У дзеркалі, у загадці - Сторінка 9

С. Баха. Найбільше мені подобаються великі концерти під відкритим небом. Вони підносять найпрекрасніші звуки цієї планети у піднебесся, не кажучи вже про різні радіоконцерти. Уся земна куля, наче один музичний інструмент. Чумацьким Шляхом навколо палаючого Сонця кружляє собі маленька шарманка-земля.

– А може, тобі варто було б стати поетом, – запропонувала Сесілія. – Правда, стиль у тебе не надто класичний.

– Я б віддав перевагу дослідженню природи, бо не зовсім розумію, що відбувається, коли ви розмовляєте між собою. Як невидимі слова випорскують із рота і шкрябаються вузькими ходами вуха, перш ніж розтанути у драглистій масі мозку.

Саме тієї миті й відбувався процес, який описав ангел. Його слова розтанули у мозку Сесілії і стали її думками. Вона довго лежала мовчки і розмірковувала над почутим, тож Аріель урешті заговорив знову:

– Так само не збагнути мені, як вам вдається сформувати в роті слова. Часом усе відбувається неймовірно швидко. Здається, наче слова виливаються потоком. Може, так відбувається тому, що ви й самі не знаєте до пуття, що кажете, а слова уже вилетіли.

Дівчинка потупила погляд:

– Ми не завжди думаємо про те, що робимо. Коли мені треба бігти до школи, я біжу. Нема часу думати, як я переставляю ноги. Якщо подумаю, обов'язково спіткнуся. Так і в розмові. Деколи ми спотикаємося на словах.

– А ще вам треба без кінця дихати. Це теж відбувається само собою?

– Напевно.

– Страшно. Бо якщо ви хоча б один раз забудете вдихнути, серце перестане битися. Якщо ж серце перестане битися…

– Отакої! – вигукнула Сесілія. – Нема чого нам про це думати.

Він винувато притулив руку до уст:

– Вибач! Ми розмовляли про те, як ви формуєте невидимі слова у роті, перш ніж вони запурхотять від рота до вуха. Це правда, що в усіх людей різні голоси?

Сесілія кивнула:

– Питання "Як тобі спалося?" мама вимовляє зовсім інакше, ніж тато чи бабуся. Навіть якщо я з головою сховаюся під ковдру, не сплутаю їхні голоси. Будь-яке слово кожна людина вимовляє по-своєму. Це ж стосується і музичних інструментів. Гама до-мажор, заграна на кларнеті, звучить зовсім не так, як на скрипці. Я навіть читала, що дві скрипки не мають однаковісінького звучання. Так і з нашими голосами.

– Це доводить, якими чудовими інструментами є вухо та голосові зв'язки.

– Навіть якщо вікно зачинене, я чую завивання вітру надворі або чую, як проїжджає на велосипеді поштар. Бачив би ти, як він упав з велосипеда…

– Я сидів тоді на вікні поруч із тобою.

– Тебе всюди повно… А коли в будинку зовсім тихо, я можу деколи почути, як падає сніг.

Сесілія почала вимахувати рукою.

– Я можу бачити вухами.

– Дурниці!

Ангел Аріель спохмурнів:

– Навіть те, що ми говоримо про дуже дивні й незвичайні речі, не дає тобі права мати мене за дурня.

– Але ж це правда. Коли я лежу у своїй кімнаті і прислухаюся до звуків знизу, то можу бачити, чим займаються мої родичі, і взагалі, що там відбувається.

– Тоді ти трохи володієш ангельськими здібностями.

Дівчинка підвелася на канапі.

– Я завжди була переконана, що ти перебільшуєш відмінність ангелів від людей.

– Ми цілком відмінні у своїй суті. Вас зліпили із кількох мільйонів молекул на випадковій планеті у всесвіті. Ви перебуваєте тут лише мить, але нічого собі з того не робите й легковажно товчетеся по світу. Базікаєте і регочете, плетете якісь змови, зовсім, як ангели на небесах.

– Тобі не здається, що бути ангелом – це звучить трохи містично.

– Про це вже велася мова. Річ у тому, що ми були тут завжди. До того ж ми знаємо, що ніколи не полетимо сторч у порожнечу, у ніщо, наче мильні бульбашки. Ми просто Є, Сесіліє. Ми завжди БУЛИ і завжди БУДЕМО, а ви приходите і відходите…

Дівчинка глибоко зітхнула:

– Хотілось би більше поміркувати над життям.

– Ніколи не пізно.

– Не знаю чому, але мені раптом стало так сумно…

– Не сумуй! Бо тоді мені доведеться втішати тебе. Деколи мені здається, що ви тільки й знаєте – плакати та жалітися.

– Легко тобі казати!

– У нас зостався ще тільки один орган чуття. Він не такий невизначений, як решта, однак не менше загадковий.

Сесілія витерла сльозу:

– Ніяк не згадаю, як називається п'ятий орган чуття… Дотик?

Ангел кивнув:

– Ми уже говорили про тонку оболонку шкіри та волосся, у яку з голови до ніг загорнута плоть і кров. Щоб смакувати їжу, вам потрібний язик. Але ви можете відчувати смак усім тілом. Щось є холодне або тепле, мокре або сухе, гладке або шерехате…

– Не так уже й незвично, як на мене.

– Для ангела ж – це найдивніша річ на світі. Камінці на пляжі не можуть відчувати того, що вони лежать і труться один до одного, коли на берег набігає хвиля. Камінь не відчуває, як ти береш його в руки. А ось ти можеш відчувати камінь.

– Ти уважно розглядав мою колекцію камінців? Деякі я купила, інші мені подарували, проте більшість з них я знайшла на пляжі. На "невідомому пляжі".

– Ти маєш на увазі Кріт?

Сесілія відчула себе майже зрадженою:

– Ти й це знав?

Ангел кивнув:

– Я не раз розглядав твої камінці, коли ти спала. Але ніколи не міг збагнути, як це – відчувати їх на дотик.

– Тоді ти багато втратив. Деякі з них такі гладенькі та круглі, аж хочеться сміятися.

Аріель випурхнув із зеленого вухатого фотеля і здійнявся під саму стелю. Отак витаючи під стелею, він провадив далі:

– Ось ми й поговорили про всі п'ять відчуттів.

Сесілія втрутилася:

– Але існує ще й шосте відчуття.

– Яке шосте?

– Дехто вважає, що шосте відчуття дає змогу довідатися про речі, які неможливо осягнути звичними п'ятьма. Такі люди можуть, наприклад, відгадувати майбутнє. Або знають, де перебуває людина, яка загубилася. Інші ж вважають шосте відчуття вигадкою.

Ангел таємниче підморгнув:

– Може, це те відчуття, за допомогою якого ми одного дня знайдемо стару загублену різдвяну зірку?

– Ти знаєш, де вона?

– Побачимо…

Сесілія лежала й думала про Різдво.

– Я собі міркую, чи не має часом різдвяний настрій чогось спільного із шостим відчуттям. Я відчуваю запах Різдва, я можу скуштувати Різдво на смак, я можу чути й бачити Різдво. А ще можу відчувати на дотик усі пакунки і вгадати, що всередині.

Оченята Аріеля спалахнули:

– "Що всередині", саме так. Поговорімо трішки про це.

– Про те, що всередині різдвяних подарунків?

– Ні, всередині тебе.

– Фе, як бридко.

– Та ні, потішно.

– Що тут потішного?

– Вам бридко розмовляти про те, з чого ви складені. Уяви собі камінь, який терпіти не може думки про те, що він камінь. Який би то був страшенно нещасний камінь, йому б довелося жити, постійно зневажаючи самого себе, тисячі років, доки б він поступово розкришився і став прахом. Але ж ви не живете так довго…

– Добре, поговоримо про те, що всередині, але за однієї умови.

– Якої?

– Обіцяй, що згодом розкажеш безліч дивовижних речей про небо.

– Ангели ніколи не порушують слова.

– Гаразд, бо інакше я втратила б віру в усе.

– Можливо, ти зумієш відповісти мені на питання, яке ми постійно обговорюємо на небі і часто не можемо дійти згоди. Трохи незручно питати про це, але…

– Та питай уже!

– Ви відчуваєте, як кров струменить вашими жилами?

– Лише тоді, коли поранимося або ж коли кров беруть на аналіз…

– Як ти її відчуваєш?

– Часом тільки лоскітно, а часом пече.

– А плоть і кров усередині себе?

Дівчинка похитала головою.

– Ми, напевно, так укладені, не відчуваємо того, що у нас під шкірою. Завдяки шкірі відчуваємо один одного, та, на щастя, позбавлені постійного почуття присутності самих себе.

– Щось-таки ви повинні відчувати.

Якусь хвильку Сесілія думала, а тоді похитала головою:

– Нічогісінько, принаймні, доки ми здорові. Лише тоді, коли боляче…

– Боляче?..

– Коли щось коле… або гупає… або пече.

Ангел розпачливо розвів руками:

– "Коли або гупає, або пече…"

– Ти ніколи не пробував ущипнути себе за руку?

– Ні, ніколи.

– От спробуй, бо як інакше переконаєшся, спиш ти чи ні.

Аріель ущипнув себе за руку, але Сесілія бачила, що він ніяк не може її по-справжньому вхопити. Ангел тільки похитав головою.

– Ангели не можуть ущипнути себе за руку, – визнав він. – Ми нічого не відчуваємо.

Сесілія здригнулася:

– Тоді ти не знаєш, чи взагалі існуєш насправді.

На секунду, а може, й менше, Аріель ніби зник.

А можливо, вона сама просто кліпнула очима. Повернувшись, він сказав:

– Треба скоренько покласти тебе в ліжко.

– Чому?

– Сьома година. До дзвінка будильника залишилося кілька секунд. Ось він дзвонить…

6

Сесілія прокинулася з відчуттям важкості в усьому тілі. Надворі було так світло і ясно, як тільки може бути в різдвяний день.

Від нічної суперечки у неї залишилися тільки невиразні спомини. Аріель переніс її вниз, у вітальню. А потім знову відніс до кімнати, коли у спальні тата й мами задзвонив будильник.

– Аріелю! – прошепотіла вона.

Але відповіді не дочекалася. Може, він приходить тільки вночі…

Вона взяла з нічного столика дзвоник і задзвонила. Щоб з'явитися, мамі знадобилося не більше часу, ніж Аріелеві, коли він позасвічував на ялинці вогні. Вона теж була наче духом з лампи.

– Ти прокинулася?

Мама вклякнула біля ліжка:

– Уже майже перша. Ти весь час спала?

Сесілія похитала головою.

– Як ти себе почувала?

– Я лежала, дивилася, слухала. Уночі будинок має свої звуки. Якщо добре нашорошити вуха, можна вловити їх. Кілька разів я чула, як надворі йде сніг.

– А на що ти дивилася?

– Знадвору так гарно світиться…

– Ти ж могла подзвонити.

– Я лежала й думала про все на світі.

– Тобі щось болить?

– Ні… якось так.

– Як ти це відчуваєш?

– Ти знову починаєш?

– Що починаю?

– Та ні, нічого. Я страшенно квола…

– Коли я заходила о сьомій, ти спала, наче камінчик.

– Камені не сплять, мамо.

– Ти усміхалася уві сні.

– Та ж камені не вміють усміхатися… Я заснула саме тієї миті, як ти увійшла.

– Невже?

– Я чула, як дзвонив будильник.

Мама поклала долоню на її чоло:

– Прийшла Христина. Вона сидить у вітальні і ласує марципановими цукерками Лассе.

– На пожиток.

– Що ти маєш на увазі?

– Я не хочу марципанових цукерок. Пришли її сюди, я вже не боюся уколів.

– Спершу підемо до лазнички.

– Але ж, мамо…

– Що?

– Невже Христина не може просто вколоти і все?

– Як це?

– Зараз почнуться розпитування, як я себе почуваю, як називається те чи інше. Я вже сита тими балачками по горло. До того ж, нині перший різдвяний день.

– Можливо, вона захоче тебе оглянути.

– Але ти будь тут.