У дзеркалі, у загадці - Сторінка 12

Усе це – наче безкоштовна вистава.

Мала кивнула:

– Вистава може бути страшенно веселою, та може бути й сумною, бо нам не завжди сняться приємні сни. Можуть снитися жахи і всяка бридота…

Тепер у голосі ангела звучало розуміння:

– Шкода, що вам доводиться мучити себе. Ідеальним варіантом у ситуації була б можливість вийти зі сну, який вам не до душі. У кінозалі неодмінно мусить бути аварійний вихід. Але оскільки ваша душа і є тим кінозалом, – до того ж вона визначає увесь репертуар, – то неможливо. Бо ніяк не втекти вам від своєї ж душі. Сам себе не вхопиш за хвоста. А може, саме тому ви так і чините. Кусаєте себе за хвіст, а тоді плачете й кричите від страху й болю.

Сесілія почала гризти нігті:

– Не хочу, щоб так було. Але ж я не можу собі замовити лише приємні сни. Доводиться миритися з тим, що є. Після довгої ночі я пробуджуся і уявлятиму, наче була на Кріті. Я справді там перебувала під час сну, бо уві сні здається, ніби ти там, де відбувається сон.

Аріель розглядав дівчинку своїми ясними сапфіровими оченятами:

– Ось воно!

– Що?

– Зачекай хвильку! Чи сниться вам, ніби ви літаєте або проходите крізь зачинені двері?

– Уві сні все може статися. У кожному разі, майже все. Мені для цього й не обов'язково спати. Я можу літати в думках, пурхати по всьому будинку… або податися до чужих країв. Одного разу мені снилося, мовби я на Місяці. Маріанна і я знайшли космічний корабель за старою молочною фермою, натиснули кнопку і злетіли у космос.

Аріель знову звився під стелю. Зробивши невелике коло по кімнаті, він опустився на стілець перед ліжком.

– Тепер усе поскладалося на поличках, – мовив він.

Сесілія замотала головою:

– Нічого не розумію.

Він вказав на її чоло:

– У думках ви здатні робити те, що ангели роблять усім тілом. Уві сні ви робите те ж саме у своїх головах, що ангели роблять у цілому Божому творінні.

Сесілія трохи розгубилася:

– Ніколи не думала…

– Та це ще не все, – продовжував ангел. – Уві сні вам ніщо не зашкодить. Ви такі ж невразливі, як і ангели в небі. Усі ваші видива – чиста і ясна свідомість, і п'ять відчуттів тут ні до чого.

Тут Сесілії зблисла зовсім свіжа думка. Вона випросталася у ліжку й сказала з твердим переконанням у голосі:

– Тоді, можливо, наша душа безсмертна! Така ж безсмертна, як ангели на небі.

Аріель ухопився за слово:

– Тепер ти трохи краще розумієш, як це – бути ангелом. Хоч ми й говорили здебільшого про людей з плоті і крові, однак ти зуміла дещо збагнути у небесних речах. Бо небо відображається в землі, наче в дзеркалі.

Дівчинка невгавала:

– А душа божественна, чи не так?

Він не відповів, і Сесілія вирішила, що повинна будь-що його втримати, аби він не зник:

– Ти обіцяв мені багато розповісти.

Аріель кивнув:

– Однак саме цієї миті твоя мама йде з вітальні нагору. Я заховаюсь у дзеркалі.

Сесілія озирнулася по кімнаті:

– Про яке дзеркало ти весь час говориш?

Ангел зліз зі стільця і покрокував підлогою. З кожним кроком він наче розчинявся у повітрі. Зникнувши зовсім, сказав:

– Усе Боже творіння – дзеркало, а всесвіт – загадка.

7

Минуло багато днів, а ангел Аріель усе не з'являвся. На стільці біля Сесілиного ліжка завжди сидів хтось із родини. Христина відвідувала її майже щодня, хоча мама й бабуся самі навчилися робити уколи. Не завжди Сесілія могла визначити, який нині день або яка пора дня й ночі. Коли вона трохи чулася на силі, то записувала кілька нових думок у китайський записничок.

Лижі й саночки стояли прихиленими до стіни батьківської спальні. Усе ще була зима і лежало багато снігу. Сесілія твердо вирішила одужати до того, як розтане сніг. Їй духу не вистачить чекати знову цілий рік, аби стати на лижі.

Вона ніколи нікому й словом не обмовилася про Аріеля. Він не мав жодного стосунку до решти родичів. Хоча Сесілія й була членом родини Скутбю, чулася вона, однак, людиною, яка стояла сам на сам із собою поміж небом та землею.

Та що ж із ним трапилося? Хіба не обіцяв він розповісти їй про небеса? І хіба не він казав, що ангели ніколи не брешуть?

Невже обдурив? Змусив Сесілію розповісти усе про людину з плоті й крові, а сам чкурнув, не дотримавши своєї обіцянки?

Вона розплющила очі. Майже тієї ж миті увійшла мама і сіла на край ліжка. Сесілія дивилася на неї порожнім поглядом.

– Ти знову чистила цибулю? – пробурмотіла вона.

Мама похитала головою. Та Сесілія все ж дорікнула:

– Ви надто багато їсте цибулі.

Мама провела рукою по її волоссі:

– Майже дванадцята. Усі вже полягали спати. І я теж спробую трохи поспати.

– Спробуєш поспати?

– Та… я ковтнула таблетку.

– Не слід звикати до таблеток.

– Одна не зашкодить.

Сесілія глянула на маму:

– Цікаво, як це ми так створені, що мусимо спати.

– Людина відпочиває уві сні. Дехто впевнений, що сни нам також потрібні.

– Навіщо?

Мама зітхнула:

– Я не знаю.

– Здається, я сама знаю відповідь.

– Невже?

– Нам, певно, сняться сни, бо ми відчуваємо потребу віднестися уві сні кудись далеко-далеко геть.

– У тебе дуже дивні думки, Сесіліє.

– Деяким людям буває так боляче, що вони готові вмерти з туги, якби їм не приснилося щось приємне.

Мама витерла їй личко вогким рушником, одягнула чисту нічну сорочку.

– Не турбуйся, що я така квола. Мені здається, я навіть трохи краще себе почуваю.

– Можливо…

– Христина теж так сказала?

– Вона казала, що слід зачекати, а тоді по бачимо.

– Може, завтра я натрохи встану. Скажімо, до кави…

– Завтра й поговоримо.

– Мені скоро треба випробувати нові лижі. Ти обіцяла!

– Вони стоять наготові. Задзвониш у дзвоник, навіть якби тобі просто захотілося з кимось поговорити. Тато одразу ж прийде й сяде біля тебе.

– Не треба йому вставати.

– Але ж ми цього хочемо.

– Ви не злякаєтеся, почувши, як я розмовляю сама зі собою?

– А ти розмовляєш сама зі собою?

Сесілія знову глянула на маму:

– Не знаю.

Мама обняла доню і міцно пригорнула її до себе.

– Ти найкраща дівчинка на світі, – мовила вона. – Без тебе світ став би порожнім і пустельним.

Сесілія усміхнулася:

– Це було дуже урочисте "на добраніч".

Сесілія заснула майже тієї ж миті, як мама вийшла з кімнати. За якийсь час вона збудилася від теленькання по шибці. Розплющила очі і побачила за вікном личко Аріеля. У жовтому освітленні дерева в саду він нагадував золотого слов'янського ангела, малюнок якого вона якось бачила в "Ілюстрованій науці". А може, то був Ісус, Боже дитятко?

Він помахав їй рукою, ступив крізь вікно і опинився на підлозі перед письмовим столом. Шибка залишилася неушкодженою.

Сесілії аж очі розширилися від зачудування:

– Ніяк не збагну, як тобі це вдається.

Аріель підійшов ближче і сів на стілець. Добре, тато ще не прийшов.

– Це не так уже й важливо, – сказав він. – Нема про що говорити.

Сесілія сіла у ліжку, виклавши одну ногу поверх ковдри.

– Де ти був? – запитала вона.

– До тебе приходило так багато відвідувачів, – відповів ангел.

Сесілія кивнула:

– І тільки через те тебе так довго не було?

Аріель не відповів на її запитання.

– Місяць майже вповні, – вигукнув він. – У місячному сяйві засніжені околиці видно, як удень.

– Яка краса! Як би мені хотілося опинитися надворі і подивитися на місяць власними очима.

– А хіба ти не можеш?

– Я уже набагато здоровіша…

– От і чудово! Це ж так нудно весь час почуватися безсилим.

– Але чи мені дозволять?

Ангел Аріель злетів зі стільця і закружляв навколо лиж та саночок.

– Звичайно, дозволу від тата й мами на прогулянку серед ночі тобі не одержати.

– А від тебе?

Він таємничо кивнув. Сесілія одразу ж скинула з себе ковдру.

– Коли маєш дозвіл від небесного ангела, немає значення, що скажуть інші. До того ж усі сплять.

– Влаштуємо маленьку прогулянку. Але тобі слід тепло вдягнутися, аби ти не перетворилася на велику бурульку, м'ятну на смак.

Сесілія підвелася і наважилася опустити ноги на підлогу. Вона твердо стояла, і навіть голова нітрішки не паморочилася!

– Нині я випробую лижі, – мовила вона. За хвильку дівчинка уже стояла перед шафою з одягом. Ще на початку листопада Сесілія переконалася, що усі її зимові речі лежать на місці, на окремій полиці. Вона зняла зі себе нічну льолю, витягнула сорочку, рейтузи, светри, лижні штани та куртку, а ще шалик та шапку, рукавички і грубі шкарпетки. Невдовзі вона сиділа на краю ліжка і зашнуровувала лижні черевики. А коли вже була готова, глянула на Аріеля:

– Понеси мені, будь ласка, лижі.

Вони вийшли в коридор і тихенько спустилися сходами на перший поверх. Сесілія відчинила вхідні двері і, пропустивши вперед Аріеля з лижами, знову обережно зачинила їх за собою.

Вони минули стодолу. Звідти крутий схил збігав до потічка та смерекового лісу. Сесілія защіпнула кріплення і зафіксувала на зап'ястях петельки палок. Місячне сяйво відкидало на сніг їхні чіткі тіні.

– Я спробую спуститися з гори, – сказала Сесілія. – А ти біжи за мною. Я так давно чекала на цю мить.

І вона рушила вниз схилом. Але ангел Аріель не біг підстрибом, а летів собі у повітрі обіч неї.

– Ми летимо разом, – сказав він. – От тільки я зовсім нічого не відчуваю.

– Розкішної – кричала Сесілія. – Ангельська розкіш!

У самому низу спуску Сесілія впала у пухкий сніг, і вони обоє розсміялися.

Вона підвелася і показала рукою на смерековий ліс:

– Лісом проходить чудова лижня до Воронового пагорба, а звідти відкривається панорама всієї долини.

Якусь мить ангел наче міряв її поглядом, але тільки мить:

– Подужаєш дійти туди?

Дівчинка одразу ж рушила вперед.

– Я чуюся дужою, ніби віл! – тішилася вона.

Сесілія стала в глибоку лижню, а Аріель метушився навколо неї, наче песик під час недільної прогулянки по лісі – залітав то праворуч, то ліворуч. Час від часу навіть чеберяв ніжками.

– Тобі не холодно босоніж на снігу? – запитала дівчинка.

Ангел зітхнув:

– Може, не будемо починати усе спочатку?

Сесілія засміялася:

– Просто холодно дивитися на тебе. Бувають такі факіри, яким настільки вдається приглушити усі свої відчуття, що їх не бере ні мороз, ні вогонь. А ще вони можуть спати на дошці з цвяхами.

Аріель кивнув:

– Ми відвідуємо не тільки Норвегію, Індію – також.

Лижня вилася поміж густо порослими деревами. Інколи Аріель полегшував собі шлях і просто прослизав крізь стовбури. Якось він проплив крізь густий чагарник. Той чагарник був для нього, наче клоччя туману.

На останньому підйомі перед Вороновим пагорбом Сесілії довелося йти "ялинкою", щоби не ковзали лижі.