Тварина, обдарована розумом - Сторінка 63

Нагода знову розмовляти вголос і бачити все навколо здавалася якоюсь новою, незвіданою ще радістю.

– Фа! Бі! – гукнув він. Дельфіни виринули обіч човна, веселі, пустотливі. – Ні, ні, не бризкайтеся, – гримнув Севілла, – нам доведеться вночі пройти морем великий шлях, ми змерзнемо, якщо будемо мокрі. Вислухайте: на фарватері й у морі жодного слова, жодного слова мовою людей, розмовляйте тільки свистами. Перед нами ворог. Праворуч і ліворуч – ворог.

Арлетта засміялася. То був її перший сміх за два дні.

– Милий, – сказала вона з тривогою, якої не могла затамувати, – ти розмовляєш, як головнокомандуючий. У тебе теж військові таємниці. Невірогідне те, що навіть я не знаю, куди ми попливемо.

– Куди? На Кубу, – сказав він. – Я тільки про це й думаю з вчорашнього вечора. Мені навіть здавалося, ніби я тобі вже сказав. Звідси, від Кі-Уеста, до Маріанао якихось сто п'ятдесят кілометрів. Куба – найближча іноземна держава й до того ж єдина в Латинській Америці, де та обставина, що вас позбавили американського паспорта, буде своєрідною рекомендацією. Єдина також, звідки ми зможемо легко дістатися літаком до Праги, можливо, навіть із кубинським паспортом. Наша мета ясна: якщо нас не встигнуть схопити, опинитися разом із Фа й Бі до 13 січня в одній з європейських столиць, щоб на весь голос проголосити правду. Ми проголосимо її, якщо за цей час Голдстейн не отримає мого листа й не зуміє переконати Сміта за допомогою запису, що його ми зробили сьогодні вранці. Мені здається, що цей запис і повідомлення про те, що ми з Фа й Бі перебуваємо в Празі, повинні примусити Сміта відступити. Мені не хотілося б скликати прес-конференцію, щоб розповісти про страхітливі речі, що їх коять таємні служби в нашій країні. Буде цілком достатньо, коли Сміт заявить, що комісія, яка вивчила обставини вибуху на "Літл Року", вважає його загибель результатом нещасного випадку.

* * *

Обидва човни стояли поряд на фарватері в непроглядній темряві. Мотори були підняті, весла лежали на валках. Розмовляти доводилося ледь чутним шепотінням. Севіллу знову охопив неспокій, який він відчував кілька годин тому, коли дельфіни розповіли, що Боб знав усе. Севілла чекав, коли Пітер скінчить складати свої мішки в маленькому човні. Чекання гнітило його, нерви були напружені, в скронях гупало, під пахвами котився піт, бездіяльність ставала нестерпною. Арлетта взяла його за руку, він негайно вивільнив її, долоня його зовсім спітніла. А Пітер ніяк не може скінчити, він завше такий скрупульозний, такий педантичний. Шалена нетерплячка пойняла Севіллу, гнів навперемішку з розгубленістю. Він розкрив рот, але стримався. Схилився до носа човна й заціпенів, мовби зачарований. На нього дивився світлий диск компаса, як дружній знак у океані темряви, єдина міцна й надійна точка у ворожому світі, й раптом він згадав. Літо 1944 року. Нормандія. За огорожею під час нічної атаки блискучі стрілки його наручного годинника буцім спалахнули й виразно вималювалися в смертельно загрозливій пітьмі. І тоді він відчув полегкість, все вгамувалося, розум знову запрацював. "Тодде, візьміть десяток людей, ідіть дізнайтеся, що там біля потічка, який дзюркоче в долині, й, коли вам доведеться стріляти, не стріляйте один в одного". Нестерпне страхіття, коли рухаєшся навпомацки й щоразу потрапляєш у пастку. Кляті нормандські паркани. За кожним – німецький кулемет, чудово замаскований, він вичікує в чорній темряві. Кожного разу від мого авангарду нічого не лишалося. Фашисти вміли вбивати.

Холодні Арлеттині руки лягли йому на потилицю. Севілла відчув її вуста біля свого вуха.

– Пітер готовий.

– Що ж, вирушаймо, – сказав Севілла.

Десь неподалік раптом пролунав звук, ніби хтось розірвав вітрило. Ні, це безглуздя – вирушати в море серед суцільного туману, коли нічого не видно й нічого попередньо не розвідано!

– Почекаймо, – озвався Севілла. – Скажи йому, хай зачекає. – Він перехилився через валок і обережно плеснув долонею двічі по воді.

За мить до його пальців доторкнулося тепле й гладеньке тіло, він помацав рукою, вони обоє були тут. Він тихенько свиснув по-дельфінячому: "Фа! Бі!" Дивно, як добре вписується свист у пориви вітру й хлюпання хвиль, що розбиваються об скелі. Що повинні думати там ці люди, які ниділи біля своїх апаратів?

– Фа, ти попливеш фарватером у відкрите море.

– А потім?

– Може, там є човен. Може, аквалангіст. Ти повернешся й скажеш.

Запала тиша, відтак Фа свиснув:

– Є аквалангіст. Він пливе до нас. Що я роблю?

– Ти його оглушиш.

– О, ні, – сказав Фа. – Я його оглушу, він потоне й помре. О, ні!

– Якщо ти не оглушиш його, він нас уб'є. Знову тиша, й свист Бі;

– Я перегризаю йому трубку зубами. Він піднімається на поверхню. Я б'ю його легенько ззаду й викидаю на скелі.

Чудова відмова від насильства: вивести з ладу, але врятувати життя.

– Гаразд, – сказав Севілла.

Вони зникли, й він уявив собі, як вони обоє ковзають у чорній воді. Звукові хвилі їхнього сонара, що викидаються вперед, вимальовують перед ними всі перепони так виразно, мовби вони їх бачили. Вони пливуть, витягшись уперед, стрункі, сковзкі, наче стріли, підштовхуються могутніми й гнучкими помахами хвостового плавника з неосяжним збереженням сил, беззвучно, не лишаючи за собою ні завихрень, ні порожнин, такі ж невловимі, як сама вода, встромляючись у неї легко й вільно, наче складають з нею одне ціле. На такій швидкості їхня вага перетворюється на грізну зброю – в оправі з еластичної шкіри від ста шістдесяти до двохсот кілограмів м'язів, що керуються мозком, таким же досвідченим, як у людини, тільки він контролюється добротою.

За кілька хвилин Севілла відчув, що дельфіни знову в нього під рукою. Фа свиснув:

– Такий же човен, як у тебе. Гумовий. Але трохи більший.

– Човен пливе?

– Ні. стоїть на якорі. Біля входу.

Стоять на сторожі, підстерігаючи їх, перетинаючи їм шлях. Люди "В" мали зрозуміти – й підслуховуючи по радіо й коли радіо замовкло, – що вони готуються до втечі.

Севілла замислився. Арлеттині уста доторкнулися до його щоки.

– Пітер каже, що слід наблизитися й закидати їх гранатами.

Севілла навпомацки розшукав Арлеттине вухо:

– Ні. Скажи йому, що ні. Треба бачити, куди кидати гранати. А коли виникне поєдинок, то вбиті будуть з обох боків. З нашого також.

Він знову замовк. Час спливав, руки його зовсім спітніли.

– Що я роблю? – запитав Фа.

– Як поставлений на якорі човен?

– Мотузка й щось наприкінці.

– Мотузка? Ти певен? Не ланцюг, а мотузка?

– Так.

Севілла випростався.

– Ти пірнаєш. Ти перегризаєш мотузку зубами. Й ти тягнеш човна тихо-тихо.

– Куди?

– Праворуч. Там є течія. Треба її розшукати.

– Бі її знайде.

Вони зникли. Арлеттині уста знову доторкнулися до Севіллиної щоки.

– Як тільки човен стане рухатися, вони це відчують.

Севілла погладив долонею обличчя Арлетті, підняв пасмо її волосся, нахилився їй до вуха й ледь чутно сказав:

– Ні, ніч дуже темна, орієнтирів не видно.

Він опустив правицю в воду й подумав: "Якщо вони й помітять, то пізно, вони сядуть десь на каміння, втративши координати й, дай бог, продірявивши човна".

Схилився за лівий борт і понишпорив рукою, шукаючи Пітерову руку. Коли доторкнувся до неї, відчув, що Пітер нахиляється до нього.

– Пітере, якщо Бі й Фа зуміють з усім упоратися, то, зійшовши з фарватера в море, пливіть із годину на веслах, звертаючи весь час ліворуч, потім запустите мотор, за п'ять хвилин вимкнете його, пильно прислухайтеся, запускайте знову й так чиніть увесь час.

Запала тиша.

Відтак Пітер спитав:

– Якщо шлях відкритий, то чому б не скористатися з цього й не запустити мотор на всю потужність?

– Ні, – енергійно заперечив Севілла, – десь, звісно, стоїть основний катер, вони подадуть туди сигнал по радіо, сонар зразу ж виловить ваш мотор, і за хвилину вас наздоженуть. Самі знаєте, в ці води навіть рибалки рідко заходять уночі.

– Па, – свиснула Бі, – де твоя рука?

Севілла опустив у воду руку, й Бі притиснулася до неї.

– Дуже кумедно, – сказала вона, – човен пливе, вони нічого не відчувають.

– Вони розмовляють між собою?

– Ні, – відповів Фа, – вони не розмовляють. Човен пливе. Вони мовчать.

Бі пирхнула. Севілла перехилився через лівий борт.

– Пітере, – сказав він жваво – До побачення!

І раптом з одного човна до другого в пітьмі через валки мовчки потяглися чотири руки, спершу навпомацки шукаючи одна одну, а потім кілька секунд ніяк не наважуючись розлучитися. Севілла ковтнув слину, в нього несамовито закалатало серце. Дивна річ, кожна хвилина ставала такою напруженою, що вона, перш як скінчитися, зникала: кілька секунд – і теперішнє ставало минулим, яке треба було вже шукати в пам'яті.

– Вирушайте, Піт, – Шепнув Севілла.

Він чув, як той набирав швидкість.

Бі свиснула:

– Я йому допоможу.

Севілла вхопився за свої весла й став обережно гребти. Але майже відразу підняв їх. Фа штовхав човна ззаду. Севілла свиснув:

– Не квапся, Фа.

Він вийняв одне весло, віддав його Арлетті й сказав:

– Пильнуй, аби ми не наштовхнулися на берег.

Але Фа штовхав човна правильним курсом, коригуючи свій шлях із такою достеменністю, неначе він усе добре бачив перед собою.

Коли веди зійшли з фарватера, в човен ударив сильний південний вітер, і він застрибав на хвилях. Севілла гріб лівим веслом доти, доки не вирівняв курс і стрілка компаса не стала показувати на південь. Свиснув:

– Фа, ти можеш тримати курс увесь час на південь?

– Звичайно, можу, – відповів Фа.

– Поклич Бі.

– Я тут, – озвалася Бі.

Човен поплив швидше, мабуть, Бі й Фа почали штовхати разом. Севілла поклав Арлеттине весло на дно, але своє тримав у руках. Сів і відчув, як до нього притиснулася Арлетта, поклала йому голову на плече. Її волосся доторкалося до його обличчя.

Бі свиснула:

– На, чому ти не вмикаєш мотор?

Севілла схилився, він нічого не бачив. Він навіть не чув їх, так беззвучно вони пливли. Вони, либонь, штовхають човен з обох боків, там, де задні валки з'єднуються з кормовою частиною. Севілла свиснув:

– Пізніше, Бі. Ми ще дуже близько, в них є машини, що чують гул моторів. Ти втомилася?

Бі видала свист, схожий на сміх, і Фа теж так само засміявся. Вже давно Бі й Фа не були такі щасливі. Штовхати по воді триста кілограмів – човен, людей у ньому й мотор – не становило для них ніяких труднощів.