У тумані - Сторінка 6

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У Зубрівку мене, — скрегочучи від болю зубами, мовив Буров. — Там спитаєш Хващевського...

— Хващевського? Добре...

Сущеня помовчав, щоб добре запам'ятати прізвище, і подумав: де ж та Зубрівка. Знав, під Синянським бором є таке сільце, але як туди добратися? Скільки туди кілометрів?

Буров тим часом змовк, і він трохи поторгав його за ногу, подумавши, хоч би той не помер. Мабуть, треба б його перев'язати, та перев'язати не було чим. Та й у цій темряві нічого не можна було розібрати. Але тягнути його так на собі кілька кілометрів по лісі однаково небезпечно, насамперед для самого пораненого — як би не зійшов кров'ю. Поміркувавши трохи, Сущеня прийшов до думки, що десь треба розстаратися коня. Але де? На станцію йти він боявся, щоб знов не нарватися на поліцію. Тоді, може, в Бабичах? У цій стороні, знав, кілометрів за три, було невеличке лісове сільце, певно, там ще хтось залишився, і там він розживеться на коня.

Вирішивши так, він знов нахилився над нерухомим Буровим, трохи поторгав його за борт шинелі.

— Слухай... Ну як ти? Може, доберемося до Бабичів? А там коня розстараємося..

Буров нібито отямився, напружився, спитав:

— Де Войцик?

— Та хто ж його знає, — тихо сказав Сущеня. — Може, забили.

Буров, здається, вилаявся і знов безсило затих

Почекавши трохи, Сущеня став на коліна, буровський карабін повісив через шию, щоб не заважав. Цього разу взяти Бурова на себе виявилося важче, ніж минулого, і він, хитаючись, ледве підвівся на ноги. Непевно, помалу попрямував туди, де, пам'ятав, за сінокосами і Тишковим болотом були ті лісові Бабичі.

А Войцик, ведучи коня за повід, тоді спустився з боровини, продерся через гущак ліщини до дороги. Тут була ще запізніла отава, на яку відразу наліг його зголоднілий кінь (там же, на виспі під соснами, не було нічого). Войцик спочатку потримав його на поводі, потім пустив самопасом; уночі поміж кущів ніде не дінеться, подумав, а сам закинув на плече гвинтівку і приперся до стовбура сосни, що ближче від інших стояла при дорозі. Було холодно, з поля дув вогкий рвучкий вітер, добре ще — без дощу, а то б зовсім допекло на цьому їхньому безглуздому завданні. Коні й ті зовсім підбилися в дорозі без попасу, а вони... Вони зголодніли не менше за коней, тільки про них кому який клопіт? Про себе вони повинні були дбати самі, так завжди водилося на завданнях, у всякому разі, із самої весни, коли Войцик прийшов у загін. Але в таких завданнях, знав він, не все буває гладко, і багато залежить від старшого. Від командира. Тепер командиром призначили Бурова. Що ж, Войцик не перечив: Буров був партизаном із досвідом, до того ж розвідник, гасав по завданнях, може, більше за Войцика, може, й під кулями був частіше. Тільки ж розумніший він, Войцик, — ось у чому справа. Коли брати за недавнім ще довоєнним життям, так усе ж Войцик як інспектор райземвідділу, може, значив трохи більше, ніж якийсь там шофер райповської полуторки Миколка Буров.

Але він знав, що тепер, у війну, не дуже вже й зважали на колишній, довоєнний статус, тепер якось несподівано повисовувалися нові — хто їх до війни коли й знав, — як ось командир підривників Рибчонок, що перед війною, мабуть, тільки встиг скінчити школу, чи пожежник Сліпченко, теперішній начштабу їхнього загону. Про Войцика вони ніби забули, начебто його не було в районі, не сидів він у президіях, не крутився по селах уповноваженим, не виступав з дописами в газеті. Усе-таки він був людиною відомою і навіть складав промови голові виконкому товаришеві Корбуту, який, хоч і мав орден і був керівником хвацьким, але не вмів зв'язати і трьох слів по-людськи. Завжди у нього виходила не промова, а словесна каша. Ну, вдома, в районі, відомо, це була не біда, тут до його промов-мішанок давно звикли, але ж часом треба було виступати і в області, на якійсь нараді, перед начальством. Ось тоді голова виконкому і кликав Войцика до себе в кабінет, садовив за стіл навпроти, і Войцик за два дні видавав йому який хочеш виступ на будь-яку мудрагельну тему.

Як на той час, Войцик вважав себе людиною освіченою, усе ж скінчив сім класів, а головне — мав зграбний каліграфічний почерк, яким пишався всі ті роки, що працював у районі. І особливо коли ще був у сільраді. Він і в сільраду потрапив саме завдяки цьому своєму почерку. Якось напередодні колективізації обрали його до президії сільських зборів і доручили писати протокол. Папір був так собі, зошит у клітинку, чорнило досить водянисте; але ручку він мав свою, учнівську, з літерами КУТШО на блискучому боці, з добре розписаним пером номер 86. І там він уже постарався. Він так акуратно, з полями і викрутасними розчерками великих літер написав протокол, що голова сільради, підписуючи його в кінці, вилупив очі: ну й майстер! Та й інші члени президії здивовано поглядали — такого почерку вони ніколи не бачили. Голова сільради не забув про нього, і в травні того ж року він уже сидів у сільрадівській хаті й писав. А коли товариша Корбута посадили керувати районом, Войцик так само перейшов у виконком — кадр він був уже напрактикований і досить перевірений.

А тут, у загоні, роботи за його спеціальністю не було, та він зрештою на щось особливе й не набивався. Сказали взяти рушницю і стати в стрій, він узяв рушницю і став у стрій. Правда, і тут він значно вирізнявся серед інших, особливо малописьменних колгоспників, які жодного дня не служили у війську і тієї рушниці ніколи в руках не тримали. А вже коли розібрати чи зібрати затвор... Він же, хоча так само не служив дійсної, але добре вивчив гвинтівку на заняттях Тсоавіахіму, де навіть стріляв три рази, як здавав норми на значок "Ворошиловський стрілець". Значок і тепер у нього на грудях, як орден. Хоч, може, ще заслужить і орден Червоної Зірки, наприклад, як у командира. Що він, дурніший за цього нахрапистого піхотного лейтенанта? Може, розумніший навіть, бо старший від нього аж на вісім років і всіх і все тут знає, а що рядовий досі, то це тому, що скромний. Не сперечається, на бога не бере, все по-доброму, слухняно і тихо. Ось хоч би і з цим Буровим.

Войцик ще звечора, як вони під'їхали до сущенівської хати, зрозумів, що Буров щось мудрує, щось темнить і хитрує, коли сам пішов у хату і забарився там хтозна-чого, покинувши його з кіньми мерзнути на вітрі. Усе тут можна було зробити просто і швидко: покликати на поріг і стрельнути. Собаці собача смерть, чого тут воловодитися? Так ні, сидів півгодини в хаті, потім повів його за річку, в ліс. Могилу йому копає... Диви, ще буде хвойними гілками її вистилати, як той Поливанов, коли розстрілював свого дружка Шургачова за виявлене в бою боягузтво. Обидва вони були лейтенантами з оточенців, недавно прийшли в загін, і у першім бою з книговським гарнізоном цей Шургачов злякався, утік, підставивши під вогонь увесь їхній взвод. Взвод, звісно, перебили наполовину, тож командири й вирішили, щоб взводний сам виконав присуд, який Шургачову виніс загін. Поливанов наказ виконав, але як для друга вистелив дно могили сосновими гілками, щоб затишніше було дружкові, з яким, мабуть, сьорбнув лиха на фронті. Але тут не фронт — тут партизани. Знов же Сущеня нікому з них ні брат, ні сват, просто зрадник, хоч і колишній знайомий Бурова. За що йому така увага? Певна річ, Войцик міг би виказати свою незгоду, та він уже знав характер цього райповського шофера ще з тієї пори, коли той ганяв свою вантажівку поміж містечком і Лепелем — возив товари, льон, коноплі, і завжди когось поруч — заготівельників, бухгалтерів чи начальство. Одного разу з ним поїхав і Войцик, треба було терміново відвезти завдання про темпи картоплезбирання. Буров у місті завантажив свою полуторку міхами з перловкою, вони вже зібралися від'їжджати, як не знати звідки до машини прибилася бабця із сусіднього з містечком села — їздила ховати сина і тепер верталася додому. Войцик погодився підвезти (що ж він, харциз який, не розуміє, що і бабця людина, хоч темна та стара, але не йти ж їй пішки по болоту сорок кілометрів). Він ще допоміг бабці вилізти на кузов, вона сяк-так влаштувалася там у куточку, біля мішків і була страшенно задоволена з його ласки і доброти. Тим більше, що починався дощик, і ніде не було ніякої підводи. Але тут вискочив з контори захеканий, із паперами в руках Буров і, коли Войцик показав йому на бабцю в кузові, закричав, як різаний: "Злазь!" Бабця, звісно, злізла, а він тоді розчиняє двері кабіни, де вже сидів Войцик, кричить на того: "Вилазь!" Здурів, чи що, подумав Войцик, та виліз, а Буров посадив на його місце бабцю. Вони посварилися там, бабця сиділа, як миша, але не вилізла, і Войцик змушений був сорок верст трястися на дощі й вітрі в кузові полуторки. І ніякої уваги до його, все ж таки районного масштабу, посади, до його службового авторитету. І все те на очах у бабці. Войцик тоді застудився, звісно, потім з півроку обминав того Бурова. Дізнався стороною, чи не рідня йому бабця, виявилося, ні, не рідня, навіть і не знайома. Значить, звичайна норовистість, нахабство і хуліганство — інакше і не назвеш той вибрик райповського шофера.

Тепер ось той Сущеня...

Кінь старанно споживав травицю в темряві біля канави, дорога лежала пусткою, трохи поблискуючи грузькими кривулями колій. За полем на станції взялися валувати собаки, там же, десь на подвір'ї, блиснуло червоне світло, — мабуть, із сіней. Там тепер тепло і ситно, варять на вечерю бульбочку, подумав Войцик, а тут, на тобі, ковтай слинку та мерзни на цьому узліску. Він усе чекав пострілу з боровини, після якого вони відчули б себе вільніше і поїхали б потемки до Зубрівки, де були свої люди і де можна було б відігрітися, поїсти, переночувати. Минула, мабуть, уже година, а пострілу все не було, і Войцик відійшов від сосни, потупав закляклими ногами — ноги зовсім задубіли. Він наставив комір вогкої суконної чумарки, глибше, на вуха, насунув кепку і тільки знов прихилився до дерева, як почув на дорозі голоси — якраз там, де тупав біля канави його зголоднілий кінь. Біля калюжі стояли вже дві підводи (і звідки вони взялися?), і з них мовчки сипалися люди — чоловік, мо', із шість, які крадькома, урозсип шаснули всі за канаву — в підлісок. Один зовсім близько пройшов біля сосни, — Войцик завмер і навіть дихати перестав, провів поглядом його темну постать з рушницею в руках і навіть зауважив, як він високо ставить ноги, мабуть, щоб не дуже шурхотіти засохлим, здерев'янілим бур'яном при дорозі.