У тумані - Сторінка 4

Щось, однак, заважало йому, якась непевність через обставини, чи що? Усе ж на їхньому шляху була річка з незручною кладкою, через річку якось треба було перебратися на той бік. У полі, під лісом, думалось, буде трохи вільніше, ніж на цих городах, під носом у поліцаїв. Не признаючись собі, Буров зволікав, відсовуючи кудись ту останню мить. Щось у ньому ще не визріло, щоб зробити все остаточно, швидко і рішуче.

Річку цього разу подолали трохи спритніше, ніж недавно, — Войцик виліз на коня і поволі переїхав біля кладки, по кладці на той бік спритно перебіг Сущеня. Щоб не мочити ніг, Буров так само переїхав на кобилці, і вони опинилися на трав'янистому березі за верболозом. Буров ще нічого не вирішив, а Сущеня цю коротку затримку, мабуть, зрозумів по-своєму.

— Ну що ви... братці! — майже заблагав він. — Берег же заливає... Торфовище тут...

— А ти що, пісочку схотів? — без виразного, однак, наміру сказав Буров.

— А хоч би й пісочку! Все ж краще, сам розумієш... Доведеться колись і самому...

— Пісочку? — сказав Буров, подумавши. — Ну, хай, поїхали. У сосняку, там пісок.

— Ну, хоч і в сосняку, — тремтячим голосом погодився Сущеня.

У полі було дуже вітряно і темно, особливо в долі, на мокрій чорній ріллі, тільки збоку, на захмареному світлуватому тлі, трохи витикалися прирічкові кущі, а далі, за полем, чорніла стіна сосняку, там був ліс, звідти вони приїхали сюди ввечері. Буров скерував у той бік кобилку, і вони поїхали через грузьке від дощу поле; Сущеня із заступом на плечі широко ступав поруч. Він не відставав, намагаючись іти врівень із Буровим, ніби навіть намірювався щось сказати, та лише сопів стомлено, майже знеможено. А Буров, похитуючись на гострій хребтині, думав, що, мабуть, треба наважитись, набратися впевненості, суворої рішучості. Мало що він каже: не винуватий, але ж факти! Усі факти якраз проти нього, і з них найжахливіший той, що хлопці погинули, а його випущено. Ну чого ще треба, яких доказів? Гайки розгвинчували разом із цим ось бригадиром путійців, він навіть не заперечує того, а чому випустили, пояснити не може. Не знає! Та задурно не випускають, це зрозуміло кожному. А той знає одне твердити: не винуватий, не видавав нікого, — але ж от іде! Знає ж, куди ведуть, і навіть узяв заступ, а йде. Не втікає, не сперечається, а йде. Чи йшов би з такою покорою не винуватий?

А може, і йде такий покірний, що не винуватий?

Чорт його зна, думав Буров, болісно розуміючи, що все в його голові переплуталося, що хоч скільки думай — все одно чогось не второпаєш, — так усе скаламутила ця жахлива війна. Чи, може, він, Буров, чогось не знає? Хоча що б тут змінилося якби й знав усе. Він же приїхав сюди не за тим, щоб розбиратися чи щось зрозуміти, його діло зовсім просте — застрелити зрадника. Щоб іншим було наукою, щоб знали, як партизани карають тих, що відступилися від своїх, прислуговують німцям. А таких розвелося! Хоч би й тут, у Мостищі, різного наброду, — скільки вони вже перестріляли, перебили, перевішали. Ні, вагатися не можна, треба рішучою рукою викорінювати погань.

На узліссі переїхали польову дорогу, нікого ніде не було. Буров зіскочив з кобилки — їхати хмизняком уночі було не дуже зручно. Сущеня зупинився, хвилинку почекав поруч, Войцик так само спішився позаду. У лісі скрізь було мокро, повітря вогке, зверху з гілок падали за комір холодні краплі, але вітер тут не так шмагав, і було затишніше, ніж у полі.

— Десь тут пагорбок, — пригадуючи знайому місцевість, сказав Буров. Сущеня згідно кивнув головою:

— Та ось бір зараз.

— Ну, давай, іди перший.

Сущеня мовчки пішов попереду, Буров за ним, ведучи на поводі кобилку; мокре гілля часом здирало з голови шапку, і він ледве встигав відхилятися від гілок. Раптом Буров подумав, що так Сущеня може і втекти, й аж злякався на мить. Але тільки на мить, бо Сущеня в лісі навіть не прискорив ходи, навіть часом притримував у руках якусь гілку, щоб не дуже хльоснути Бурова. Та придорожній перелісок-хмизняк швидко скінчився, вони зайшли до бору; заступивши холодне небо, довкола стояли товстелезні сосни, їхній тихий, протяжний пошум плив угорі. Чистий, без трави, діл під ногами почав підійматися на невисокий пагорбок — привабливе місце в лісі. Буров пам'ятав ще з дитинства: тут по весні хлопці палили вогнища, гуляли у війну; влітку під соснами любили відпочити лісові подорожні. Бір невисоким валом огинав узлісок, далі знов починалися мішані зарості хмизняку, осики й берези.

Вони вилізли на самий верх пагорба і зупинилися. Скрізь було тихо, темно, тхнуло лісовою вільгістю, пахла хвоя. Навколо чорніли товсті комлі сосен, купки ялівцю, якісь неясні і страшнуваті плями, але Буров давно вже звик до загадкового вигляду нічного лісу, він його мало бентежив. Тепер більше непокоїв Сущеня.

— Ну, — навмисне бадьоро сказав Буров, — чим не місце? На будь-який випадок!

— Випадок! Щоб мені коли сказали... — почав і не докінчив Сущеня.

Сумний, насуплений, з опущеними руками, він, переводячи подих, похнюплено стояв на пагорбку, всім своїм виглядом виказуючи, що робиться несправедливість, проти якої він уже не має сили протестувати, змушений їй підпорядковуватись. Буров бачив це, і йому ставало ще більш не по собі від своєї незавидної ролі в цій історії, хоч він і гнав од себе це недоречне відчуття. І він сказав, нібито для того, щоб трохи поспівчувати Сущені:

— Звичайно. Усе буває. У таку війну...

— Але ж це дикість! — ледь не закричав Сущеня, і Буров скинувся, цитькнув на нього:

— Тихо ти!

І озирнувся на Войцика, який стомлено стояв із конем трохи нижче від них, на схилі пагорбка.

— Войцику, ти від'їдь до дороги. Повартуй, щоб чого... Поки вправимося.

Не відразу, за своєю давньою звичкою про щось спочатку подумавши, Войцик напнув повід і мовчки повів коня вниз до узліска і до дороги, що була звідси зовсім близько. Буров пустив кобилу вниз — хай попасеться.

— Ну, давай! Де ти хочеш? — просто, як про щось малозначуще, запитав у Сущені. Той стояв якийсь відчужений, але відразу ніби схаменувся і з силою вдарив заступом у мох там, де стояв.

— Правду казав той Гросмайєр: у нього вже не викрутишся.

"Ага, уже і Гросмайєр якийсь! — подумав Буров. — Ось так і з'ясовується..." Він трохи відійшов убік, щоб не заважати Сущені, став на пагорбку. Узагалі він розумів, що, погодившись завернути сюди, робить не те, розтринькує дорогий нічний час, за який вони могли б далеко від'їхати, а так — щоб не довелося біля шишанського гарнізону пробиратися вдосвіта, через шосейку переходити завидна. Але він усе щось відтягував, передбачливо знаходячи для цього причини і навіть радів у глибині душі, коли оті причини знаходилися ще й у Сущені.

Мовчки, з якоюсь навіть упертою затятістю Сущеня тим часом узявся копати. Відкинувши набік мох, він довбав заступом коріння, якого тут було тьма, обсікав його, викидав разом із білим сухим піском і вже через кілька хвилин по коліна заглибився в землю. "Ще трохи викопає, і, мабуть, досить", — із страшною рішучістю подумав Буров. Усе ж треба кінчати. Як це зробити, він так і не надумав за вечір — чи застрелити його в ямі, чи над ямою? Стріляти у груди чи в потилицю? Як? Чи, може, спитати в самого? Він не хотів, щоб усе було жорстоко, немилосердно, не хотів знущатись, хотів, щоб було по справедливості і без образи. Усе-таки свій чоловік, знайомий. Та ще Анеля і малий Гришко... Як це все огидно і не по-людськи, хай би ще кого послали, вкотре вже починав злитися Буров.

— Ти, оце, хоч не кажи Анелі, — випрямився Сущеня, тяжко і часто дихаючи від втоми.

— Що не казать? — насторожився Буров.

— Та що розстріляв! Скажи, німці забили. Потім уже, звичайно, довідається.

— Там видно буде, — непевно відповів Буров.

"Дивак чоловік! — подумав він про Сущеню, який, трохи перепочивши, знов наліг на роботу. — Про що турбується..." На пагорбку вже виросла добра купа піску, вона виразно біліла, швидко розсипаючись у ширину. Сущеня старався зробити як має бути, — видно, справді дбав про те, щоб могила була не гірша, ніж на сільському кладовищі. Ну, але ж це йому не кладовище, щоб робити все добре, грунтовно, та й сам не з таких, кого там ховають. Передусім він зрадник, а потім уже все інше, — старався розтроюдити сам себе Буров.

— Ну, може, досить? — сказав він, ступаючи на пісок. Сущеня задихано озирнувся з ямки. — Закопувати довго доведеться.

— Ага, ти вже закопай, я тебе попрошу. Ватянку... Ватянку треба було б Анелі віддати.

— Ватянку? Давай. Передам при нагоді.

— Ага. Добра ще ватянка. Коли вона таку справить? Удова...

Відставивши лопату, Сущеня зняв із себе ватянку, кинув її під ноги Бурову. Той узяв, струсив з неї пісок і, ступивши вбік, озирнувся. Кобила, чути було, потиху ворушилася біля кущів, вона не любила вночі далеко відходити від господаря, він це знав і не хвилювався. Його раптом занепокоїв недалекий шум у хмизняку при дорозі. Здалося, шум цей раптово обірвався, і він тихо гукнув:

— Ти, Войцик?

Проте з підліска ніхто не озвався, потім там щось хруснуло — виразно і підозріло. Буров постояв і, раптом, зігнувшись, рвонув затвор карабіна. Він не так побачив у темряві, як відчув погрозу в кущах, де напевно вже з'явилися люди.

— Стій! — гучно визвірився він.

І сів навпочіпки, щоб хоч щось побачити. Якась тінь уже виразно майнула там, між нерухомими плямами ялівцю, і зникла.

— Стій! — здушено наказав Буров.

І тільки він торкнувся плеча карабіном, щоб стрельнути, як з того боку гримнули підряд три постріли, ляснула куля, зачепивши стовбур близької сосни. У нього жбурнуло корою. "Що ж це таке, там же Войцик... Де ж Войцик?" — билася думка; він вистрелив також — два рази підряд. Звідти почали стріляти — часто і безладно. Буров напружив зір, щоб хоч щось побачити, й одразу присів, підкошений гостро-пекучим ударом у бік. "Ну, попали! Влучили..." У темряві недалеко вже мигтіли хиткі тіні, він ще раз вистрелив і, злякавшись, що вони оточать його, скочив убік, покотився з горбка. Ззаду чути було галакання кількох голосів, бахкали часто постріли, а він, не розбираючи дороги, задихаючись, біг, несучи пекучий біль у боці. Кулі з гострим посвистом батога лунко пронизували лісові нетрі, він відчував їхні стрімкі поривчасті удари довкола і біг щосили, бо тільки ноги тепер могли дати йому порятунок.