У дзеркалі, у загадці - Сторінка 10

А коли вона почне втішати та заспокоювати, пообіцяй вигнати її геть. Бо не знаю, що я їй наговорю.

– Спробую.

– А ще, мамо… Я обов'язково видужаю. Обіцяю.

– Звичайно, видужаєш.

– Але тільки мені дозволено казати, що я скоро видужаю. Коли про це говорите ви, мені здається, ніби вам хочеться мене помучити.

– Ах ти ж, бешкетнице!

Сесілія звела на маму погляд:

– Ти плачеш?

Мама витерла очі:

– Ні, що ти…

– У тебе сльози на очах.

– Пусте, я чистила цибулю.

– А тепер знову?

Після того, як Сесілія поїла і випила ліки, до неї прийшла у гості по черзі вся родина. Лассе гуляв надворі, випробовував нові лижі на пагорбах біля ріки. Річка замерзла, він навіть не чув дзюркоту води попід кригою. Кілька хлопців з п'ятого та шостого класу бігали на ковзанах у тому місці, де річка була найширшою.

Тато піднявся нагору з новим числом "Ілюстрованої науки". Якось він подарував їй цілу пачку журналів. Почалося все з того числа журналу, в якому була стаття про мінерали та коштовне каміння: "Гори – земні комори". Сесілія прочитала й кілька інших статей, а потім попросила принести ще. Це було давно. Зараз вона уже не в змозі прочитати за одним разом так багато.

Дідусь хотів поговорити про острів Кріт. Вони були там усі разом, бабуся й дідусь також. Вирушили в подорож приблизно тоді, коли довідалися про хворобу Сесілії. Вона уже точно не пригадувала, було це незадовго перед тим чи десь після того. У кожному разі вона ходила на прийом до свого першого лікаря…

"Омріяні вакації" – так звучало це в устах усієї родини. За чотирнадцять чудових днів вони побували на сонці і на пляжі, у гарних ресторанах з приємними кельнерами – і все це тоді, коли інші люди ходили до школи або на роботу. Одного дня вони вибралися до вулканічного острова Санторіні, запливли всередину велетенського кратера, який виник після виверження вулкану 3500 років тому. Тоді половина острова Санторіні поринула в море. Щоб добратися до міста Тера, вони їхали верхи на мулах такою крутою дорогою, якої Сесілія ще ніколи не бачила. Потім купалися на лавовому пляжі. Чорний, як вугілля, пісок розпікався на сонці. Кілька днів після обіду вся родина виходила на прогулянку вздовж великого пляжу, вкритого галькою, в пошуках гарних камінців. Сильний прибій перекочував камінці, плюскотівся і дзюркотів поміж ногами. Сесілія була суддею. Тільки від неї залежало, який камінець буде визнаний достатньо гарним, аби зайняти місце у валізі. Назбиралося кілька кілограмів. Тепер дідусь захотів отримати підтвердження, що камінець, який знайшов він, був найгарніший з-поміж усіх.

– То було кілька чудових днів, Сесіліє…

Омріяна подорож до Кріту відбулася наприкінці вересня. Скільки вже часу минуло з того часу, коли Сесілія була здоровою. До школи вона ходила ще до початку листопада, потім кілька тижнів пролежала в лікарні. Після лікарні до неї додому час від часу приходив учитель і розповідав про шкільні новини.

Останньою біля неї побувала бабуся. Вона завжди розповідала їй якісь історії, навіть коли Сесілія ще була зовсім маленькою. Однак це не були звичайні казки. Бабуся розповідала про давніх богів, у яких вірили вікінги. Кілька разів читала їй саґи Снорре, і ті історії були не гірші за казки. А нещодавно читала дитячу Біблію, яка належала мамі, коли та була маленькою. Уявити собі лишень, яка стара книжка!

Сьогодні вона розповіла їй про воронів Одіна. Вони називалися Гуґін та Мунін і могли літати по всьому світу, видивляючись, що і де відбувалося. Гуґін – це "думка", а Мунін – "дух". Увечері обидва ворони поверталися до Одіна і розповідали про побачене. Так Одін дізнавався про події у цілому світі. Але бог боявся, ану ж одного дня ворони не повернуться. Ворони були до того ж птахами-санітарами, які допомагали Одінові знаходити мертвих. Одін сидів посеред Осґарда на високому троні, що називався Лідшаль. Він був не тільки наймудрішим з-поміж усіх богів, але й найсумнішим, бо тільки Одін знав про Раґнарок – великий кінець світу, що насувався.

Бабуся ще багато чого розповідала про Одіна та двох його воронів. Пополудні Сесілія заснула. Спершу вона якийсь час дрімала, а потім заснула по-справжньому. Коли прокинулася, знизу долинав гамір, родина обідала. Вони саме сідали до столу, бо Сесілія почула, як мама сказала: "Тепер я передам зупу по колу. Зробимо обід простішим…"

Першого різдвяного дня вони завжди їли зупу із цвітної капусти і волову печеню.

Сесілія витягнула з-під ліжка китайський записник і почала його гортати. Кілька тижнів тому вона одержала від бабусі розкішну низку перлів, подарунок, який уже не раз переходив у спадок з покоління в покоління. Тоді вона записала у щоденнику:

Коли я помру, розірветься срібна вервечка з гладенькими перлами, покотяться вони по всьому краю аж до моря, до своєї домівки й своїх матусь-скойок на морському дні. Хто пірне за моїми перлами, коли мене не стане? Хто знатиме, що вони були моїми? Хто здогадається, що цілий світ однієї миті висів на моїй шиї?

Дівчинка гризла кінчик тонкописа, відтворюючи в пам'яті нічну розмову з ангелом Аріелем. Вона намагалася пригадати кожну деталь, а тоді написала в записнику:

Ангели на небі ніколи не можуть розсипатися на шматки. Це тому, що вони не мають тіла з плоті та крові, від якого могла б відділитися душа. Такого не буває у земній природі. Тут усе легко руйнується. Навіть гора поволі осувається, доки не стане врешті-решт піском та глиною. Все у природі схоже на повільну пожежу. Усе Боже творіння стиха тліє.

Не завжди можна до кінця збагнути те, що твориш? Я, скажімо, можу намалювати або накреслити щось на аркуші паперу. Але це не означає, що я розумію, як почувається моє зображення. Бо ж мій малюнок не живий. А найдивовижніше те, що я живу!

Більше нічого, нічого, що заслуговує на те, аби його записати, не спало їй на думку, і вона закинула записник на місце, під ліжко.

Мабуть, Сесілія знову заснула, бо коли прокинулася, почула голос:

– Як тобі спалося?

Це був ангел Аріель. Дівчинка кліпнула очима. Ангел сидів на колінцях у ногах її ліжка.

– Я весь час був тут, – запевнив він.

– Але ж я тебе не бачила.

Минула якась мить, перш ніж ангел відповів:

– Я, певно, не розповідав тобі, що є дві форми наших відвідин. Здебільшого ми сидимо коло вас невидимими. І тільки дуже зрідка показуємося по-справжньому, як оце я тут.

– Проте обидві форми є формами ангельської вахти?

– Так, обидві.

– А як було з тим хворим хлопчиком у Німеччині?

– Я просто був присутній.

– Я не зовсім розумію, як я можу тебе не бачити, якщо ти в кімнаті.

– Не так важко пояснити.

– То поясни!

– Коли тобі снилося невідоме узбережжя, хіба ти не була присутньою там, на тому березі?

– Була, якось…

– А люди, які були на березі, бачили тебе?

– Звичайно, ні.

– Але ти б могла поїхати туди з товаришкою і купатися саме на тому пляжі. Люди бачили б тебе, ти б показалася їм насправді.

Сесілія заглянула ангелові у його небесно-зелені, наче сапфірові, оченята.

– Цікаве порівняння… А тоді ти ледве встиг занести мене у ліжко перед маминим пробудженням.

– Так, ми встигли в останню мить.

– Якби не встигли, у неї, напевно, був би переляк. А може, вона б подумала, що я знову здорова. "Яке чудо, Сесіліє! Ти раптом одужала!"

Аріель засміявся:

– Так цікаво спостерігати за тобою, коли ти спиш.

– Ангели ніколи не сплять, правда?

Аріель похитав головою:

– Ми не розуміємо, що таке сон. А ти?

– Не зовсім…

– Але, напевно, знаєш, що відбувається в твоїй голові, коли ти спиш?

Дівчинка стенула плечима:

– Я просто вимикаюся.

– Як же ти насмілюєшся?

– А чому б ні?

– Ти ж не знаєш, чи прокинешся знову… Може, спробуєш описати стан сну?

Сесілія тихенько зітхнула:

– Коли ми вимикаємося, ми не є притомними. Можна сказати, ми десь на межі. Тому ніхто точно не знає, що таке сон.

– Незбагненно, бо ж у голові може відбутися маленька революція.

– Коли вона відбувається, ми уже спимо. Не встигаєш подумати "зараз я засну", у ту мить уже запізно думати. Голова схожа на машину, яка раптом вимкнулася.

– Якщо вона вимикається сама, то у неї немає струму. Як же вона здатна за кілька годин знов увімкнутися?

– Ти надто складно питаєш. Ми просто засинаємо, а за кілька годин прокидаємося. Тато, до того ж, має вмонтований у голову будильник. Він щоранку прокидається за п'ять хвилин до сьомої. Тоді встає і вимикає будильник, який повинен задзвонити за п'ять хвилин. Але таке трапляється тільки у будні дні, коли він знає, що йому слід вставати. У неділю тато спить набагато довше, будильник йому тоді не потрібний.

Аріель сплеснув руками:

– Здається, ми розмовляємо про найбільшу загадку в усьому піднебессі.

– Це ти вже казав багато разів.

– Але я маю на увазі не тільки те, що пов'язане зі сном.

– А що ж іще?

Сесілія звелася на ліжку, а Аріель заглянув їй глибоко у вічі:

– Ви створені з атомів та молекул на маленькій планеті у всесвіті. Тут ви одержали шкіру та волосся, п'ять чи шість відчуттів, які дають вам змогу сприймати світ навколо себе. А всередині твердої скаралущі, створеної з матеріалу, що нагадує гіпс або вапно, міститься м'який мозок, який дарує вам здатність спати і бачити сни, думати і згадувати про щось.

Вона кинула погляд на низку перлів, яка висіла поверх грецького календаря з котиками.

– Я вже казала: не люблю розмовляти про нутрощі.

– Можемо поговорити про душу, Сесіліє. Можливо, вона також у нутрощах, але не є такою ж частиною тіла, як, скажімо, серце чи нирки.

Вона знову повернулася до нього:

– Тоді говори про душу, але не про серце й нирки.

– Найзагадковішим є те, що ви називаєте "спогадами". Ти можеш, наприклад, упізнати людину, яку зустрічала дуже-дуже давно. Якби ти, скажімо, у великому місті знову зустріла того кельнера-веселуна, який увесь час скубав тебе за волосся, ти б одразу впізнала його, хай би навіть довкола юрмилося безліч інших людей.

– Ти й на Кріті був?

Ангел кивнув:

– Чи у вітальні, чи на Кріті, для мене це не має значення.

– Пам'ятаєш його, правда?

– Дуже добре пам'ятаю.

Аріель зручно вмостився:

– Що ти відчуваєш всередині голови, коли "згадуєш" про щось? Що відбувається з усіма атомами і молекулами у твоєму мозку? Може, вони зненацька зриваються з місць і влягаються точнісінько так, як було тоді, у той момент, який ти згадуєш?

Сесілія зачудувалася:

– Ніколи раніше не думала про це так.

Аріель нетерпеливився:

– Думаєш, камені на пляжі точно пригадають собі, як виглядав той самий пляж ще дві хвилини тому?

– О, ні.