У тумані - Сторінка 3

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Яких повісили?

— Хлопців повісили, — погодився Сущеня і знов змарнів на виду, опустив голову.

Він навіть тернув пальцем під очима, але одразу ж пересилив себе і випростався. Буров, уже лаючи себе за нерішучість, відчув, як чимраз більше мерзли його ноги. Мокра онуча на лівій нозі зовсім збилася вбік і муляла. Видно, треба було кінчати ці розмови і братися за діло. Але він якось недобре розслабився і гаяв час, немов боявся переламати себе на головне. Із запічка до нього знов прикотився Гришко.

— Дядьку, а в тебе наган є? — спитав він, знову притулившись до його колін.

— Ні, який наган? — сказав Буров.

— А ось це сцо? — коротеньким пальчиком показав малий на його кобуру.

— Це так. Сумочка.

— А насцо сумоцка? — доплтувався Гришко, смокчучи свій коротенький пальчик. Якось непомітно він обняв коліна Бурова і вже ластився, терся об коліно, мов кошеня. Сущеня тим часом сидів навпроти і не відганяв сина — він занурився в свої, мабуть, невеселі переживання. У сінях грюкнули двері, і в хату якось уповільнено, ніби з ношею, увійшла жінка з відром, на голові в неї була тепла, вовняна хустка. Помітивши чужого на лаві, боязко насторожилась, але тут же увагу її привернуло мале, яке вже спробувало вилізти Бурову на коліна.

— Гришко!

— А в дядька наган є. У сумочці, — жваво повідомив хлопчик.

На обличчі Анелі щось здригнулось, як здригнулось і в душі Бурова, який відразу впізнав у цій жінці Анелю Круковську, з якою колись три роки навчався в місцевій школі. Видно, вона теж впізнала його.

— Здрастуйте.

— Здрастуй, Анелю,— збентежено сказав Буров. Він не знав, що ця дівчина стала жінкою Сущені, — років вісім він з нею не бачився і навіть нікого не розпитував про неї, і ця зустріч для нього була зовсім несподіваною. Але тепер він намагався зробити вигляд, що поява Анелі не новина для нього, що він усе давно знає. Далі, однак, розмова в них не пішла, обом щось заважало. Буров знав, звичайно, що здогадувалась і Анеля. Напевно, відчувала. Проте пересилила себе і нерішуче запропонувала:

— Треба ж почастувати вас. Голодні, мабуть?..

— Нема часу, Анелю, — сказав Буров і тут же розізлився на себе: їсти, звичайно, дуже хотілося.

Так само хотілося посидіти, погрітися в хатнім теплі, поговорити з привітною, приємною на вигляд Анелею, яка колись навіть подобалася йому, хоч і була років на два старша. Дуже кортіло Бурову відігріти змерзле за дорогу тіло чи, може, подалі відсунути оте, задля чого він приїхав сюди і проти чого мимоволі повставала вся його істота. Але ж як було розслаблятись, як забути про це хоч на хвилину? Він так і сидів, мов на жару; десь під дровітнею його чекав Войцик, і, може, по вулиці вже брели сюди поліцаї.

— Завісь вікно, — тихо гукнула Анеля до чоловіка, а сама кинулася до мисника, потім до печі, забрязкала заслінкою. Сущеня поспішно завісив вікно смугастим ряденцем, що висіло збоку на цвяху, а Буров, подумавши, стягнув з ноги мокрий чобіт.

— Оце, може, у вас знайдеться якась онуча? Перевзутися.

— Онуча? Зараз...

Анеля шаснула в запічок, чути було, щось роздерла там і швидко винесла йому дві м'які і навіть теплі онучі. Дрова у грубці добре розгорілися, скрізь по підлозі застрибали багряні відблиски, освітили червоним і без того почервонілу від холоду ступню Бурова.

— А як же мама твоя? Чи живе? — запитала Анеля від печі.

— Мами нема вже. Три роки, як...

— А сестра ж Феня?

— І сестри немає. Забили весною в Лисичанській пущі.

Господиня тим часом поставила на стіл миску з теплою смаженою бульбою, від якої ішов такий смачний дух, що важко було стриматись, але Буров перевзувався з байдужим виглядом, ніби сам недавно від столу. Сущеня поставив біля миски мало не повну пляшку, у якій знайомо коливалася мутнувата рідина.

— То, може, присядете? — майже благально глянув на Бурова, але той рішуче покрутив головою:

— Ні, не буду.

— Шкода. Ну що ж, тоді я. Можна?

— Давай, — погодився Буров. — Тільки недовго.

Сущеня налив у склянку і випив, одразу з якоюсь недоброю рішучістю, ніби кидався у вир, пожував кавалок хліба і на хвилю знерухомів біля гаснички. Анеля ставила ще якісь тарілки — з салом і огірками, швидко, заклопотано поглядаючи то на чоловіка біля столу, то на Бурова в простінку.

— Ет, як не по-людськи все! — скреготнув зубами Сущеня, й Анеля крутнулася до Бурова.

— Ой, недобре ж! Чи ж ми сподівалися на що, чи ждали! Як ото взяли, у мене серце зайшлося, тиждень спати не могла, геть очі проплакала... От випустили, що ж тепер робить? Чи ж зі своєї волі?..

Мимовільно ковтаючи слину, Буров тим часом не переставав стежити за всім, що відбувалося в хаті, прислухався до кожного звуку знадвору. Але на подвір'ї й на вулиці, здається, було тихо, у незавішеному біля порога вікні вже чорніла нічна темрява. Гришко підліз під столом і вмостився на лавці біля батька (ближче до їжі), здається, уже втративши цікавість до гостя.

— Він же ні в чому не согрішив проти них, він же їх вигороджував, — тихо заплакала Анеля, і Буров не стримався:

— Але ж повісили! А його випустили. Чому?

— А хто ж їх знає чому...

— Так не буває.

Сущеня при тих його словах відштовхнувся від стола, стукнув великою долонею по стільниці.

— Та нехай, Анелю. Що говорити! Доля...

— Так, — непевно сказав Буров і підвівся з лави. Поки не почалося щось гірше, ту розмову треба було кінчати. — Ходім!

Він вийшов на середину хати, трохи затягнув ремінь на шинелі. Сущеня сидів за столом, як мертвий, навалившись грудьми на стільницю. Здавалося, він і не чув тих слів Бурова, але незабаром здригнувся, рвучко налив ще собі з пляшки й одним ковтком спорожнив склянку.

— А чорт із ним! Пішли!

— Куди? — схопилася Анеля. — Куди ти його? Куди?

Вона заридала — не голосно, але стільки було в її плачі страждання і розпачу, за нею заплакав малий, і Буров уже злякався, що вони, не дай боже, підіймуть на ноги півстанції. Правда, Анеля швидко затиснула руками рота, заплакала тихіше, потім підхопила на руки малого. Сущеня накинув на себе ватянку:

— Ходімо. Оце...

Ніби щось пригадавши, він повернувся, швидко поцілував жінку і рішуче ступив до дверей. Його тремтячі пальці наосліп бігали по грудях, шукаючи гудзиків, щоб застебнути ватянку.

— Куди це ви? — знов уже вдруге схопилась Анеля і заголосила так, що Буров відчув, як у нього кров стигне в жилах. Бурова пойняв страх.

— Не треба, — сказав до жінки Сущеня. — Ми ненадовго. Ти не плач, заспокойся...

Він намагався говорити тихо, з наболілою добротою в голосі, це подіяло на жінку, вона на хвилю змовкла. Її вуста безгучно сіпались, а очі з недовір'ям уп'ялися в обличчя чоловіка, намагаючись дізнатися про те, про що вже неможливо було не здогадатися.

— Тут в одній справі треба, — збрехав Буров, хоча від цього розставання недобре стиснулося серце. — Скоро прийде.

Пригортаючи до себе малого, вона вже з усієї сили впивалася очима в Бурова, який тупав на порозі. Йому дуже не терпілося скінчити все це і вийти надвір.

— Прийду, авжеж, — спокійніше підтвердив Сущеня.

— Так оце ж... Як же ти?.. Нічого не взяв, — стрепенулась Анеля. — Оце ж ти хоч сала візьми...

Мабуть, вона все ж повірила, випустила з рук малого, кинулася до столу, почала метушливо різати хліб, сало, загорнула все в якийсь папір, подала чоловікові.

— Ось, перекусіть. А то ж як, коли не ївши... І цей... Цибулину дати?

— Ет, не треба, — махнув рукою Сущеня, другою байдуже запихаючи пакунок у тісну кишеню. Анеля знов насторожилася:

— Ти ж любив, щоб із цибулею? — напружилася вона, перестаючи витирати очі, готова знову заплакати.

— Коли любив, так візьми, — сказав Буров. — Авжеж, дай і цибулину. З цибулею смачніше. Як сало, то добре з цибулею.

Десь під припічком вона знайшла пару цибулин, одну тицьнула до рук чоловікові, другу подала Бурову, той узяв, похвалив цибулю.

Анеля трохи заспокоїлася, скидалось на те, що зовсім повірила їм, хоч усе ще була напружена від хвилювання чи настороженості і раз по раз витирала очі. Хоч уже й не плакала.

— Коли затримаюся, мийтеся без мене, — сказав Сущеня.

Вони вийшли з хати — Сущеня попереду, Буров за ним. Надворі вже стемніло, дув різкий вітер, але дощу не було. Сущеня зробився якимсь одчайдушно-різким у рухах, рішуче ступив з ганку і спинився на грузькому дворі.

— Куди?

— Туди, туди, — показав Буров у бік дровітні. Господар, хитнувшись, зробив кроків із п'ять і спинився:

— Лопату взяти?

— Візьми, що ж, — подумавши погодився Буров. Він пильно стежив за Сущенею, який, перебравши у стрісі якісь палиці, витяг з-під них заступ.

— Що ж, сам розумієш, — тихо, ніби винувато мовив Буров. — Коли видав...

Сущеня різко повернувся до нього, — Буров від несподіванки аж відхитнувся, — і з приборканою люттю кинув йому в обличчя:

— Я не видавав!

— А хто ж видав? — спинився Буров.

— Не знаю, не знаю!!

— Але ж тебе випустили?

— Випустили, сволота, — розпачливим шепотом видихнув Сущеня і зовсім уже понуро додав: — Краще б повісили.

Разом!

Останні слова він кинув через плече, ніби з рештками слабкої надії виправдатись. Але тепер яка користь із того виправдання, подумав Буров, хіба ж він слідчий? Буров не слідчий, він виконавець вироку, а вирок цей людині винесли там, у лісі, тож чи йому переінакшувати його. Проте як було й виконувати, коли виконавець завагався в своїй правоті, — якась вона не така виявилась, ота його правота.

Часу, однак, у них мало, навіть зовсім не було часу. Тим більше, Буров відчув, що він просто може захряснути у цій заплутаній сущенівській проблемі і провалити завдання.

Вони швидко обійшли купу дров і повернули до дровітні, де тупали у темряві двоє коней і стирчала задубіла постать Войцика. Той віддав Бурову повід його кобили, і вони шпарко пішли стежкою до лазні — Войцик попереду, Буров позаду. Між ними йшов із заступом у руці Сущеня. Дивно, але Буров анітрохи не боявся його, не думав, що він може втекти чи навіть, повернувшись, сіконути по голові заступом. Він не так розумів, як відчував, що Сущеню щось стримує від ворожості до них обох, хоча, звичайно, той не міг не тямити: справа його кепська. Правда, на всякий випадок Буров підсунув кобуру на ремені, непомітно розстебнув її язичок. Карабін він ніс на плечі і весь час напружено гадав: де? Де йому розквитатися із цим чоловіком, щоб скинути із себе гнітючий клопіт і знайомими шляхами-стежками повернутися вночі до пущі.