У готелі Бертрама - Сторінка 2

Він просто стояв тут, і край. Коли хтось величав містера Гамфрі містером Бертрамом, той не виводив його з омани. Хочуть, щоб він був Бертрамом, — хай буде так. Полковник Ласком знав його ім'я, але не знав, чи Гамфрі — головний адміністратор готелю, чи його власник, хоч схилявся до останнього.

Містер Гамфрі, чоловік років на п'ятдесят, мав вишукані манери та міністерську подобу. Він був до послуг кожного будь-якої хвилини. Міг цілими годинами говорити про перегони, крикет, зовнішню політику, розповідати анекдоти про членів королівської родини, ділитися враженням від автомобільної виставки, знав останні найцікавіші театральні вистави, давав поради американцям, які місця відвідати в Англії, надто, коли в тих було обмаль часу. Він міг дати адресу, де найзручніше пообідати людям різного достатку й різних смаків. Воднораз не дозволяв жодних вільнощів щодо себе і не завжди був напохваті. Міс Ґорріндж була обізнана не менше, і з успіхом використовувала свої знання. Через короткі проміжки часу містер Гамфрі, наче сонце, з'являвся на обрії і особисто вшановував кого-небудь своєю увагою.

Цього разу його вибір припав на полковника Ласкома. Вони обмінялися думками щодо перегонів, проте полковник Ласком був заклопотаний своїм, і містер Гамфрі був саме та людина, яка могла розкрити йому очі.

— Скажіть мені, Гамфрі, як усі ці чарівні бабусі примудряються оплачувати номери?

— О, вас це цікавить? — містер Гамфрі видавався здивованим. — Що ж, відповідь проста. Вони не могли б собі цього дозволити, якби не...

Він умовк.

— Якби не робилося для них знижки, чи не так?

— Щось на зразок цього. Звичайно, вони про це не знають, а як і знають, то вважають, що так чиниться, бо вони давні клієнти.

— А хіба ні?

— Бачте, полковнику Ласкоме, я тримаю готель, тож не можу допустити, щоб він став збитковим.

— Отже, ці знижки окупаються?

— Атож, загальною атмосферою... Чужоземці, що прибувають до нашої країни, уявляють Англію (надто грошовиті американці) по-своєму. Зрозумійте, я маю на увазі не магнатів, що постійно перетинають Атлантику. Зазвичай вони зупиняються в готелях "Савой" або "Дорчестер". їм потрібні сучасна обстановка, американські страви — все те, що дає їм відчуття, ніби вони в себе дома. Проте багато людей лише коли-не-коли виїжджають за кордон; вони уявляють собі нашу країну, ну, коли не за Діккенсом, то принаймні за Генрі Джеймсом, і не хочуть бачити її достоту такою, як їхня власна! Тож, повернувшись додому, вони кажуть: "У Лондоні є чудове місце, зветься — Бертрамів готель. Там ти наче переносишся на сто років назад. Чисто тобі давня Англія! А які там зупиняються люди! Таких більше ніде не стрінеш. Чарівні старі герцогині. Там подають усякі старовинні англійські страви. Тут і дивовижний традиційний біфштекс,— нічого такого ви не куштували зроду,— і великий кусень яловичої полядвиці, і сідло баранчика, і старовинний англійський чай, і чудовий англійський сніданок! І, звичайно ж, усі інші атрибути. Номери — просто диво, з усіма вигодами! Теплі й затишні! У камінах палахкотять здорові дровеняки!

Містер Гамфрі скінчив свій монолог, і його обличчя осяяла якась подоба усміху.

— Ясно,— замислено промовив Ласком. — Усі ці люди, зубожілі аристократи, збіднілі члени старовинних графських родів, значною мірою — бутафорія?

Містер Гамфрі згідливо кивнув головою.

— Мені просто дивно, що ніхто до цього не додумався досі. Звичайно, Бертрамів готель напередодні мого приходу був, сказати б, уже готовий, лишалося тільки здійснити досить дорогу реконструкцію. Кожен, хто приходить сюди, вважає, ніби відкрив для себе щось таке, про що ніхто не знає.

— Реконструкція, мабуть, коштувала чималих грошей!

— О, так. Треба було зберегти патріархальну обставу часів короля Едварда і водночас створити сучасний комфорт, яким ми користуємося нині. Наші чарівні бабусі, даруйте, що я їх так називаю, мають почуватися так, мовби нічого не змінилося з кінця минулого століття, а наші мандрівні відвідувачі мають відчувати себе в атмосфері тієї доби й воднораз мати все те, що вони звикли мати вдома і без чого не можуть.

— Іноді буває важкувато? — запитав Ласком.

— Анітрохи. Візьміть, наприклад, центральне опалення. Американці вимагають,— я сказав би, потребують,— температури на десять ступенів вищої, ніж англійці. Нині ми маємо спальні двох цілком відмінних видів — один для англійців, другий для американців. Усі номери схожі між собою на вигляд, але насправді різняться багато чим — у декотрих ви знайдете електробритву, душ, ванну, а як вам забагнеться американського сніданку, то й його — кашу, апельсиновий сік із льодом тощо; або англійський сніданок, якщо він вам більше до вподоби.

— Яєчня з беконом?

— Як замовите, і багато чого ще, за вашим бажанням. Копчена риба, нирки та бекон, холодна шотландська куріпка, шинка, варення.

— Доведеться все це згадувати завтра вранці. Таких страв удома вже не готують. . Гамфрі всміхнувся.

— Більшість джентльменів замовляють яєчню з беконом. Вони, як би це сказати, вони вже й думати забули про звичні для них страви.

— Так, так... Пам'ятаю, як я був ще дитиною... полиці буфетів угиналися від гарячих страв. Так, чудовий то був час.

— Ми намагаємося подавати клієнтам усе, чого їм забажається.

— У тому числі печиво з кмином та млинці. Так, розумію, кожному за потребою, розумію. Як у Маркса.

— Пробачте, не розумію.

— Просто промайнула думка, Гамфрі. Крайні члени збігаються. Полковник Ласком повернувся і взяв ключа у міс Ґорріндж. Підбіг хлопчик і повів його до ліфта. Дорогою полковник помітив, що леді Селіна Гейзі сидить тепер — чи то зі своєю подругою Джейн Як-там-її, чи з кимось іншим.

Розділ другий

— І ви досі мешкаєте в тому чарівному сільці Сент-Мері-Мід? — спитала леді Селіна. — Який там гарний, незіпсований пейзаж. Я часто думаю про це сільце, невже воно анітрохи не змінилося?

— Ну, не зовсім так, — міс Марші пригадала деякі сторони свого рідного сільця.

— Новий будинок маєтку, прибудови до сільської ратуші, по-новому виглядає й головна вулиця Гай-стріт із численними вітринами модних крамниць. — Вона зітхнула. — Доводиться миритися зі змінами.

— Поступ,— замислено промовила леді Селіна. — Але мені часто спадає на думку, що це зовсім не поступ, включно з тією розвиненою системою водогонів, яка існує нині, всілякими оздобленнями та розкішним, як я чула, обладнанням. Щоразу як ідеш до приятелевої хати в очах мерехтить від численних написів: "різко натиснути", "відпустити", "повернути ліворуч", "різко відпустити". Раніше, бувало, повертай ручку як завгодно, миттю лине водоспад! А ось і шановний єпископ із Бедгемптона. — Леді Селіна раптом замовкла, коли повз неї пройшов старий, але ще вродливий церковник. — Оскільки я знаю, він практично сліпий. Який чудовий, бойовий священик!

Далі мала місце коротка балачка на релігійні теми. Леді Селіна час від часу уривала розмову, вітаючи друзів та знайомих, хоча багато хто з них виявлявся не тим, за кого вона їх узяла. Вони трохи погомоніли про "добрі давні часи". Певна річ, виховання міс Марпл різко відрізнялося від виховання леді Селіни, тож їхні спогади в основному звелися до кількох років, коли леді Селіна, ставши вдовою з вельми мізерними статками, оселилась у домочку в сільці Сент-Мері-Мід, а її син влаштувався на роботу на аеродромі поблизу цього сільця.

— Джейн, чи ти завжди зупиняєшся тут, завітавши до міста? Дивно, але раніш я тебе не бачила.

— О, звичайно, ні. Я просто не можу собі цього дозволити, та й надвір виходжу нині рідко. Ні, то був намір моєї шанованої племінниці: на її думку, мені корисно було б хоч ненадовго поїхати до Лондона. Джоан — дуже добра дівчина, якщо її можна назвати дівчиною. — Міс Марпл із сумом подумала, що Джоан зараз уже чи не п'ятдесят. — Розумієш, вона малярка, вельми знана малярка. Нещодавно влаштувала виставку своїх картин.

Леді Селіну мало цікавили маляри та все, пов'язане з ними. Вона мала малярів та музик за розумних, учених тварин і навіть їм співчувала. Проте, в душі дивувалася з їхньої одержимості своєю працею.

— Усе це модерністська бридня,— сказала вона, стріляючи очима на всі боки. — Бачу, Цецилія Лонгерст знову пофарбувала волосся.

— Боюся, люба Джоан досить модерна малярка.

Тут міс Марпл глибоко помилялася. Двадцять років тому Джоан Вест іще вважалася сучасною маляркою, але тепер молоді маляри мали її за геть старомодну.

Ковзнувши оком по зачісці Цецилії Лонгерст, Марпл знову віддалася приємним спогадам про те, яка добряга була Джоан. Не так давно Джоан сказала чоловікові:

— Я хочу, аби ми щось зробили задля сердешної тітки Джейн. Вона не виходить із хати. Як ти гадаєш, чи приємно їй буде поїхати на кілька тижнів до Борнмута?

— Добра ідея,— відповів Раймонд Вест. Остання його книжка писалася легко, і настрій у нього був добродушний. — Подорож до Індії, гадаю, була їй приємна, шкода тільки, що вона вплуталась у карну справу, пов'язану з убивством. У її віці це просто божевілля!

— Таке їй, здається, не первина.

Раймонд палко любив свою стару тітку і завжди намагався її потішити: посилав їй, зокрема, книжки, на його думку, цікаві для неї. Він дивувався, коли вона ввічливо відхиляла його подарунки і, попри її запевняння, що книжки його "такі цікаві", у нього іноді виникали сумніви, чи читала вона їх взагалі. До того ж вона, звичайно, недобачає.

Тут він не мав рації. Міс Марпл відзначалася чудовим зором як на свій вік і в цю хвилю з великою увагою і насолодою стежила за всім, що діялося довкола. У відповідь на пропозицію Джоан перебути кілька тижнів у найкращих готелях Борнмута, вона нерішуче пробурмотіла:

— Вельми, вельми речно з вашого боку, проте я, далебі, не маю...

— Там вам було б добре, тітко Джейн. Вам корисно іноді виходити з дому. У вас з'являться плани, нові захоплення.

— О, твоїми вустами промовляє істина, я справді хотіла б ненадовго кудись податися, але не в Борнмут.

Джоан злегка здивувалася. На її думку, Борнмут міг би стати Меккою для тітки Джейн.

— Істборн? Чи Торкі?1

— Я хотіла б... — нерішуче почала міс Марпл.

— Слухаю.

— Можливо, моє прохання вам здасться досить нерозумним...

— Та що ви! В жодному разі! (Куди ж це стара надумала поїхати?)

— Я хотіла б поїхати до лондонського Бертрамового готелю.

— Бертрамів готель? — ця назва будила якісь невиразні спомини.

1 Торкі — приморський курорт у графстві Девоншир.