У пастці - Сторінка 18

На ньому — і, може, ще на кількох чоловіках на іподромі — була візитка, і він носив її з такою ж невимушеністю, як і светр.

— Ходімо знайдемо сухіше місце, — сказав він. — Сюди, будь ласка.

Він повів мене вгору на один прогін східців, через вхідні двері, по широкому внутрішньому коридору, розташованому попід трибунами, повз швейцара, в уніформі та табличку з написом "Тільки для членів комітету" — до просторої прямокутної вигідної кімнати, що правила за невеличкий бар. Ідучи сюди, нам весь час доводилось перепрошувати, прослизаючи поміж групами пишно вбраних людей, але в самому барі було порівняно тихо й малолюдно. Групка з чотирьох "осіб — двоє чоловіків і дві жінки — теревенили навстоячки, тримаючи біля грудей напівпорожні склянки, а дві жінки в хутрі уголос нарікали на холоднечу.

— їм подобається повеличатись у соболиному манто, — захихикав Гадсон Тейлор, беручи дві склянки Шотландського віскі й запрошуючи мене до маленького столика. — У роки, коли тепло, їм перемішуються всі карти.

— А що, в цю пору звичайно тепло?

— Температура в Мельбурні за годину може підніматись або падати на двадцять градусів. — Здавалося, він цим пишається. — Так, тепер щодо вашої справи. — Він поліз до внутрішньої нагрудної кишені й дістав згорнутий папірець. — Ось, прошу, тут усе для Дональда надруковано. Галерея називалась "Ярра Рівер Файн Артс".

— Я був би щиро вражений, якби було інакше.

— А чоловік, з яким ми'мали справу, був такий собі Айвор Уексфорд.

— Який він з себе? — запитав я.

— Достеменно не пригадую. Адже це було ще десь у квітні. [90]

Я хвильку подумав і витяг з кишені маленький нотатник для шкіців.

— Ви впізнаєте його, якщо я його намалюю? Він розвеселився на цю пропозицію:

— Хтозна.

Я швидко накреслив м'яким олівцем пристойну подобу, Гріна, але без вусів.

Гадсон Тейлор вагався. Я домалював вуса. Він. рішуче похитав головою.

— Ні, це не він.

— А оцей?

Я перегорнув аркуш і взявся до нового портрета. Гадсон Тейлор замислено мовчав, доки я старанно Малював чоловіка з підвальної контори.

— Можливо, — сказав він.

Я зробив нижню губу трохи повнішою, додав окуляри в масивній оправі та зозулясту краватку-метелик.

— Це він, — здивовано промовив Гадсон. — У кожному разі я пригадую краватку-метелик. Вони сьогодні не часто трапляються. Звідки ви знаєте? Ви, либонь, зустрічалися з ним.

— Учора по обіді я обійшов кілька галерей.

— У вас справжній талант, — сказав він з цікавістю, дивлячись, як я ховаю нотатник.

— Практика, і нічого більше.

Роки бачення людських облич у вигляді різних форм, пропорцій і площин та запам'ятовування, в який бік усі ці лінії хиляться. Я вже міг би по пам'яті намалювати очі Гадсона. У мене ця схильність змалечку.

— Малювання — ваше хобі? — запитав Гадсон.

— І моя робота. Я здебільшого малюю коней.

— Справді? — Він подивився на портретні зображення коней, що прикрашали стінку. — На зразок оцих?

Я кивнув, і ми поговорили про малювання як засіб заробляти на життя.

— Може, я замовлю вам картину, якщо мій кінь добре пробіжить на Кубку. — Він усміхнувся, зовнішні куточки його очей гарно зморщилися. — Якщо він пастиме задніх, то краще я його пристрелю.

Він підвівся й запросив мене жестом іти за ним.

— Час наступного заїзду. Може, подивимося разом? Ми вийшли на денне світло посередині трибун, — під нами було велике квадратове обгороджене місце, куди виводилися на огляд учасники заїзду, там-таки розсідлувалися потім переможці. Мене розважало, що передні лави призначались тільки для чоловіків: дві пари, що йшли поперед [91] нас, розділились, як амеби, і чоловіки пішли вниз ліворуч, а жінки — вгору праворуч.

— Підемо вниз, — показав Гадсон рукою.

— А вгору ми можемо піти лише у супроводі дами? — запитав я.

Він скоса подивився на мене й усміхнувся.

— Вас дивують наші звичаї? Ми й так можемо піти нагору.

Він пішов уперед і зручно вмостився серед переважно жіночого оточення, вітаючись з кількома людьми і по-приятельскому відрекомендовуючи мене як свого друга Чарлза з Англії. Відразу по імені, відразу приймають між себе, австралійський стиль.

— Бідна дівчина Регіна, вона теж не любила цього поділу за статтю, — сказав він. — Але це має цікаве історичне коріння. — Він захихотів. — Протягом майже всього минулого сторіччя управління в Австралії здійснювалося за допомогою британської армії. Офіцери й джентльмени залишали своїх дружин в Англії, але — така вже природа-всі вони нав'язували тут знайомства з жінками кепської репутації. Вони не хотіли, щоб їхні колеги офіцери бачили, наскільки вульгарний у них смак, і тому вигадали правило, за яким місця для офіцерів призначались лише для чоловіків, внаслідок чого їхні пупсики не могли претендувати на місця поруч з ними.

Я засміявся.

— Гарно придумано.

— Завжди простіше заснувати традицію, — сказав Гадсон, — ніж потім скасувати її.

— Дональд каже, що ви засновуєте чудову традицію на гарні вина.

Сумні очі блимнули від приємності, яку справив мій комплімент. .

— Йому надзвичайно сподобалось. Він об'їхав усі великі виноградники, насамперед, звичайно, відвідавши наші.

Коні, що брали участь у третьому заїзді, рушили кентером на старт на чолі з дражливим гнідим жеребцем, у якого на голові було забагато білої барви.

— Потворна тварюка, — сказав Гадсон. — Але він виграє.

— Ви поставили на нього? Він усміхнувся:

— Зовсім небагато.

Заїзд розпочався, коні рвонули, і кісточки на пальцях у Гадсона аж побіліли з напруги, поки він уважно стежив у бінокль; мені стало цікаво, скільки це "зовсім небагато", [92] Гнідий жеребець опинився на четвертому місці. Гадсон поволі відклав бінокль для перегонів і вже без жодного виразу спостерігав кепський фініш.

— Ну що ж, — сказав він, і сумні його очі посумнішали ще дужче. — Як то кажуть, іншим разом. — Він покірно стенув плечима, підбадьорився, потис мені руку, попросив переказати вітання Дональдові й спитав, чи я знайду сам вихід.

— Спасибі за допомогу, — подякував я. Він усміхнувся:

— Завжди до ваших послуг.

Тільки двічі повернувши у неправильному керунку, я зійшов нарешті вниз, прислухаючись дорогою до цікавих уривків австралійського різновиду мови.

— ...Кажуть, він зовсім не відповідає своїй посаді у комітеті. Він розтуляє рота лише тоді, коли хоче поміняти закладену на коліно ногу...

— ...паскудник, хай йому грець, він так і не зміг прийти...

— ...я йому кажу: "Ти чого кричиш,.як на пуп? Облиш, треба змиритись..." .

— ...виграла двадцять доларів? Тобі справді пощастило, Джоан...

І скрізь дифтонгізовані голосні, завдяки чому у слові "ні" з'являлось до п'яти різних звуків, — я б так і не вимовив. Ще в літаку один австралієць сказав мені, що у всіх австралійців одна вимова. З таким самим успіхом можна ' було сказати, що всі американці розмовляють однаково або британці. Англійська мова нескінченно гнучка, — і тут, у Мельбурні, вона жива й при чудовому здоров'ї.

Джж і Сера, коли я нарешті приєднався до них, сперечалися щодо свого обранця на Вікторія дербі, наступний заїзд за розкладом.

— Куля з білокості виступає не в своєму класі й має стільки, ж шансів, як сліпий у заметіль.

Сера зігнорувала де зауваження.

— На тому тижні вона виграла у Муні Уеллі, ще й Два жучки вказали на неї.

— Ці жучки були, мабуть, п'яні.

— Привіт, Тодде, —сказала Сера. — Ради бога, вибери номер.

— Десять.

— Чому десять?

— Одинадцять мінус один.

— Боже мій, — сказав Джік. — Колись у тебе було більше глузду. [93]

Сера порівняла:

— Королівський Шлях. Проти Королівського Шляху Куля з білокості — певняк.

Ми купили квитки й пішли на дах, але жоден з наших обранців не виграв. Сера обурено шпетила Кулю, яка нарешті прийшла п'ятою, а Королівський Шлях зовсім зійшов з дистанції. Переміг дванадцятий номер.

— Тобі треба було додати одинадцять і один, — сказала Сера. — Ти припускаєшся таких нерозумних помилок.

— На що ти задивився? — запитав Джік.

Я уважно роздивлявся натовп, який спостерігав за перегонами знизу, на майданчику для членів.

— Дай-но мені свій бінокль... .

Джік дав бінокль. Я підніс його до очей, довгий час роздивлявся й опустив його.

— Що там? — нетерпляче запитала Сера. — Що сталося?

— Це, — сказав я, — не просто дещо міняє, а все ставить з ніг на голову.

— Що?

— Бачиш отих двох чоловіків... ярдів за двадцять від огорожі оглядового кільця... один з них у сірій візитці?

— Ну то й що? — запитав Джік.

— Чоловік у візитці — це Гадсон Тейлор, той самий, з яким я щойно випивав. Він — управитель виноробної фірми і часто зустрічався з кузеном Дональдом, коли той був тут. А другого чоловіка звуть Айвор Уексфорд, він — директор галереї "Ярра Рівер Файн Артс".

— Ну то й що? — запитала Сера.

— Отже, я майже можу уявити собі, про що вони там зараз розмовляють, — відповів я. — Щось на зразок: "Вибачте, сер, чи я не продав вам нещодавно картину?" — "Не мені, містере Уексфорд, а моєму другові Дональдові Стюарту", — "А хто був той молодий чоловік, з яким ви щойно розмовляли?" — "Це був кузен Дональда Стюарта, містере Уексфорд". — "А що ви знаєте про нього?" — "Що він за фахом художник і намалював вас, містере Уексфорд, і спитав мене, як вас звуть".

Я замовк.

— Далі, — сказав Джік.

Я бачив, як Уексфорд і Гадсон Тейлор закінчили розмову, невимушено кивнули одне одному і розійшлися врізнобіч.

— Тепер Айвор Уексфорд розуміє, що припустився жахливої помилки, випустивши мене учора ввечері зі своєї галереї. [94]

Сера занепокоєно зазирала мені в обличчя.

— Ти справді думаєш, що це небезпечно?

— Так, думаю. — Я трохи відпружив напнуті м'язи і спробував усміхнутись. — Принаймні він буде тепер насторожі.

— А в гіршому разі він почне тебе шукати, — сказав Джік.

— Е-е... — протяг я замислено. — Чи могли б ви обоє зараз, негайно рушити в подорож?

— Куди?

— До Аліс Спрінгз, — відповів я.

Розділ дев'ятий

Дорогою до аеропорту Джік весь час на щось нарікав. По-перше, він не зможе піти на крикет. По-друге,_ я не дав йому повернутися до готелю "Гілтон" по картини. По-третє, в Аліс йому буде надто жарко у спортивному костюмі для дербі. По-четверте, він не збирається пропускати Мельбурнзький Кубок через першого-ліпшого жевжика з краваткою-метеликом.

Але в усіх цих колоритних бідканнях і натяку не було на те, що йому доводилось оплачувати наш проїзд власними акредитивами, бо свої туристські чеки я залишив у готелі.

Це Сера подала думку не повертатися.

— Якщо ми збираємося щезнути, то — вперед, — сказала вона.