У готелі Бертрама - Сторінка 20

— І те, і друге. Він замовк і витягнувся на подушках. Нещасливий випадок? Так он воно що! Нещасливий випадок, і він нічого не пам'ятає!

За кілька хвилин жаліслива жінка повернулася, на таці в її руках парувала чашка.

— Вам після цього полегшає, — сказала вона. — Я хотіла крапнути віскі чи бренді, та лікар сказав: не можна.

— Певна річ, — притакнув канонік Пеніфазер. — Надто за контузії. Ні, це було б нерозумно.

— Вам покласти під спину ще одну подушку, голубчику? Ось так, добре?

Почувши слово "голубчик", канонік Пеніфазер ледь здригнувся. Він дійшов висновку, що це сказано з найкращими намірами.

— Ну от! — сказала жінка. — Тепер усе добре!

— Гаразд, але де ми? — запитав канонік Пеніфазер. — Тобто, де я? Де міститься ця лікарня?

— Мілтон-Сент-Джон, — відповіла жінка. — А ви не знали?

— Мілтон-Сент-Джон? — перепитав канонік Пеніфазер і похитав головою. — Ніколи не чув про таку лікарню.

— О, то це ж назва не лікарні, а звичайного собі села.

— Ви такі добрі, — зауважив канонік Пеніфазер. — Скажіть, будь ласка, як вас звуть.

— Міс Вілін, Емма Вілін.

— Ви такі ласкаві, — повторив Пеніфазер. — Але я ніяк не можу пригадати цей нещасливий випадок.

— Викиньте його з голови. Вам стане краще, і ви все згадаєте. "Мілтон-Сенм-Джон, — чудувався канонік Пеніфазер. — Ця назва ні про що

мені не промовляє. Чудасія, та й годі!

Розділ сімнадцятий

Рональд Ґрейвс намалював кота на промокашці, потім зиркнув на солідну, огрядну постать старшого інспектора Дейві, який сидів напроти нього, і намалював бульдога.

— Ладислав Малиновський? — перепитав він. — Може бути. С свідоцтва свідків?

— Ні, але в нього підходящі дані, чи не так?

— Урвиголова, залізні нерви, переможець світового чемпіонату. Десь із рік тому серйозна аварія, непевні зв'язки з жінками, непевні джерела прибутків, смітить грішми, часто їздить на континент. Чи не здається вам, що саме він стоїть за всіма цими організованими грабунками та нападами на касирів?

— Не думаю, що він організатор, проте вважаю, що він брав участь у цих акціях.

— Чому ви так думаєте?

— З однієї причини: він кермує автомашиною "мерседес-отто". Швидкісна модель. Схожу машину, згідно з описом, бачили неподалік Бедгемптона вранці під час пограбування пошти. Так, номерні знаки різні, але ми вже до цього звичні. І майже подібний трюк— і схожі, й несхожі. ФАН-2299, замість 2266. "Мерседесів" такої моделі не так-то вже й багато.

— Гадаєте, Малиновський керує цією підпільною організацією?

— Ні, на мою думку, в керівництві є кращі, ніж у нього, голови. Я знову проглянув досьє. Візьмімо, наприклад, напад у районі Мідленда та західного Лондона. Три машини випадково, ні сіло ні впало, перекрили вулицю. Завдяки цьому, "мерседе-сові-отто" пощастило зникнути з місця події.

— Пізніше машину зупинили.

— Так, і видали бездоганне "карантинне свідоцтво". Тим більше, що люди, які повідомили про це, не були певні в автентичності номерного знаку: повідомили, що номер машини ФАМ-3366, а реєстраційний номер Малиновського — ФАН-2266. Та сама картина.

— І ви твердите, що це пов'язане з Бертрамовим готелем. Ви маєте якийсь матеріал щодо Бертрамового готелю?

Батько ляснув себе по кишені.

— Він тут. Належним чином зареєстрована компанія. Баланс — сплачена частка ' акціонерного капіталу — рада директорів і т. ін., і т. ін. Усе це нісенітниця! Ці фінансові установи — всі на один кшталт— це збіговисько гадюк, що ковтають одна одну! Від усіх цих компаній і компаній-фундаторів голова йде обертом!

— Ну, ну, Батьку, просто такі в Сіті норови. Доводиться сплачувати податки.

— Що мені потрібне, то це секретна інформація. Якщо ви дасте мені рекомендацію, сер, я піду до певних високопоставлених осіб.

Шеф поліції пильно поглянув на нього.

— І що ж це за високопоставлені особи? Батько назвав ім'я.

Шеф поліції був явно розчарований.

— Не знаю, що з цього вийде. Навряд чи нас до нього допустять.

— Але ця зустріч може бути вельми корисною.

Запанувала тиша. Двоє чоловіків дивилися один на одного. Батько спокійно, терпляче чекав, і шеф відступив.

— Ти впертий старий чортяка, Фреде. Іди й розворуши цих високопоставлених осіб, що стоять за міжнародною фінансовою олігархією Європи.

— Він повинен знати,— запевнив старший інспектор Дейві. — Він повинен знати, або зможе дізнатися, натиснувши кнопку селектора на столі або накрутивши номер телефону.

.— Не знаю, чи йому це сподобається.

— Може, й ні, — сказав Батько. — Але це не забере в нього багато часу. Я повинен мати авторитетну підтримку.

— Невже ти справді вважаєш випадок у Бертрамовім готелі таким серйозним? Що тобі там робити? Ведеться їм добре, солідна, респектабельна клієнтура, порушень закону нема.

— Знаю, знаю, ні порушень правил продажу спиртних напоїв, ні наркотиків, ні азартних ігор, ні притулку злодіям. Усе ясно, як день. Ні розбишак, ні недолітків-злочинців, тільки розсудливі, шановні панії часів королеви Вікторії та короля Едвар-да, вельможне панство, туристи з Бостона та інших респектабельних міст США. І незважаючи на все це, бачили, як шановний канонік таємно покинув готель о третій годині ночі.

— Хто бачив?

— Якась дама похилого віку.

— Як їй пощастило його побачити? Чому вона не спала?

— Старі жінки всі такі, сер.

— Ти говориш про... Як його ім'я... здається канонік Пеніфазер?

— Саме так, сер. Повідомили про його зникнення. Цією справою займається Кемпбел.

— Дивний збіг — його ім'я якраз було темою розмови у зв'язку з поштовим пограбуванням у Бедгемптоні.

.— Невже? Як це зрозуміти, сер?

— Так твердить інша дама похилого віку, а може, середніх років. Коли за сигналом потяг зупинився, багато пасажирів прокинулися і визирнули в коридор. Ця жінка— мешканка Чедмінстера, знає каноніка Пеніфазера в вічі і запевняє, що бачила, як він заходив до вагона через одні з дверей. Вона гадала, ніби він виходив дізнатися, в чім річ, і знову сідав до вагона. Ми мали намір активно зайнятися цим після повідомлення про його пропажу.

— Поміркуймо. Потяг зупинився о пів на шосту ранку. Канонік Пеніфазер пішов з Бертрамового готелю о третій. Так, це могло бути, якщо він погнав туди, скажімо, перегоновим автомобілем.

— Отже, ми знову повернулися до Ладислава Малиновського! Шеф поліції кинув оком на свої малюнки на промокашці.

— Який же ти бульдог, Фреде,— кинув він.

За півгодини старший інспектор Дейві вже заходив до затишної і досить убогої контори.

Товстун, що сидів за столом, підвівся і простяг руку.

— Старший інспектор Дейві? Прошу сідати,— запросив він. — Сиґару? Старший інспектор Дейві похитав головою.

— Даруйте, — озвався він низьким голосом селюка,— що забираю у вас дорогоцінний час.

Містер Робінсон усміхнувся. То був солідний, зі смаком убраний чоловік. Мав жовте обличчя з великим ротом, чорні очі, сумний вигляд. Він часто всміхався, оголюючи чималенькі зуби. "З тобою краще посидіти десь за обідом", — недоречно подумав старший інспектор Дейві. Господар говорив бездоганною англійською мовою, без акценту, хоча й не був англієць. Батько марно намагався вгадати, як і багато відвідувачів до нього, справжню національність містера Робінсона.

— Отже, чим можу прислужитись?

— Я хотів би знати,— запитав старший інспектор Дейві,— хто власник Бертрамового готелю?

Містер Робінсон анітрохи не змінився на виду. Не висловив ні подиву, ані схвалення. Лише глибокодумно проголосив:

— Хочете знати, хто господар Бертрамового готелю. Цей готель, здається, стоїть на Понд-стріт, неподалік Піккаділлі?

— Авжеж, сер.

— Іноді я сам там зупиняюся. Тиха місцина, чудове обслуговування.

— Так, — потвердив Батько. — Незрівнянне.

— Отже, хочете знати, хто ним володіє? Певні, що це легко з'ясувати? — На його обличчі промайнула ледь помітна іронічна посмішка.

— Ви маєте на увазі ваші звичні канали? О, так.

Батько вийняв з кишені клаптик паперу і прочитав кілька імен та адреси.

— Розумію, — сказав містер Робінсон — Хтось ускочив у добрячу халепу. Цікаво. І ви прийшли до мене. •

— Якщо хтось і знає, то це ви, сер.

— Насправді я не знаю. Звичайно, у мене є джерела інформації, є агенти, — він знизав великими, дебелими плечима.

— Так, сер, — байдуже сказав Батько.

Містер Робінсон глипнув на нього, потім узяв телефонну трубку.

— Соня? Запроси Карлоса.

Почекавши кілька хвилин, він озвався знову:

— Карлос? — квапливо запитав він і сказав кілька фраз чужою мовою.

Батько її не знав. Він міг вільно розмовляти англійською, французькою, сяк-так італійською, розумів мову простих німецьких туристів. Розрізняв на слух іспанську, російську та арабську мови, хоча й не розумів. Та ця була йому незнайома. Він лише невиразно здогадувався, що це могла бути турецька, перська або вірменська, але певності не мав і тут. Містер Робінсон поклав рурку на місце.

— Гадаю, нам не довго доведеться чекати, — добродушно мовив він. — Вельми цікаво. Я сам іноді замислювався...

Батько запитливо глянув на нього.

— Щодо Бертрамового готелю,— пояснив Робінсон. — Про фінанси ви знаєте. Бажано знати його платоспроможність. Однак мене це ніколи не цікавило. І треба врахувати, — він знизав плечима, — готельні вигоди і надзвичайно талановитих службовців. Так, я здивований. — Він кинув оком на Батька. — А ви гадаєте, що там і як?

— Поки що ні, — сказав Батько, — але хотів би знати.

— Є декілька можливостей, — замислено проказав містер Робінсон. — Розумієте, це як музика, октави можна поєднувати у кілька мільйонів різних комбінацій. Одного разу музика сказав мені, що не можна видобути той самий звук двічі. Надзвичайно цікаво.

На столі озвався ледь чутний гудок, і він знову взяв слухавку.

— Так? Так, ви вельми старанні. Я задоволений. Розумію. О, Амстердам, так. Ах... дякую вам... Так. Прошу продиктувати по буквах. Так, записую. — Притиснувши аркушик ліктем, він швидко занотував. — Сподіваюся, вам це стане у пригоді, — сказав він, одірвав аркушика й передав через стіл Батькові, який голосно прочитав ім'я: Вільгельм Гофман.

— За національністю швейцарець,— сказав містер Робінсон, — а втім, ні, він тільки народився у Швейцарії. Вельми впливовий у банківських колах. І, хоча суворо додержується букви закону, — таємний учасник багатьох непевних операцій. Діє тільки на континенті, в цьому краю — ні.

— Овва!

— Але має брата, — провадив містер Робінсон,— Роберта Гофмана.