У готелі Бертрама - Сторінка 21

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Мешкає в Лондоні, торгівець діамантами, найпочесніший бізнес. Його дружина— голландка. Брат має також контори в Амстердамі. Ваші люди, мабуть, про нього знають. Як я вже казав, він торгує здебільшого діамантами, справжній багатій, у нього сила-си-ленна маєтків, як правило, на підставних осіб. Так, він таємний власник багатьох підприємств. Він і його брат — справжні господарі Бертрамового готелю.

— Дякую вам, сер. — Старший інспектор Дейві звівся з-за столу, — зайве казати, що я вам багато чим маю завдячувати. І це чудово, — додав він, не приховуючи свого захвату.

— Мені слід це знати,— широко, як він умів, усміхнувся містер Робінсон. — Це один з моїх фахових обов'язків. Інформація. Мені подобається знати. Ви ж через це сюди прийшли, чи не так?

— Що ж, — сказав старший інспектор Дейві,— ми справді знаємо про вас. Міністерство внутрішніх справ, особовий відділ і таке інше. — І тихо додав:

— Мені коштувало величезних зусиль, щоб дістатися до вас.

— Я вважаю, що ви цікава особистість, старший інспекторе Дейві, — мовив Робінсон. — Зичу успіхів у всіх ваших починаннях.

— Дякую вам, сер. Гадаю, успіх мені конче потрібен. Між іншим, як на вашу думку, чи не вдаються ці два брати до насильницьких дій?

— Звичайно, ні, — відказав містер Робінсон. — Це в корені суперечить їхній політиці. У ділових операціях брати Гофмани не вдаються до насильства. Вони воліють інші засоби. З кожним роком, я б сказав, вони стають багатші. Про це я знаю з відомостей, одержаних у швейцарських банківських колах.

— Золоте місце — Швейцарія, — зауважив старший інспектор Дейві.

— Так, справді, не знаю, що б ми без неї робили. Незрівнянна чесність, витончене ділове чуття! Так, ми, бізнесмени, маємо бути вельми вдячні Швейцарії. —Я сам, — додав Робінсон,— високо ціную Амстердам. — Він пильно глянув на Дейві, потім знову всміхнувся, і старший інспектор пішов.

Коли він знову повернувся в управління, на нього чекала записка.

— Канонік Пеніфазер з'явився, живий, хоч і не здоровий. Очевидно, його збила машина в селі Мілтон-Сент-Джон. У нього серйозна травма голови.

Розділ вісімнадцятий

Канонік Пеніфазер дивився то на старшого інспектора Дейві, то на інспектора Кемпбела, а ті теж не зводили з нього очей. Канонік Пеніфазер був удома. Він сидів у великому фотелі у своїй бібліотеці, голова спочивала на подушці, а вкриті пледом ноги— на пуфі, підкреслюючи його хворобливий стан.

— Боюся, — чемно озвався він,— я просто не зможу нічого пригадати.

— Невже ви не пам'ятаєте, коли вас збила машина?

— Пробачте, справді не пам'ятаю.

— Звідки тоді ви знаєте, що вона вас збила? — Інспектор Кемпбел кинув на нього проникливий погляд.

— Жінка, пані... пані... Здається, її звали Вілін, сказала мені про це.

— А як вона дізналася?

Канонік Пеніфазер був спантеличений.

— Боже мій, ви маєте рацію, звідки вона могла знати, га? Мабуть, вважала, що саме так і сталося.

— І ви направду нічого не пам'ятаєте? Як ви опинились у селі Мілтон-Сент-Джон?

— Уявлення не маю, — знизав плечима канонік Пеніфазер. — Навіть назви села доти не чув.

Інспектор Кемпбел не на жарт розсердився, але старший інспектор Дейві спокійно, діловито вів далі:

,— Розкажіть-но нам ще раз про останнє, що ви пам'ятаєте, сер.

Канонік Пеніфазер радо повернувся до нього. Він почував себе ніяково через інспекторів холодний скептицизм.

— Я збирався їхати до Люцерна на конгрес. Найняв таксі до аеропорту... принаймні до Кенсінґтонської авіастанції.

— Так, а потім?

— Та й квит. Більше нічого не пам'ятаю. Пам'ятаю ще гардероб.

— Який гардероб? — спитав інспектор Кемпбел.

— Він був не на своєму місці.

Інспектор Кемпбел хотів був продовжити розпити про гардероб, але втрутився старший інспектор Дейві.

— Чи ви пам'ятаєте, як прибули до аеродрому, сер?

— По-моєму, так,— відповів канонік Пеніфазер з надзвичайно непевним виглядом.

— І ви вчасно вилетіли до Люцерна?

— Я? Щодо цього нічого не пам'ятаю.

— А пам'ятаєте, як повернулися до готелю тої ночі?

— Ні.

— А Бертрамів готель пам'ятаєте?

— Звичайно, я був його постоялець. Вельми комфортабельний готель, я зарезервував за собою номер.

— А пам'ятаєте, що їхали в потязі?

— У потязі? Ні, не пригадую.

— Там було пограбування. Пограбували потяг. Каноніку Пеніфазер, ви, певно, маєте це пам'ятати.

— Маю пам'ятати? — розгубився канонік Пеніфазер. — Але я чомусь не пам'ятаю, — провинно сказав він, дивлячись по черзі то на того, то на того офіцера з поштивою, лагідною усмішкою.

— Отже, судячи з вашої розповіді, ви нічого не пам'ятаєте, що було з вами після поїздки в таксі до аеропорту, аж поки не прокинулись у сільськійлікареньці Вілінів у селі Мілтон-Сент-Джон.

— А що тут дивного? — знизав плечима канонік. — Після серйозної черепно-мозкової травми таке частенько трапляється.

— Про що ви думали, коли прокинулися?

— Мені страх боліла голова, де вже було про щось думати! Звичайно, потім я зацікавився, де я, та міс Вілін мені все розтлумачила і принесла чудового супу. Вона ласкаво називала мене голубчиком, золотком, серденьком,— ніяково зізнався канонік. — Була вельми ласкава, вельми, вельми ласкава.

— їй слід було заявити про нещасливий випадок до поліції. Тоді вас узяли б до лікарні і подали належну допомогу.

— Вона годила мені як могла, — палко відказав канонік. — Та й чим ще можна допомогти хворому після черепно-мозкової травми, як не тим, щоб по змозі його заспокоїти!

— Якби ви пригадали ще щось, каноніку Пеніфазер... Канонік перепинив його:

— Здавалося, цілих чотири дні випали з мого життя і десь згубилися, — сказав він. — Дуже дивно, далебі. Я стільки думав про те, де я був і що робив! Лікар запевняє, що пам'ять може ще до мене повернеться. З другого боку, може, й ні. Мабуть, я так і не дізнаюся, що мене спіткало в ті дні. — Його повіки затремтіли. — Вибачте. Здається, я дуже стомився.

— На сьогодні годі,— сказала місіс Маккрей, яка стояла біля дверей, ладна пер-шої-ліпшої хвилини втрутитися, якщо визнає за потрібне. Вона підійшла до нього. — Лікар каже його не турбувати, — рішуче кинула вона. Поліцаї підвелися і рушили до дверей. Місіс Маккрей випровадила їх із палати, як собака, що стереже стадо. Канонік щось пробурмотів, а старший інспектор Дейві, що виходив через двері останнім, раптом рвучко обернувся.

— Ви про що? — запитав він. Але канонік уже заплющив очі.

— Як ви гадаєте, що він сказав? — запитав Кемпбел, коли вони вийшли з палати, відмовившись від пропозиції місіс Маккрей випити кави.

Батько замислено промовив:

— Гадаю, він пробубонів "Єрихонські мури".

— Що він цим хотів сказати?

— Це має біблійний сенс, — відповів Батько.

— Як ви гадаєте, дізнаємось ми коли-небудь,— запитав Кемпбел,— як цей дід опинився в селі Мілтон-Сент-Джон.

— Малоймовірно, що він зможе нам чимось допомогти,— відказав Дейві.

— А та жінка, яка запевняє, ніби бачила його в потязі після пограбування? Невже вона має рацію? Невже він якось причетний до тих грабунків? Це здається неймовірним. Він цілком пристойний дід. Чи гоже підозрювати каноніка кафедрального собору в причетності до пограбування потяга?

— Ні,— замислено сказав Батько. — Ні. Це так само важко уявити, як те, що пан Джастіс Ладроув вплутаний у справу пограбування банку.

Інспектор Кемпбел здивовано глянув на старшого за званням офіцера. Поїздка до Чедмінстера закінчилася короткою розмовою з лікарем Стоксом. Той поводився войовничо, неприязно і брутально.

— Я давно знаю подружжя Вілінів. Це мої сусіди. Вони підібрали якогось старигана на узбіччі дороги. Не знали, чи він п'яний як чіп, чи хворий. Запросили оглянути його. Я запевнив їх, що він не п'яний, що у нього серйозна травма голови.

— І ви потім його лікували?

— Аж ніяк! Я не лікував його, не прописував йому ліків і не доглядав його. Я не лікар, колись був, а тепер ні. Я сказав, що їм слід зателефонувати до поліції. Телефонували вони чи ні, не знаю. Не мій це клопіт. Вони обоє трохи пришелепуваті, але добрі люди.

— А ви самі не збиралися заявити до поліції?

— Ні, не збирався. Я не лікар. Мене це не обходить. Просто, як людина, я порадив їм не давати йому віскі і держати його в ліжку до прибуття поліції.

Він глянув на них чортом, і вони неохоче пішли.

Розділ дев'ятнадцятий

Містер Гофман був статечний на вигляд здоровань, наче вирубаний з дерева і не просто собі з дерева, а з тику.

Він мав таке невиразне обличчя, що мимоволі закрадалася думка, чи зугарна така людина думати, виказувати якісь почуття? Це здавалося неможливим. Він поводився напрочуд коректно. Підвівся, вклонився і простяг клинувату руку.

— Старший інспектор Дейві? Збігло вже чимало років, відколи я мав задоволення... може, ви навіть не пам'ятаєте...

— О, ні, пам'ятаю, містере Гофман. Справа про Аронберові діаманти. Ви свідок звинувачення і, мушу сказати, блискучий свідок. Оборона була просто безсила похитнути вас.

.— Мене похитнути нелегко, — серйозно мовив Гофман. І справді, на чоловіка, якого легко похитнути, він не виглядав.

— Я завжди намагаюся ладнати з поліцією. Я просто в захваті від вашої чудової поліції. Чим можу прислужитися? — провадив він. — Сподіваюся, нічого прикрого?

— О, нічогісінько. Просто ми хотіли б одержати від вас потвердження певних відомостей.

— Щасливий допомогти, чим зможу. Кажу ж, я високої думки про вашу лондонську поліцію. У вас такі чудові працівники — справедливі, чесні, неупереджені!

— Ви мене змушуєте червоніти,— засоромився Батько.

— Я до ваших послуг. То що вас цікавить?

— Сущі дрібниці. Дещиця інформації про Бертрамів готель. Був би вельми вдячний. Містер Гофман лишився спокійний. Хіба на мить чи дві вся його постава заклякла ще дужче, та й край.

— Бертрамів готель? — перепитав він. У голосі його вгадувалося легке замішання. Чи то він ніколи не чув про Бертрамів готель, чи просто не міг пригадати, знає Бертрамів готель чи ні.

— Ви підтримуєте з ним зв'язок, га, містере Гофман? Містер Гофман знизав плечима.

— Стільки справ, усього в голові не вдержиш,— поскаржився він. — Справ тьма-тьмуща, вічний клопіт.

— Так, знаю. У ваших руках сходиться багато віжок.

.— Слушно,— Гофман усміхнувся дерев'яним усміхом. — Хочете сказати, я впливаю на хід багатьох справ? А отже, на вашу думку, підтримую зв'язок і з цим, як його, Бертрамовим готелем?

— Я б не сказав — просто зв'язок.