У пастці - Сторінка 15

У каталогу значилося, що на рамах проданих картин буде червона наліпка.

Я подякував жінці.

— Проходив і вирішив зазирнути, — сказав я.

Вона кивнула головою і професійно всміхнулась: її допитливі очі швидко ковзнули по моєму одягу з бавовняної тканини, — жінка зрозуміла, що я не належу до заможних відвідувачів. Свій пошитий за останньою модою трендовий костюм вона носила невимушено і випромінювала разючу щирість. Австралійка, самовпевнена, надто поважна особа, щоб просто собі стояти біля дверей.

— Що ж, ласкаво просимо, — сказала вона.

Я неквапно пішов по довгій залі, звіряючи картини з каталогом. Більшість картин були пензля австралійських художників, і я зрозумів, що Джік мав на увазі, коли говорив про відчайдушну конкуренцію. Знавців своєї справи було так само багато, як і у нас, в Англії, а то й більше, а рівень де в чому вищий. Як це буває, коли дивишся на процвітання чужих талантів, я почав сумніватися у власному хисті. [75]

Наприкінці експозиції першого поверху були східці, що вели вниз: біля них висіла велика стрілка й табличка: "Продовження експозиції внизу".

Я спустився вниз. Такий самий килим, таке саме освітлення, але не видно відвідувачів, які переводять очі з картин до каталогів і навпаки.

Внизу вже була не єдина зала, а анфілада невеличких кімнат, куди треба було заходити довгим коридором. Кімната позаду східців — контора, де також стояв вишуканий стіл, два-три зручних стільці для можливих клієнтів і рівненький рядок оздоблених тиком каталожних шаф. Картини у масивних рамах прикрашали стіни, а не менш солідний чоловік писав щось у гросбуху на письмовому столі. Він підвів голову, відчувши мою присутність біля дверей.

— Чим можу прислужитися? — запитав він.

— Дякую, я просто роздивляюсь.

Він байдуже кивнув головою і повернувся до роботи. Чоловік, як і все це місце, мав вигляд незмінності й респектабельності — зовсім інша атмосфера, ніж у приміській крамничці в Сіднеї. Я подумав, що цей шановний заклад — зовсім не те, що я шукаю. Щось мені переплуталося. Доведеться почекати, доки Гадсон Тейлор не подивиться на чек Дональда і не скерує мене у новому напрямку.

Зітхаючи, я переходив з кімнати до кімнати і думав, що сміливо міг би вже закінчити огляд арсеналу своїх супротивників. Кілька рам були оздоблені червоними наліпками, але ціни на всіх гарних творах були далекі від того, чого вони насправді варті, й купити їх могли тільки люди заможні.

В останній кімнаті, більшій за інші, я наткнувся на Маннінгза. На три картини одразу. Усі з кіньми: одна — верхогони, одна — полювання і одна — з циганами. У каталозі їх не було.

Вони тихо-мирно висіли рядком, усі з подібними сюжетами, і впали мені в око як чистокровні серед напівкровок.

Мені по спині поповзли мурашки. Не стільки через майстерність, скільки через сам зміст однієї з картин. Коні виходять на старт. Довгий ряд жокеїв яскраво вирізняється на тлі темного неба. Вбрання найближчого жокея пурпурове, а жокейка зелена.

Десь у голові мені зазвучав балакучий голос Мейзі, який описував те, що я бачив: "...Може, ви подумаєте, ще я дурна, але це одна з причин, чому я її купила... бо ми з Арчі вирішили, що барвами наших жокеїв будуть пурпуровий [76] і зелена жокейка, якби такого сполучення ще ні в кого не було..."

Маннінгз полюбляв використовувати пурпуровий і зелений кольори для тіней і перспективи. Сходиться... Ця картина, розміри, сюжет, колорит — точнісінько, як у Мейзі, на картині, схованій за радіатором і, напевно, згорілій.

Картина, на яку я дивився, була схожа на оригінал. Помітна вже й дія часу, відколи Маннінгз помер, достатня фахова вивершеність твору, щось у ньому таке, що відрізняє велике від гарного. Я спробував пальцем — ледь-ледь — фактуру полотна і мазка. Все як мусить бути.

За спиною хтось сказав по-англійському:

— Чим можу прислужитися?

— Це Маннінгз? — запитав я між іншим і обернувся.

Він з порога зазирав до кімнати; у його виразі — стримана запобігливість, як у людини, що її річ оцінює хтось, хто не має коштів цю річ придбати.

Я відразу його впізнав. Чорнявець, рідке волосся зачесане назад, сірі очі, вислі вуса, засмагла шкіра: усе як і тринадцять днів тому в Англії, на сассекському узбережжі, коли він нишпорив по згарищу.

Містер Грін. Через "і" довге.

А за мить і він мене пізнав. Він уражено переводив погляд з мене на картину й назад, а тоді згадав, де мене бачив, і це його приголомшило. Він різко ступнув назад і приклав руку до стінки позад себе.

Я вже рушив до дверей, але не встиг. У дверну пройму вмить опустилися сталеві ґратки й, клацнувши, замкнулись на підлозі. Містер. Грін залишився по той бік, у кожній рисі закарбувалась неймовіра, рот і досі роззявлений. Я переглянув усі свої простодушні теорії про те, що небезпека корисна для душі, й відчув такий острах, якого ще зроду не зазнавав.

— У чім річ? — запитав глибокий голос з коридора. Містер Грін не міг ворухнути язиком. Поруч з ним опинився чоловік з контори і втупився в мене крізь заґратований прохід.

— Злодій? — запитав він досадливо.

Містер Грін похитав головою. Прийшов третій чоловік, його молоде лице світилося цікавістю, а прищ у нього був схожий на кір.

— Агов, — сказав він із щиро австралійським подивом. — Це той — з Художнього центру. Що мене переслідував. Присягаюсь, він мене не вистежив. Присягаюсь.

— Заткни пельку, — коротко сказав чоловік з контори, Він пильно дивився на мене. Я дивився на нього. [77]

Я стояв посеред яскраво освітленої кімнати приблизно п'ятнадцять на п'ятнадцять футів. Вікон нема. Вихід — лише через заґратовані двері. Сховатись — ніде, зброї — жодної. Я давно вже мчу по трампліну — і ніякої гарантії м'якого приземлення.

— Послухайте, — сказав я печально. — Що тут робиться? . — Я підійшов до сталевих гратин і постукав по них. — Відчиніть, я хочу вийти.

— Що ви тут робите? — запитав чоловік з контори. Він був більший за Гріна і явно старший за посадою в, галереї. Ворожі очі за окулярами в масивній темній оправі та блакитна зозуляста краватка-метелик під подвійним підборіддям. Маленький рот і товста нижня губа. Поріділе волосся.

— Дивлюся. — Я намагався надати своєму голосові розгубленості. — Дивлюся собі на картини.

Цілком безневинно, подумав я, і досить незрозуміло.

— Це він гнався за мною в Художньому центрі, — повторив хлопець.

— Ви щось плюснули в очі тому чоловікові, — сказав я обурено. — Ви могли його осліпити.

— То був ваш друг? — запитав чоловік з контори.

— Ні, — відповів я. — Просто нагодився туди, та й квит. Так само, як і сюди. Дивлюся собі на картини. А що ж тут такого? Я дуже часто відвідую галереї.

Містер Грін нарешті здобувся на слово.

— Я бачив його в Англії, — сказав він чоловікові з контори.

Грін знову перевів очі на Маннінгза, а тоді взяв чоловіка з контори за руку і відвів його далі в коридор, щоб я не бачив.

— Відчини двері, — звернувся я до хлопця, що витріщився на мене.

— Не знаю як, — відповів той. — Та й гадаю, мене не зрозуміють.

Обидва чоловіки повернулись. Тепер усі троє торопіли на мене. Я почав співчувати тим, кого садовлять у клітку,

— S що ж ви за один? — запитав чоловік з контори.

— Тобто як? Я приїхав на верхогони і на матч крикетистів.

— Як звуть?

— Чарлз Ніл. Чарлз Ніл Тодд.

— А в Англії ви що робили?

— Я там живу! — сказав я. — Послухайте, — я вдавав, ніби намагаюсь бути розважливим попри роздратування. — Ось цього чоловіка, — я кивнув на Гріна, — я бачив у Сассексі [78] біля дому жінки, з якою ми трохи знайомі. Вона підвозила мене з верхогонів, бо я, розумієте, не попав на свій поїзд до Вортінга і голосував на дорозі зі стоянки членів клубу. Ну, вона зупинилась і підібрала мене, а потім їй заманулося дати гаку, щоб подивитись на власний будинок, що нещодавно згорів, і коли ми туди приїхали, цей чоловік був там. Він сказав, що його прізвище Грін і що він страхагент, — і це все, що я про нього знаю. Отже, що тут діється?

— Це просто збіг, що ви тут зустрілися знову, так швидко?

— Звичайно, — ревно погодився я. — Але ж це зовсім не причина, щоб мене тут замикати.

В їхніх обличчях я прочитав вагання. Я сподівався, що вони не помітять, як піт тече мені по обличчю. Я роздратовано стенув плечима.

— Ну, приведіть тоді хоч поліцію, — сказав я. — Коли вважаєте, що тут щось не так.

Чоловік з контори поклав руку на вимикач з того боку стіни, обережно покрутив його, і сталеві ґратки піднялись угору й зникли, набагато повільніше, ніж спускались.

— Вибачайте, — сказав він недбало. — Але ж нам треба бути обережними, коли в приміщенні стільки цінних картин.

— Авжеж, я розумію, — відповів я, ступаючи вперед і гамуючи в собі палке бажання рвонути щодуху. — І все-таки... — спромігся я сказати ображено. — Ну, та, гадаю, нічого страшного не сталося. — Трохи великодушності на додачу.

Вони усі втрьох ішли за мною коридором, угору по сходах, верхньою залою, що нітрохи не поліпшувало мого нервового стану. Решта відвідувачів, здається, вже пішли. Жінка-контролер зачиняла парадні двері.

У горлі мені так пересохло, аж я не міг ковтнути.

— А мені здавалося, що всі вже вийшли, — здивувалась вона.

— Трошки затримався, — сказав я і спробував засміятися.

Вона подарувала мені професійну усмішку і відімкнула Двері. Відчинила. Притримувала двері, чекаючи на мене.

Шість кроків.

Нарешті на свіжому повітрі.

Боже милий, як пахне свіже повітря. Я оглянувся через плече. Усі четверо стояли в галереї і стежили, як я піду. Я стенув плечима, хитнув головою і поплентався в мжичку, почуваючи себе, як полівка, яку впустив шуліка. [79]

Я на ходу вскочив у трамвай і проїхав таки чимало незнайомими районами величезного міста, знаючи тільки, що мені конче потрібно від'їхати якнайдалі від підвальної в'язниці.

Вони могли передумати. Уже йшлося до цього. їм треба було б довідатись більше, перш ніж випустити мене. Вони не були переконані, чи така вже випадкова моя поява саме в їхній галереї, хоча, з другого боку, трапляються далеко разючіші збіги, — наприклад, у Лінкольна під час замаху на нього був секретар на ім'я Кеннеді, а у Кеннеді був секретар на ім'я Лінкольн; проте чим більше вони розмірковуватимуть, тим менше віритимуть у випадковість.

Де ж вони мене шукатимуть, якщо захочуть знайти? Не в "Гїлтоні", — подумав я з задоволенням.