуже малесенький шанс.

* * *

Севілла вийняв кормове весло, поклав його на дно гумового човна, взяв електричний ліхтарик із рук Пітера й спрямував сніп проміння на дельфінів.

– Фа! Бі! – промовив він голосно, коли вони наполовину винирнули з води й обоє одночасно поклали голови на валки, попрохав – Поводьтеся тихо. Я маю поговорити з Пітером. Пітер кинув погляд то на одного дельфіна, то на другого.

– Бі й Фа? – промовив Пітер глухо. – А той великий дельфін, що сьогодні вранці?..

– Дикий дельфін, що його принадила Дезі.

Пітер похитав головою:

– Я починаю дещо розуміти.

Севілла спрямував на нього сніп світла. Пітер примружився. Севілла опустив ліхтар, світло ковзнуло по грудях юнакові, його світле, відверте, простодушне обличчя під промінням світла раптом здалося суворішим і мужнішим, навіть дві ямки на щоках були глибші, підборіддя випнулося вперед, на шиї чітко вималювалися м'язи, наче в атлета в мить напруження сил, риси обличчя стали різкіші й суворіші, навіть глибоко запалі очі не були вже такі хлоп'ячі.

– Пітере, – сказав Севілла, – я привіз вас сюди, в грот, передусім для того, щоб показати вам, що Фа й Бі живі. Я хочу, аби пізніше, коли виникне така необхідність, ви могли засвідчити, що бачили їх живими вранці 9 січня, тобто наступного дня після того, як вибух знищив "Карібі" Даруйте мені, що я забрав вас від Сьюзі, як тільки ви зійшли на берег, але я хочу порозмовляти з вами в затишному місці, тут, у гроті, не боячись електронного шпигунства. Тепер, коли Адамс надав їм повну волю для вибору засобів, ці панове присвятять нам увесь свій талант. Отже, перше запитання: чи за вами хто-небудь стежив?

– Так.

– З якого моменту? На морі? Чи коли ви зійшли на континент?

Пітер заперечливо похитав головою і мовив голосно, якось навіть весело й задерикувато:

– Ні, набагато хитріше! Вони добре знають, що на березі я насамперед йду на стоянку по свого "форда". Ну ось, варто було прийти мені туди, як уздрів, що до мого "форда" неможливо дістатися, він весь обгороджений автомобілями, розташованими в найневірогідніший спосіб. Черговому потрібно було півгодини, щоб його вивільнити. Отже, в розпорядника було досить часу, аби зателефонувати куди треба. Коли, нарешті, я виїхав, завважив далеченько за собою чорний "додж", а за "доджем" іще голубий "оулдсмобіл", потім старий і надто брудний "крайслер" невизначеної барви, відтак іще один "додж". Ага, я забув, ще розповім про стоянку. Я шукав на ній очима ваш "бюїк". До нього також не дістатися, як і до мого "форда". Однак ви його поставили тільки позавчора ввечері, – й на ваше прохання його помили – на дверцях є ще патьоки від води, – хлопцям на стоянці довелося добре впріти після миття, аби загнати авто в найглухіший куток. Навіть смішно дивитися на ваш чистесенький "бюїк" серед громаддя тих брудни тарадайок, що стоять там цілими місяцями. Ось тут мені й почало світлішати в голові.

Севілла подивився на Пітера. Він здавався таким мол дим і веселим, він так пишався своїм умінням спостерігати й робити висновки. Дуже добре, що його не викрали разом зі Сьюзі там, на материку.

– Вони впевнені, що сьогодні ввечері ми всі потрапили в їхні пазури, – сказав Севілла рішучим голосом. – Настав час нам розлучитися.

Пітер подивився на нього спантеличено, збентежено.

– Ні, Пітере, не питайте. Немає нічого тяжчого для мене, як необхідність відіслати вас, але це справді дуже необхідно. Нам чотирьом загрожує смертельна небезпек Ми мусимо втікати й сховатися. А часу в нас дуже мало. Вночі ми полишимо острів. Ви маленьким човном вирушите на материк. Я візьму великий. Я не хочу вам казати, куди поїду. Але ви й Сьюзі, ось що ви маєте зробити: візьмете з собою найнеобхідніші речі, потім стрічки з записом свистів Дезі, все, що ми встигли зробити на острові. Ви візьмете ще два листи: один для Меггі, аби вона знала, що їй теж треба сховатися і якнайшвидше, інший, дуже важливий, для Голдстейна. Як тільки переконаєтеся, що за вам не стежать, ви маєте відіслати обидва ці листи. Але я забігаю вперед. Коли ви дістанетеся на материк, ні в якому разі не йдіть на стоянку, вирушайте на найближчу ремонти станцію. Заприсягаюся, що ви знайдете там "чудовий автомобіль", що продається, й ви його купите.

Пітер насупився.

– Я дам вам усе необхідне, – сказав Севілла. – Їдь всю ніч. Вранці на іншій станції раджу продати автомобіль навіть за збиткову ціну. Потім в іншому гаражі купіть нового й зробіть таку ж операцію принаймні ще раз. В дістанетеся до Канади, з Канади вирушите до Європи. Я гадаю, що на кордоні не виникне ніяких ускладнень. Вас переслідує не ФБР, а служба, що, звісно, не відкриває своїх таємниць перед ФБР. Я знаю, що ви хочете сказати, Пітіре, але я мушу вам відшкодувати збитки за порушення угоди, й ви, безперечно, заслуговуєте після тієї роботи, щ її разом з нами виконували тут, рік спокійного життя десь у Європі.

– Даруйте, – озвався Пітер, – але виплата подібної неустойки не передбачена в моїй угоді.

Севілла усміхнувся.

– Що ж, це прогалина, яку я хочу заповнити. В усякому разі, що я робитиму з усіма цими грішми?

Пітер якусь мить мовчки дивився на нього.

– Я хочу поставити вам запитання. Одне-єдине. Чи повинен я брати з собою зброю?

– На це запитання, – відповів Севілла, – ви мусите самі відповісти. Не відаю, як далеко йде ваша повага до людського життя.

Пітер випростував плечі й подивився Севіллі у очі.

– Я поставлю це запитання інакше. Якщо вони натраплять на наш слід і зуміють схопити нас, як ви думаєте, катуватимуть вони нас, щоб примусити заговорити?

– Гадаю, що так.

– І Сьюзі також? – спитав Пітер тихо.

Севілла насупився.

– Повірте мені, вони не робитимуть ніякої різниці.

* * *

Ніде в будинку не світили світло, вікна й двері були зачинені, тільки інколи на мить, складаючи речі, вмикали електричний ліхтарик. На терасі над головами людей повисло склепіння великих чорних хмар, нерухоме, задушливе, без будь-якого сірого просвітку. Ніч, як і напередодні, мабуть, буде також темна. Севілла почував себе якось дивно в сутінках, які гнітили й згущувалися з кожною хвилиною. Вчотирьох, одягнені у темне, – жінки були в штанях, – вони снували з будинку на терасу; з тераси до гавані, тихенько готуючись у путь. Ходили босоніж і іноді перекидалися ледь чутними словами. Чотири постаті, котрі щоразу стиралися в темряві, що наступала, ковзали назустріч одна одній, розходилися в різні боки, знову зустрічалися, віддалялися й знову наближалися. Спочатку Севілла розпізнавав своїх супутників за силуетами: Арлетта – найменша, Пітер – найбільший, Сьюзі – середня між ними. Однак навіть ця ознака згладжувалася, зникала, темрява стерла й проковтнула силуети, рух сповільнився. Тепер Севілла відчував чиюсь присутність, тільки коли чув невіддалік від себе дихання. Рука доторкнулася до його грудей. Він схопив її. Пітерова рука. Голос прошепотів йому на вухо:

– Ми скінчили, час вирушати.

– Пітере, – квапливо звернувся Севілла, – я бачила, що ви взяли револьвер. Моя порада – візьміть краще гранати. Коли кілька озброєних супротивників вискакую з автомобіля, врятовує тільки граната.

Позаду нього Арлетта, дихаючи йому в шию, прошепотіла:

– Сьюзі хоче з тобою попрощатися.

Рука доторкнулася до його плеча. То була Сьюзі. Вона сказала йому на вухо тихо, вкладаючи в слова всю душ.

– Хай щастить, Генрі. Генрі, хай щастить.

Дівчина вперше назвала його по імені. Севілла відчув, що вона бере його обличчя в долоні, схилився, вона притиснула уста до його щоки й повторила з тією ж щирістю:

– Хай щастить, Генрі.

Вона прибрала руки. Почулося коротке приглушене схлипування. Він зрозумів, що жінки обіймалися.

Севілла вдихнув повні груди повітря: добра воля, піклування про інших, глибока приязнь – усе це також є в людині. Пітерова рука ковзнула вниз по його плечу, він упіймав її й щосили стиснув.

– Піт, – сказав він тихо, припавши устами до вух молодика, – я візьму у вас малого човна, щоб поїхати її Фа й Бі.

Він ступив два кроки до гавані, хтось наблизився до нього. Знайомі пахощі волосся, холодні руки. То Арлетті. В неї чудовий слух, за метр від нього вона все почула. Вона притиснулася до нього, дотяглася до його вуха:

– Я піду з тобою, Генрі.

Удвох проникли до печери, де вузенька стрічка вод утворювала численні кривульки. Арлетті тільки де-де доводилося на мить вмикати ліхтарик. Уже втретє сьогодні Севілла долав цей шлях, знав його майже весь навпомацки, як знаєш темні сіни в будинку, де минало твоє дитинство. В міру того, як вони все далі проникали в скелю, він відчував глибоке почуття полегшення й безпеки. Щось подібне, мабуть, відчували доісторичні люди, коли вони знаходили хвилясту печеру на схилі пагорба, навіть якщо їм доводилося спершу виганяти звідти ведмедів, щоб заволодіти цим притулком. Рогатини й сокири проти ікол і пазурів. Але варто було битися із зграєю волохатих стопохідних велетнів, щоб заволодіти їхньою теплою, глибокою й недоступною берлогою, де, притиснувшися одне до одного, злившися в єдину людську купу, що пашить теплом, майбутні володарі й руйнівники планети почували себе настільки відгородженими від жахливої небезпеки навколишнього світу, як під серцем матері.

– Ти можеш не гасити ліхтар, – сказав Севілла голосно, відштовхуючись від скелястих стін останнього проходу, щоб проникнути до грота.