У готелі Бертрама - Сторінка 28

Жінки легко в нього закохуються. Цікаво, як він познайомився з Ельвірою? Я не зовсім виразно уявляю собі, де зійшлися їхні шляхи. Гадаю, не інакше, як у Римі, де він був кілька місяців тому. Може, там вона з ним і здибалася.

— Цілком можливо. А може, вона зустрілася з ним завдяки своїй матері?

— Що? Завдяки Бесс? Важко в це повірити. Дейві кашлянув.

— Леді Седжвік і Малиновський, подейкують,— близькі приятелі, сер.

— О, так, так. Я знаю цю плітку. Може, правда, а може, й ні. Вони близькі друзі. їхній спосіб життя раз у раз зводить їх один з одним. У Бесс, звичайно, свої справи, хоча, майте на увазі, вона зовсім не німфоманка. Люди нерідко готові охрестити цим словом якусь жінку, але у випадку Бесс це неправда. У всякому разі, наскільки я знаю, Бесс та н дочка практично навіть не знайомі між собою. Так запевняла мене леді Седжвік. Ви згодні?

Еґертон кивнув головою.

— Яких іще родичів має міс Блейк?

— Фактично ніяких. Два брати її матері полягли на війні, і вона лишилась єдиною дитиною старої Коністон. Місіс Мельфорд (дівчина кличе її "кузина Мільдред") —фактично двоюрідна сестра полковника Ласкома. Ласком по-своєму, принципово по-старомодному, піклується про цю дівчину, проте йому, як чоловікові, важко...

— Ви згадували, що міс Блейк порушувала питання про заміжжя? Гадаю, це неможлива річ, щоб вона на сьогодні вже була заміжня?

— Вона неповнолітня і повинна заручитися згодою свого опікуна та довірених осіб.

— Теоретично так, але не завжди вистачає терпцю на неї чекати,— зауважив Батько.

— Знаю. І це гідне найбільшого жалю. Доводиться проводити їх крізь складну процедуру судового скасування опіки та решту формальностей. Та навіть це не усуває труднощів.

— І все ж, якщо вони одружені, то таки одружені,— підкреслив Батько.

— Припустімо, вона заміжня і раптом помирає. Хто тоді спадкоємець? її чоловік?

— Думка про її заміжжя — цілковитий абсурд, за нею дивляться в чотири ока і... — Він замовк, примітивши цинічну посмішку старшого інспектора Дейві.

Гай-гай, хоч як пильнували за Ельвірою, їй, здається, таки пощастило завести знайомство з украй небажаним Ладиславом Малиновським!

— її мати поводиться, наче норовливий кінь, що правда, то правда,— замислено промовив він.

— її мати, так, як норовливий кінь. її вже не виправити, але міс Блейк зовсім інша. Вона теж лаштується йти своїм шляхом, але це вже буде інший шлях.

— Чи не думаєте ви...

— Я нічого не думаю,— відрубав старший інспектор Дейві. — Наразі.

Розділ двадцять четвертий

Ладислав Малиновський перевів погляд з одного офіцера на іншого, відкинув голову і засміявся.

— Кумедія, та й годі! — сказав він. — Ви такі напиндючені, наче сови. Смішно, що ви повинні просити мене сюди прийти і що хочете мене допитувати. У вас нема нічого проти мене, нічогісінько.

— Ми вважаємо, що ви можете допомогти нам у розслідуванні, містере Малиновський,— сухим, офіційним тоном сказав старший інспектор. — Ви власник автомобіля "мерседес-отто", номер ФАН-2266.

— Невже є якась причина, з якої я повинен не мати такої машини?

— Такої причини нема, сер. Просто є маленька неясність щодо точності номера. Вашу машину помічено на автостраді М-7, але під іншим номером.

— Нісенітниця! То була запевне інша машина.

— Не так-то вже й багато машин цієї марки. Ми вже перевірили всі тутешні.

— По-моєму, ви вірите всьому, що тільки вам скаже поліцай-реґулювальник. Та це просто смішно! Де все це було?

— Там, де вас зупинив поліцай і зажадав показати ваші водійські права. Це було зовсім недалеко від Бедгемптона, тої ночі, коли пограбовано ірландський поштовий потяг.

— Ви справді насмішили мене,— кинув Ладислав Малиновський.

— Ви маєте револьвер?

— Певна річ, я маю револьвер, а також автоматичний пістолет. У мене є на них відповідний дозвіл.

— Достеменно так. І обидва вони ще у вас?

— Звичайно.

— Я вас попередив, містере Малиновський.

— Горезвісне попередження поліції! Все, що ви кажете, буде занотоване і використане на суді проти вас.

— Не зовсім правильне формулювання,— м'яко заперечив Батько. — Використане — так, проти — ні. Не бажаєте змінити вашу заяву?

— Ні, в жодному разі.

— І ви певні, що обійдетесь тут без адвоката?

— Мені не подобаються адвокати.

— Декому подобаються. Де тепер ваша зброя?

— Гадаю, ви добре знаєте, де сховані пістолети, старший інспекторе. Малий пістолет у кишені моєї машини за номером ФАН-2266, як я вже казав, а револьвер у комоді в мене у хаті.

— Ви не помилилися щодо револьвера в комоді у вас у хаті,— сказав Батько,— а от другого пістолета у вашій машині нема.

— Є. Він у лівій кишені.

Батько похитав головою. — Мабуть, він був там раніше, а зараз його нема. Оцей, містере Малиновський? — Він штовхнув невеликий автоматичний пістолет через стіл.

Ладислав Малиновський вражено підхопив його.

— О, так. Це він. То це ви взяли його з моєї машини?

— Ні,— відказав Батько. — Ми не брали його з вашої машини. Його там не було. Ми знайшли його деінде.

— Де саме?

— Ми знайшли його,— провадив Батько,— на Понд-стріт, яка, як ви запер-не знаєте, пролягає поблизу парку. Його міг загубити той, хто йшов цією вулицею чи біг нею.

Ладислав Малиновський знизав плечима.

— Це мене не тичеться. Я його там не лишив. Він був у моїй машині два дні тому. Не можна ж завжди перевіряти, чи лежить річ на тому самому місці, де її покладено. Завжди думаєш, що вона там.

— Чи знаєте ви, містере Малиновський, що з цього самого пістолета вночі двадцять шостого листопада застрелено Майкла Ґормена?

— Майкла Ґормена? Не знаю ніякого Майкла Ґормена.

— Швейцар із Бертрамового готелю.

— Ага, це той, кого застрелили. Читав, читав. То ви кажете, його застрелили з мого пістолета? Дурниці!

— Ні, не дурниці. Його досліджували експерти з балістики. Ви знаєтесь на вогнепальній зброї, тож не можете не розуміти, що це поважний доказ.

— Ви намагаєтесь висунути проти мене хибне звинувачення. Я чудово знаю, на що здатні в поліції!

— Гадаю, ви непогано знайомі з нашою поліцією, містере Малиновський.

— Отже, ви натякаєте, що то я вбив Майкла Ґормена?

— Поки що ми тільки ставимо запитання і вас ще ні в чому не оскаржують.

— Проте ви думаєте, що то я застрелив людину, виряджену в безглузду форму. На якого дідька це мені здалося? Я не заборгував йому грошей, я не мав проти нього нічогісінько.

— Стріляли в дівчину, Ґормен побіг їй на допомогу, і друга куля влучила йому в груди.

— Хто ця дівчина?

— Гадаю, ви її знаєте. Міс Ельвіра Блейк.

— Отже, ви твердите, що хтось намагався застрелити Ельвіру з мого пістолета?

У голосі його забриніли скептичні нотки.

— Мабуть, між вами спалахнула сварка.

— Ви хочете сказати, що я посварився з Ельвірою і застрелив її? Якась бридня! Навіщо мені було стріляти в дівчину, з якою я збираюся одружитися?

— Це ваша офіційна заява? Ви збираєтеся одружитися з міс Ельвірою Блейк? На хвилину Ладислав завагався, потім знизав плечима і сказав:

— Вона ще дуже молода. Це питання лишається відкритим.

— Може, вона обіцяла вийти за вас заміж, а потім передумала. Вона когось боялася. Чи не вас, містере Малиновський.

— Навіщо мені бажати її смерті? Мені не випадає брати з нею шлюб незалежно від того, кохаю я її чи ні, маю намір одружуватися з нею, чи ні. Усе дуже просто. Навіщо ж мені її вбивати?

— Не так багато людей, настільки їй близьких, щоб бажати її вбити. — Дейві замовк на хвилину, відтак наче недбало кинув: — Таких, наприклад, як її мати.

— Що! — здригнувся Малиновський. — Бесс? Бесс убиває свою власну дочку? Ви — божевілець! Чому Бесс повинна вбивати Ельвіру?

— Може, тому, що на правах близького родича вона успадкувала б великі статки.

— Бесс? Ви хочете сказати, що Бесс ладна вбити задля грошей? У неї купа грошей від її американського чоловіка. У всякому разі для неї досить.

— Досить — це ще не великі статки,— зауважив Батько. — Люди чинять убивства задля великих статків. Відомо, що матері вбивають своїх дітей, а діти вбивають своїх матерів.

— А я вам кажу: ви — божевілець!

— Ви твердите, що, либонь, збираєтеся брати шлюб із міс Блейк. А може, ви вже з нею побралися? Якщо це справді так, то тоді вам перейшли б у спадщину великі статки.

— Більшого божевілля, більшого глупства важко собі уявити! Ні, я не одружений з Ельвірою. Вона гарна дівчина, я кохаю її, і вона кохає мене. Так, я зізнаюся в цьому. Я зустрічався з нею в Італії. Ми весело перебули час, та й годі. Нічого більше, розумієте?

— Справді? Щойно, містере Малиновський, ви недвозначно заявили, що збирались одружитися з цією дівчиною.

— Ах, он ви куди!

— Таж не куди. Це правда?

— Я сказав це тому, що так звучало добропристойніше. Ця країна занадто педантична.

— Таке пояснення мені здається далеким від істини.

— Та ви взагалі нічого не розумієте. Ми з матір'ю — полюбовники, я не хотів до цього признаватися. От я й вирішив за краще, щоб ми з дочкою були заручені. Це звучить вельми пристойно, вельми по-англійському.

— Такий довід мені здається ще непереконливішим. Ви в неабиякій грошовій скруті, чи не так, містере Малиновський?

— Шановний старший інспекторе, мені завжди потрібні гроші. Дуже прикро, але факт.

— Проте я дізнався, що кілька місяців тому ви смітили грішми в найлегко-важніший спосіб.

— Ах, мені дуже поталанило. Я азартний гравець, зізнаюся.

— Охоче вірю. Де ж вам так "дуже поталанило"?

— Цього я не скажу. Навряд чи ви повірите.

— Так, я не повірю.

— І це все, що ви хочете знати?

— Поки що так. Ви впізнали свій пістолет. Це красномовний факт.

— Я не розумію, не можу собі уявити... — Він не доказав і простяг руку. —Прошу вас, дайте його мені.

— Боюся, що тим часом нам доведеться зберігати його в себе. Натомість я випишу вам квитанцію.

Виписавши квитанцію, він вручив її Малиновському, і той вийшов, грюкнувши дверима.

— Запальний хлоп'яга,— зауважив Батько.

— Ви не намагалися дізнатися в нього про фальшивий номер на його машині, поміченій у Бедгемптоні?

— Ні, я хотів, щоб він понервувався, але не занадто. Ми неквапливо підкидатимемо йому деякі запитання, які змусять його хвилюватись. Та він хвилюється вже й так!

— Старий хотів вас бачити, сер, тільки-но ви закінчите.

Старший інспектор Дейві кивнув головою і рушив до кабінету сера Рональда

— А, Батько. Є успіхи?

— Так, справа посувається — у неводі повно риби.