У пастці - Сторінка 16

На іподромі: я сказав їм, що буду там. Звичайно, краще було б не казати.

На кінцевій зупинці трамвая я вийшов і опинився напроти цікавого на вигляд ресторанчика, де на дверях видніли три великі літери: ПЗС. На той час у мені вже прокинувся здоровий голод, тому я увійшов, замовив біфштекс і попросив принести список вин.

Офіціантка була здивована.

— Це ПЗС, — відповіла вона.

— А що таке ПЗС?

Вона ще більше здивувалася.

— Ви чужоземець? ПРИНОСЬТЕ З СОБОЮ. Ми напоїв не продаємо, тільки їжу.

— О-о.

— Якщо ви хочете випити, то за сотню ярдів по дорозі ще відчинена крамниця, що продає на винос. А біфштекс я можу притримати до вашого повернення.

Я похитав головою і взявся за свій обід непитущого. Смакуючи кавою, я читав на стіні оголошення і всміхався: "У нас із банком домовленість. Вони не смажать біфштексів, а ми не отоварюємо чеків".

Повертаючись трамваєм до середмістя, я проїхав повз крамницю, що продає на винос: на перший погляд вона була схожа на гараж, і якби я не знав, то подумав би, що машини стоять у черзі по бензин. Я зрозумів, чому Джікові подобалась австралійська уява: і розумно, і смішно.

Дощ ущух. Я вийшов з трамвая і решту кілька миль пройшов пішки по яскраво освітлених вулицях і темних парках, напитуючи собі дорогу. Розмірковуючи тим часом про Дональда, Мейзі, Гріна через "і" довге, картини, пограбування і запальну вдачу.

Загальний план здавався надзвичайно простим: картини [60] продаються в Австралії і викрадаються в Англії разом з усім, що лежить напохваті. А що протягом трьох тижнів я зіткнувся з двома такими випадками, то напевно їх мусило бути більше, бо неможливо, щоб мені трапились два виняткових випадки з урахуванням подвійного збігу: перегони й картини. Після зустрічі з родинами Петровичів та Мінчлесів мої колишні уявлення, ніби пограбування трапляються лише в Англії, слід вважати хибними. А чому не в Америці? Чому не деінде, якщо ради цього варто ризикувати?

Чому не може існувати якась пересувна банда злодіїв, які перевозять з континенту на континент цілі контейнери зі старожитностями, швидко все розпродуючи на ненажерливому ринку? Інспектор Фрост сам казав, ніби мало що з антикваріату будь-коли знаходилось. Попит був невситимий, і, отже, постачання обмежене.

Скажімо, я зловмисник, думав я, і не хочу витрачати цілі тижні в чужих, країнах, щоб вивідувати, які саме будинки варто пограбувати. Можна тихесенько сидіти вдома у Мельбурні й продавати картини заможним відвідувачам, які можуть собі дозволити коли заманеться купити щось тисяч за десять фунтів. Я міг би заговорити з ними про їхні колекції картин удома і легко перевести розмову на срібло, порцеляну та інші твори мистецтва.

Звичайно, мені не потрібні такі покупці, у яких є Рембрандт, Фаберже або ще щось загальновідоме і що неможливо так просто спродати. Краще щось із менш помітних скарбів: срібло епохи короля Георга, менш відомі картини Гогена або чипендейлівські стільці.

Купуючи мої картини, вони дадуть мені свою адресу. Гарно й просто. Отак.

Я був би злодієм, який діє за принципом великого магазину самообслуговування, що має більший оборот дрібних товарів. Я міркував би так: якщо жертви досить розпорошені по світі, то той факт, що вони протягом десь останнього року відвідали Австралію, нічого не скаже місцевій поліції. І далі: серед тисяч заяв про пограбування випадки з відвідувачами Австралії нічим особливим не вирізнятимуться в очах страхагентств.

Зрозуміло, з таким битим жаком, як Чарлз Ніл Тодд, я б не зв'язувався.

Бувши злодієм, думав я, з добре поставленою справою і надійною репутацією, я не ризикував би через продаж підробок. Підроблені олійні картини можна завжди розпізнати під мікроскопом, не кажучи вже про те, що більшість досвідчених посередників розрізняє їх на око. Художник [81] залишає свої підписи по всій картині, а не лише на ріжку, бо те, як він тримає свій пензель, має такі ж відмітні риси, як і письмо. Можна так само робити висновки, зіставляючи мазки на картинах, як при порівнянні нарізів і куль, вистрелених з даної зброї.

Якби я вже був злочинцем, то чекав би у своїй павутині зі справжнім Маннінгзом, достеменним малюнком Пікассо або непідробною роботою щойно померлого гарного художника, у якого був дуже великий доробок, доки не прилетять багаті мушки, обережно направлені до мене балакучими змовниками, що саме з цією метою тинялись по художніх галереях різних столиць. Таким чином потрапили на гачок і Дональд, і Мейзі.

Скажімо, я продаю картину людині з Англії і грабую її, моя картина повертається назад, і я знов продаю її комусь з Америки. Потім грабую американця, картина повертається, — і так воно все крутиться.

Скажімо, я продаю картину Мейзі в Сіднеї, картина повертається, і я знову виставляю її на продаж у Мельбурні... На цьому мої припущення урвались, бо щось тут не клеїлось.

Якби Мейзі залишила картину на видноті, її б украли разом з іншими речами. Може, саме так і сталось, і картина зараз прикрашає "Ярра Рівер Файн Артс", але якщо так, то навіщо спалили будинок ї чому містер Грін приїхав нишпорити у руїнах?

Це пояснюється тільки в тому разі, якщо картина Мейзі — копія і якщо злодії не змогли її відшукати. Не бажаючи залишати копію, вони спалили будинок. Але ж я щойно вирішив, що не ризикуватиму через підробки. Хіба що... а чи розпізнає Мейзі майстерно зроблену копію? Ні, не розпізнає.

Я зітхнув. Навіть щоб обдурити Мейзі, потрібен гарний художник, який захоче займатись копіюванням, а не створенням власних картин, а таких художників не рясно. Крім того, вона придбала свою картину в тимчасовій галереї у Сіднеї, а не в Мельбурні, отже, мабуть, в інших місцях поза Мельбурном ризикують і на підробках.

Наприкінці парку переді мною виросла масивна споруда готелю. Вечірнє повітря остуджувало голову. У мене з'явилося живе відчуття відрубності, чужинець на величезному континенті, порошинка під зорями. Шум і тепло "Гілтона" звузили широчезний всесвіт до цілком відчутних розмірів.

Зі свого номера я подзвонив Гадсонові Тейлору за тим телефоном, який дала мені його секретарка. Рівно дев'ята [82] година. Голос у нього солодкий, як після гарного обіду, сильний, чемний і з явними австралійськими інтонаціями.

— Кузен Дональда Стюарта? Це правда, що Регіночку вбили?

— Прикро, але правда.

— Це справді трагедія. Вона справді гарна дівчина, ця Регіна.

— Так.

— Послухайте, чим же я можу вам прислужитися? Може, квитки на перегони?

— Е-е, ні, — відповів я. — Оскільки квитанція і паспорт на Маннінгза викрадені разом з картиною, Дональд хотів би сконтактуватися з тими людьми, які продали йому картину, щоб дістати страховку, але він забув їхні прізвища. А що я їхав до Мельбурна на Кубок...

— Це досить просто, — приємним голосом відповів Гад-сон Тейлор. — Я дуже добре пригадую це місце. Ми разом з Дональдом ходили туди дивитися картину, а потім, коли ми владнали справи з оплатою, завідувач галереї потурбувався про доставку Маннінгза до готелю. Стривайте, стривайте... — Він якусь хвильку думав. — Ні, зараз я не пригадаю назви галереї. І прізвища власника. Розумієте, це ж було кілька місяців тому. Але він у мене тут, у мельбурнзькій конторі записаний; я дзвонитиму вранці в контору і попрошу розшукати. Ви завтра будете на верхогонах?

— Так, — відповів я.

— Може, тоді зустрінемось і вип'ємо? Ви мені розкажете про бідолашного Дональда і Регіну, а я перекажу для нього потрібну інформацію.

Я сказав, що це було б добре, і він докладно пояснив, де й коли його можна знайти.

— Там буде страшенна тіснява, — пояснював він. — Але якщо ви стоятимете там, де я вам сказав, ми обов'язково зустрінемось.

Місце, яке він описав, було на людях і відкрите. Сподіваюсь, що тільки він мене там побачить.

— Я буду там, — відповів я.

Розділ восьмий

Наступного ранку о восьмій подзвонив Джік.

— Заходь у кав'ярню на сніданок.

— Гаразд.

Я спустився ліфтом і через фойє пройшов до невеличкого [83] ресторану для мешканців готелю. Джік у темних окулярах сидів за столом одинцем і саме краяв яєчню.

— Зараз тобі принесуть каву, — сказав він. — А решту принеси собі з того буфету. — Він показав головою на широкий заставлений стіл, оздоблений свіжоблакитним і прикрозеленим орнаментом. — Як справи?

— Несподівані повороти.

Він скривився.

— Недолюдок.

— Як очі?

Він з удаваною театральністю протер скельця і подався вперед, щоб я міг краще роздивитись. Вони були ще червоні й запалені, але вже явно пішло на одужання.

— Сера заспокоїлась? —— запитав я.

— Вона кепсько себе почуває.

— О?

— Хтозна, — сказав він. — Сподіваюсь, що ні. Я ще не хочу дитини. Та й вона завжди* вчасно похоплюється.

— Вона гарна дівчина, — сказав я. Він крадькома зиркнув на мене.

— Вона каже, що особисто проти тебе нічого не має.

— Але... — продовжив я. Він похитав головою.

— Синдром курки.

— Ти ж, здається, на курча не схожий.

Він поклав ніж і виделку.

— Я теж так думаю. Я сказав їй, щоб не журилася, швидше кінчала з цими вибриками і змирилася з тим, що вийшла вона не за тюхтія.

— А що вона на те? Він криво всміхнувся.

— Я її спробував переконати уночі в ліжку.

Чомусь я раптом подумав про те, наскільки щасливе їхнє статеве життя. Колись кілька дівчат, які прихилились до мене, годинами чекаючи у помешканні, прийде чи не прийде Джік, казали, що його любов залежала від настрою — він швидко збуджується і швидка вистигає. "Тільки десь собака загавкає, і вже край". Дозволю собі зауважити, що з того часу мало що перемінилося.

— У кожному разі, — сказав він, — у нас же є машина. Було б дуже нерозумно, якби ти не поїхав з нами на перегони.

— А Сера... — обережно поцікавився я, — не буде сердитися?

— Вона каже, що ні.

Я прийняв цю пропозицію й зітхнув про себе. Схоже, [84] що відтепер він і найменшого кроку не ступить без Сериної згоди. Невже завжди буває так, коли одружуються чоловіки з найнестрямнішим темпераментом? Шлюбне щастя ловило в свої тенета орлів.

— Куди тебе понесло учора ввечері? — запитав він.

— До печери Алладіна, — відповів я. — Скарбів донесхочу, але мені пощастило уникнути киплячої олії.

Я переповів йому про галерею, Маннінгза і моє короткочасне ув'язнення. При цьому висловив свою думку про пограбування. Це йому сподобалося.