У дзеркалі, у загадці - Сторінка 7

- Юстейн Гордер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я відчув щось погане".

– Певно, весело, таке чути.

– А ще весело підглядати за дорослими, коли вони сплять. Тоді вони часто схожі на маленьких дітей. Можливо, їм сниться, ніби вони гуляють надворі і граються в сніжки.

Сесілія пожвавішала:

– Яка чудова ідея! Ти міг би спуститися вниз і принести мені сніжку? Тобі ж навіть двері не треба відчиняти.

– Мені достатньо лише простягнути руку з вікна, – сказав ангел, устаючи. – На підвіконні лежить купа снігу.

Так Аріель і зробив. Він скочив на письмовий стіл, і Сесілія бачила, як він простягнув руку крізь зачинене вікно. А наступної миті уже стояв на підлозі й тримав у руках грудку снігу. Шибка зосталася цілою.

У дівчинки аж очі розширилися від зачудування:

– Диво та й годі!

– Ну що, тепер задоволена?

– Не зовсім. Я хочу сама потримати сніг у руках.

– Будь ласка, – і Аріель кинув сніжку їй на ковдру. Сесілія взяла грудку в долоні.

– Яка холоднюща, – сказала вона. – Я вперше тримаю в руках цьогорічний сніг.

– "Цьогорічний сніг", – повторив Аріель. – Це звучить майже так само, як "фрукти сезону" або "морські делікатеси".

Сесілія притулила сніг до щоки. Коли він почав танути, вона вкинула його у склянку на нічному столику. Аріель знову примостився на стільці.

– А я ніколи так і не відчую снігу, – промовив він майже ображено. – Знаю, що ніколи не зможу його відчути. Хай би навіть цілу вічність намагався це зробити.

– Не вигадуй. Ти ж тільки-но відчув його в руках.

– Нічого я не відчув. Ангели нічого не відчувають, Сесіліє.

– Ти не відчув його холоду?

Аріель розчаровано розвів руками:

– Скоро сама переконаєшся. Відчути грудку снігу для нас те саме, що відчути думку. Ти ж теж не можеш по-справжньому відчути спогад про торішній сніг.

Дівчинка похитала головою.

– Як ти відчуваєш сніжку? – знову спитав Аріель.

– Холодна… крижана.

– Це ти вже казала.

Вона до краю напружила свою уяву:

– Пощипує шкіру. Лоскоче, як міцна м'ята. Ти тремтиш, тобі хочеться зігріти руки. А загалом, це – чудове відчуття.

Аріель зацікавлено схилився над нею, доки вона пояснювала.

– Я ще ніколи не пробував м'яти на смак, – сказав він. – І ніколи не тремтів.

Щойно тепер Сесілія збагнула, що Аріелеві розуміти земні речі так само непросто, як їй небесні.

– Певно, бридко брати в руки те, чого не відчуваєш? Схоже на знеболення у зубного лікаря. Найгидкіше з відчуттів, котрі я знаю.

– "Знеболення у зубного лікаря", – повторив ангел.

– Та, мабуть, ще бридкіший стан повного оніміння від знеболення. Тоді навіть не відчуваєш, що взагалі живеш.

На личку Аріеля застигло нерозуміння:

– Ти можеш відчувати усім тілом?

Сесілія засміялася:

– Тільки не волоссям. І не нігтями.

– Зате шкірою, а вона в тебе майже всюди. Плоть і кров утворюють чарівну одіж, за допомогою якої ви можете відчувати все навколо. Це ж треба було так усе владнати! Незбагненно, правда?

– Чарівна одіж?

– Твоя шкіра, Сесіліє. Я маю на увазі дивовижне плетиво нервових волокнинок. Коли Бог створював світ, він улаштував так, аби витвір зміг відчувати сам себе. Спритно, чи не так?

– Можливо…

– Ви усюди такі ж чутливі?

Сесілія замислилася.

– Мені не завжди подобається лоскіт. У деяких місцях лоскіт приємний. Часом буває приємно аж до болю. Можеш уявити, що буває приємно аж до болю?

– "Можеш уявити, що буває приємно аж до болю?"

– Ти знову за своє.

Аріель похитав своєю безволосою голівкою:

– Я тільки намагаюся зрозуміти, про що ти говориш. А може бути так боляче, аж приємно?

– Ні…

– Вибач, що я питаю. Ангели майже нічого не знають про біль.

– Невже ви й справді такі нечутливі, як земля та каміння?

Аріель поважно кивнув:

– Щонайменше, як вони.

– Не знаю, чому б я надала перевагу.

– Бути каменем чи ангелом?

– Якби у мене не було жодних відчуттів, я б ніколи й не прагнула скуштувати болю. Краще уже все знеболити до оніміння.

– Мені здається, ти терпіти не можеш не так місцеве знеболення, як самого дантиста.

Сесілія погодилася з ним:

– Сумніваюся, однак, що ангели не знають різниці між добром і злом.

Знову їй мало не зірвалося з язика, що вона не надто вірить в існування ангелів. Сесілія зразу ж перевела мову на інше.

– Чому ти не маєш крил?

Аріель засміявся:

– "Ангельські крила" – це лише давній забобон з тих часів, коли люди вірили, що земля плоска, як пательня, і що ангели постійно пурхають туди й сюди поміж небом і землею. Усе не так просто.

– А як?

– Птахам потрібні крила, щоб підняти себе в повітря, бо вони створені з плоті й крові. Ми ж створені. з духу, і крила для пересування нам не потрібні.

Дівчинка усміхнулася:

– Те ж саме відбувається і з моїми думками, їм зовсім ні до чого крила, щоб літати по світу.

Вона ще навіть не договорила до кінця, як Аріель зісунувся зі стільця і закружляв кімнатою, наче повітряна кулька. Сесілія слідкувала за ним очима.

– Ого! – вигукнула вона. – Це, напевно, чудово!

Аріель опустився на підлогу перед книжковою полицею:

– Не знаю.

– Дивне то, мабуть, відчуття – нічого не відчувати.

– Але ж і твої думки не можуть відчувати, що вони думають. Вони ж не грудочка снігу у твоїх руках.

Ангел підняв нові лижі і підніс до Сесілії:

– Приємно стояти на лижах?

Сесілія кивнула:

– Скоро я їх випробую…

– Мабуть, у тебе типово "холодне" відчуття, коди падаєш у сніг? Тремтячий смак міцної м'яти в усьому тілі?

– Коли добре вдягнутися, зовсім не холодно. Тільки сніг здається м'яким, як різдвяна вата. Буває, ми скидаємо лижі і ліпимо снігових ангелів. Так гарно!

Аріель поставив лижі на місце:

– Це ми високо цінуємо. Ваші забави доводять спорідненість людських дітей із Божими дітьми на небесах.

– Справді?

– Перший доказ – ваші снігові ангели. Ви ж могли б ліпити зі снігу щось цілком інше. Просто вам приємно робити саме ангелів. А ангели теж люблять робити приємні речі.

– А хіба дорослі не люблять робити приємні речі?

Аріель стенув плечима.

– Ти коли-небудь бачила дорослого лижника, який би зняв з ніг лижі і кинув їх, де трапилося, у глибокий сніг, щоби ліпити снігового ангела?

Сесілія ствердно кивнула:

– Одного разу моя бабуся зробила саме так.

– Ось бачиш!

– Що я маю бачити?

– Вона, судячи з усього, не втратила зв'язку з дитиною всередині себе.

Аріель знову полинув у повітрі, а приземлившись на стільці перед Сесілією, зітхнув:

– Наша зустріч неба і землі просто унікальна. Я повинен розповісти тобі багато небесних таємниць, якщо ти розкажеш мені, що означає бути людиною з плоті і крові.

Сесілія відчула себе стомленою й виснаженою до краю. На її думку, Аріель почав повторюватися.

– Мені уже нудно лежати у ліжку, – сказала вона.

– Давно уже в мене не було такої приємної ангельської вахти.

– Може, зійдемо у вітальню? Я була там тільки тоді, як розподіляли дарунки…

– "Може, зійдемо у вітальню?" – повторив Аріель. – Охоче. Різдвяна ніч ще триває.

– Допоможеш мені зійти вниз?

– Ясна річ.

– Зможеш мене піднести?

– Для нас ви нічого не важите, Сесіліє.

– Тоді неси мене вниз.

5

Аріель просунув руку під Сесілію і підняв її з ліжка. Це зовсім не було схоже на те, як її брав тато. Тато сопів і кряхтів, як парова машина, а на руках у ангела Сесілія здавалася собі легенькою, мов пір'їнка, хоч він і був менший від неї на зріст.

Вони тихенько прокралися коридором і спустилися сходами на перший поверх. Із вітальні уже вивітрився запах дідусевих сиґар. Цікаво, чи побачив би він ангела, якби стояв отут, у кімнаті? А може, подумав би, що Сесілія витає у повітрі?

У вітальні було майже темно. Тільки над зеленим вухатим фотелем горів світильник.

– Вони завжди кладуть мене на канапу, – сказала Сесілія.

Ангел обережно поклав її на червону канапу.

– Вони вимкнули гірлянду на ялинці! – вигукнула Сесілія, глянувши на деревце. – Неподобство!

Аріель одразу ж увімкнув штепсель у розетку. Ангел став перед ялинкою і аж сплеснув руками. Світелка на ній наповнили всю кімнату різдвяним настроєм.

– Як ти швиденько впорався. Часом ти нагадуєш мені духа з лампи, який виконує всі бажання… Гарна ялинка, правда?

– Це схоже на небесні світелка.

– Справді? Я завжди про це здогадувалася. І вата на них лежить?

– Небесні світила – це зорі й планети, – пояснив ангел. – Деякі планети оповиті різними газами. Тобі не спадало на думку, що саме тому люди обкладають різдвяні світелка ватою?

– Ніколи не думала про це. Але кожного Різдва ми сперечаємося, аж клоччя летить, чи слід класти вату на ялинку. Мама терпіти не може вати, та й бабуся також, але цього року вони мені й словом не перечили.

– А на самому вершку ще й зірка сяє, хоч і одна-єдина, проте зірка.

Сесілія глянула вгору:

– Та, яка була минулого року, кудись запропастилася. А ця трохи перекособочилася…

Зненацька ангел Аріель плавно здійнявся у повітря і закружляв біля вершечка ялинки. Сесілія аж рот роззявила. На ялинці висіло кілька паперових янголяток, одні – білі, інші – золотисті, а тепер ще й справжній ангел кружляв довкола різдвяної ялинки!

– А як тепер, зірка уже рівно сидить?

– Здається, рівно… Не опускайся ще на підлогу. Так гарно дивитися, як ти літаєш.

Аріель злетів під саму стелю, а потім завис і погойдувався у повітрі за метр до обіднього столу.

– От якби я уміла літати, – скрушно зітхнула дівчинка. – Я б, напевно, чкурнула геть від усього.

Ангел тицьнув рукою у бік великого тареля з тістечками та марципановими цукерками:

– Вони не прибрали ласощів.

– Можеш почастуватися.

Аріель закружляв над тарелем:

– Якби ж то я міг.

– Звичайно, можеш. Годі собі й уявити, скільки усього напекли.

Ангел глибоко зітхнув:

– Я ж казав, ангели не їдять. Ми не можемо їсти.

– A-а… Я забула.

– Часи приходять, часи кануть у минуле, а рід змінюється іншим родом. І щоразу накривається новий стіл з розмаїтими напитками і наїдками. Тільки ангелам у небі ніколи не збагнути, як це – розкошувати земними смаколиками.

– Подай мені, будь ласка, крухе тістечко.

Аріель нахилився до тареля і взяв тістечко. Він перелетів кімнату і простягнув лакоминку Сесілії, яка почала гризти її маленькими шматочками. Аріель колихався в повітрі над диваном, на якому дівчинка лежала.

– Приємно спостерігати, як ви їсте.

– Чому це?

– Ви кладете їжу до рота, цмокаєте губами, жуєте і, перш ніж їжа стане плоттю і кров'ю, ви насолоджуєтеся її смаком.

– Справді так.

– А скільки відтінків смаку ти відчуваєш?

– Цього я не знаю.