У пастці - Сторінка 14

Чорна — для нього самого. Серце, пробурмотів він, поплескавши відповідне місце на грудях. Русявий чоловік, окуляри в чорній оправі, бліда шкіра, як у людини, що рідко буває на свіжому повітрі, помпезні манери.

— Тепер, наш юний друже, послухаймо все з самого початку.

— Гм, — промимрив я. Де ж був той початок? — Хлопець-художник кинувся на мого друга Джіка, бо Джік назвав його карним злочинцем.

— Угу, — кивнула головою місіс Петрович, — я це чула. Ми вже виходили з галереї. Але навіщо він так зробив?

— Нема нічого злочинного в копіюванні гарних картин, — сказала місіс Мінчлес по-знавецькому. — У Луврі в [70] Парижі, це у Франції, через цих дратливих студентів-копіювальників годі підступитися до "Мони Лізи".

У неї був начіс, зроблений після блакитного тонувального шампуню, вбрання барви морської хвилі з немнучкого храму й досить діамантів, щоб привабити злодійського верховоду. Від куточків рота вниз у неї автоматично вимальовувались дві риски несхвалення. Худокосте тіло. Тупоголова.

— Усе залежить від того, навіщо копіюють, — пояснив я. — Якщо людина збирається видати копію за оригінал, то це ошуканство.

Місіс Петрович почала була: "Ви вважаєте, що молодик фальсифікував..." — але її жестом урвав Уайт Мінчлес.

— Ви хочете сказати, — підвищив він голос, — що цей юний художник малював Маннінгза, якого він згодом намірявся продати як оригінал?

— Е-е... — замулявся я. . — Уайт Мінчлес не вгавав:

— Ви хочете сказати, що Маннінгз, про якого він казав, ніби ми його можемо придбати, теж фальсифікат?

Співрозмовники водночас перелякались такої можливості й подивляли проникливість Уайта Л.

— Не знаю, — відповів я. — Мені просто хотілося б побачити на власні очі.

— Може, ви самі хочете придбати Маннінгза? Може, ви чийсь посередник? — запитання Уайта були суворі й дошкульні.

— Аж ніяк, — відповів я.

— Ну, якщо так... — Уайт озирнувся на решту трьох і побачив їхню мовчазну згоду. — Він сказав нам з Руті, що є гарна картина Маннінгза на тему перегонів за дуже помірковану ціну в маленькій галереї неподалік... — Він пошукав указівним і великим пальцями у зовнішній нагрудній кишені. — Ага, ось воно. "Ярра Рівер Файи Артс". Третій поворот по вулиці Свонстона і там ярдів Двадцять.

У вигляді містера і місіс Петрович була покора.

— Він сказав нам точнісінько те саме.

— А зовні такий гарний молодик, — сумно додала місіс Петрович. — Усе розпитував про нашу подорож. Цікавився, на кого ми поставимо на Кубку.

— Запитав, куди ми збираємось їхати після Мельбурна, — похитав головою містер Петрович. — Ми відповіли, що До Аделаїди та Аліс Спрінгз, а він на те сказав, що Аліс Спрінгз — це Мекка для художників, і порадив доконче [71] відвідати там галерею "Ярра Рівер". Та сама фірма, — сказав він. — У них завжди є гарні картини.

Містер Петрович хибно зрозумів би мене, якби я нахилився над столом і міцно його обняв. Я натомість скупчив свою увагу на смачнющій каві й приберіг цей порив для себе.

— Далі ми їдемо до Сіднея, — повідомив Уайт Л. — Щодо Сіднея він не зробив ніяких пропозицій.

Високі склянки були вже майже порожні. Уайт поглянув на годинник і проковтнув рештки своєї чорної кави.

— Ви нам так і не сказали, — почала спантеличена місіс Петрович, — чому ваш друг назвав молодика карним злочинцем. Тобто... Я можу зрозуміти, чому молодик напав на вашого друга і втік, якщо він справді карний злочинець, але чому ваш друг дійшов такої думки?

— Я тільки-но хотів запитати про те саме, — сказав Уайт, поважно похитуючи головою.

Помпезний брехун, — подумав я.

— Мій друг Джік, — пояснив я, — художник. Він був невисокої думки про те, що робив молодий художник. І тому назвав його роботу карним злочином. Він з таким самим успіхом міг сказати, що це паскудство.

— Оце й усе? — розчаровано запитала місіс Петрович.

— Ну... молодий чоловік малював фарбами, що звичайно не змішуються. Джік — людина вимоглива. Він не може дивитися на те, що фарби використовують не так, як слід.

— А що ви мали на увазі, коли сказали "не змішуються"?

— Фарби — не хімікати, — пояснив я вибачливо. — Більшість із них не впливає одна на одну, але треба бути обережним.

— А до чого призводить необережність? — запитала Руті Мінчлес.

— Гм... нічого не вибухає, — сказав я усміхаючись. — Просто... ну, якщо змішувати, білила — а не свинець — з жовтим кадмієм, що містить сірку, як робив молодик, то ви дістаєте приємний блідий тон, але обидві речовини взаємодіють і з бігом часу темніють і змінюють картину.

— І ваш друг назвав це карним злочином? — не ймучи віри, запитав Уайт. — Це, либонь, не має такого великого значення.

— Е-е... Ну от, приміром, Ван Гог користувався новою яскравою жовтою фарбою, виготовленою з хрому, коли малював свої "Соняшники". Жовтий кадмій за тих часів [72] ще не був винайдений. А жовтий хром, як виявилося, за сотню-другу років розкладається і дає зеленаво-чорний тон; соняшники вже мають дивний колір, і досі нема нікого, хто придумав би, як зупинити цей процес.

— Але ж молодик не малював для майбутності, — роздратувалась Руті. — А що він не Ван Гог, то це все не має особливого значення.

Я вирішив не казати їм, що Джік сподівався на визнання у двадцять третьому сторіччі. Він був завжди одержимий ідеєю стабільності тону й колись таки затягнув мене на спецкурс із хімії фарб.

Американці підвелися, лаштуючись рушати.

— Все напрочуд цікаво, — сказав Уайт і всміхнувся на закінчення розмови. — Краще я вкладатиму свої гроші в оборотний капітал.

Розділ сьомий

Джіка не було ні в туалеті, ні в Художньому центрі. Я знайшов їх із Серою в номері готелю: біля нього клопоталася зваблива медсестра з персоналу "Гілтона". Двері до коридора стояли відчинені — вона вже мала йти.

— Спробуйте їх не терти, пане Касаветз, — радила вона. — Якщо погіршає, подзвоніть до реєстратури, і я прийду.

Вона з порога подарувала мені професійну напівусмішку і швидко пішла по коридору, даючи мені змогу ввійти.

— Як очі? — спитав я по паузі.

— Щось страшне. — Очі були ясно-червоні, але сухі. Отже, потроху кращає.

Сера процідила, ледве розтуляючи губи:

— Це все зайшло дуже далеко. Я розумію: цього разу Джік за день-два одужає, але більше ми ризикувати не будемо.

Джік промовчав і не подивився на мене. Можна було на це сподіватись. Я сказав:

— Гаразд... Ну що ж, щасливого вам уїкенду і за все спасибі.

— Тодде... — почав Джік.

— Ні, Джіку, — негайно втрутилася Сера. — Це не наше діло. Тодд може думати що хоч, але ми не маємо нічого спільного з клопотами його кузена. Далі ми цим займатись не будемо. Я весь час була проти цього дурного нишпорення, а тепер саме час поставити крапку.

— Тодд не облишить цього, — сказав Джік. [73]

— Тоді він дурбас. — Вона була лиха, в'їдлива, сповнена зневаги.

— Звичайно, — сказав я. — Сьогодні кожний, хто намагається направити кривду, — дурбас. Набагато краще не втручатись, не перейматись, не думати, що ти за це відповідальний. Мені справді треба було любісінько малювати собі у мезоніні в Хітроу, пильнувати своєї справи, а Дональд хай гине. Звичайно, це далеко розважливіше. Але все лихо в тому, що я не можу так вчинити, і край. Я бачу пекло, в якому він опинився. Як же мені повернутися до нього спиною? Тим більше, що є шанс витягти його. Ваша правда: я можу не впоратися з цим завданням, але не можу хоча б не спробувати.

Я зупинився.

Нічим не заповнена пауза.

— Ну, — сказав я, силкуючись усміхнутися. — На цьому завершується казання найбільшого в світі нікчеми. Розважайтеся на верхогонах. Хтозна, може, і я туди потраплю.

Я помахав на прощання рукою і вийшов. Ні одне, ні друге не зронило ні слова. Я тихо причинив двері й піднявся ліфтом у свій номер.

Шкода Сери, подумав я. Якщо він не буде матися на осторозі, то перетвориться на тютю в м'яких пантофлях і ніколи більше не малюватиме своїх величних, виплеканих у душі картин, бо джерело їхнє мука, якої він більше не зазнаватиме. Безпека для нього — це буде щось на зразок зречення, щось на зразок смерті.

Я поглянув на годинник і вирішив, що змовники, які працюють під вивіскою "Ярра Рівер Файн Артс", ще не позачиняли дверей. Варто спробувати.

Коли я йшов по Веллінгтон-плац і далі вулицею Свонстон, мене діймала цікавість, чи є в галереї отой юний "скипидарометальник", а як є, то чи він мене пізнає. Його обличчя я бачив тільки мигцем, бо стояв більше у нього за спиною. Напевно можна було тільки сказати, що він шатен, що в нього прищ на підборідді, заокруглена щелепа і пишний рот. Двадцяти йому ще нема. Мабуть, років сімнадцять. Він одягнений у блакитні джинси, білий гольф і тенісні капці. На зріст близько п'ятьох футів вісьмох дюймів, вага десь фунтів сто тридцять. Прудкий, панікер. І не художник.

Галерея стояла відчинена, яскраво освітлена, а посеред вітрини, на золоченому виставковому мольберті — картина з конем. Не Маннінгз. Портрет якогось австралійського коня й жокея: кожна деталь вималювана, підкреслена, [74] і, як на мій смак, забагато фарби. А поруч оголошення — золотом на чорному тлі, де йшлося про спеціальний показ, відомих творів анімалістів, що малюють коней; поруч з оголошенням — гірше виконаний, хоч і більшими літерами — рекламний щиток: "Ласкаво просимо на Мельбурнзький Кубок".

Це була типова галерея — таких сотні у всьому світі: вузький фасад, саме приміщення — якнайдалі від дороги, за палісадом. Усередині блукало двоє-троє відвідувачів, що роздивлялись крам на добре освітлених нейтрально сірих стінках.

Я йшов сюди, щоб відвідати галерею. Не змінив я свого наміру і тепер, але ще на вулиці раптом завагався, відчуваючи, ніби стою на самому вершечку лижного трампліна. Дурне, — подумав я. — Піймав не піймав, а погнатись можна. Не подивишся, не побачиш.

Я глибоко зітхнув і ступив через гостинний поріг.

Усередині — зеленаво-сірий килим, старовинний стіл, розташований стратегічно біля дверей; тут молодява жінка видавала маленькі каталоги й щедрі усмішки.

— Дивіться, будь ласка, що захочете, — сказала вона. — Внизу продовження експозиції.

Жінка вручила мені каталог: складений глазурований цупкий білий папір з прикріпленими всередині кількома аркушиками тексту. Я перегорнув їх. Сто шістдесят три позиції, послідовно пронумеровані, проставлені назви, прізвища художників і орієнтовна ціна.