Уїкенд на Південному березі - Сторінка 20

Майя вдарив іще раз.

— Жанно!

Він термосив її, піднімав на руках мляве тіло, а воно падало знову й знову. Ще ляпас — мов постріл. Лице її скривилося, вона розплющила очі, повела ними вправо, вліво; ось вони зупинилися на Майя, і в них з'явився жах.

— Не чіпайте мене! — зойкнула вона.

— Це ж я, — мовив Майя. — Ви мене не впізнали?

Дівчина заворушилась, свідомість . повернулась до неї.

— Ви? — спитала вона. — А де інші?

Майя вказав рукою на мертвого здоровила. Випростаний на підлозі, той здався іще більшим.

— А другий он, за ліжком.

— Вони мертві? — спитала Жанна, зводячись на лікоть.

— Так.

— Це ви їх убили?

— Я.

— Мені страшно, — сказала Жанна.

— Вони мертві.

— То це ви стріляли?

Майя ствердно кивнув.

— А-а! — сказала вона. — А я думала, що то стріляють у мене.

Вона глянула на здоровила. Той лежав горілиць, випроставшись на весь зріст, розкинувши ноги. Здавалось, він займав усю кімнату. Майя й собі глянув на труп.

— Який він великий!

— Еге ж, — неуважно відповів Майя.

— А він більший за вас?

— Так.

— Тепер я його не боюсь, — сказала Жанна дзвінким рішучим голосом. — Він уже мертвий. І не зможе вчинити мені нічого лихого. Як вас звуть?

— Майя, Жюльєн Майя.

— Можна вас називати просто Жюльєном?

В її голосі звучала майже радість. Майя стояв перед нею непорушний, далекий, з пустими очима.

— Називайте мене, як вам забажається.

— Але що з вами? У вас лице в крові.

— Пусте, — байдуже відповів Майя.

І провів рукою по обличчю.

— Це ви з ним билися? Виходить,, ви не одразу вистрелили?

— Ні.

— А чому? — здивувалась вона.

— Чому? — перепитав Майя.

— Що з вами? Вам негаразд?

— Та ні, нічого.

Жанна знову глянула на труп.

— Він уже мертвий.

Вона насупила брови й додала дзвінким голосом:

— І добре зробили!

— Що?—спитав Майя і аж затрусився. — Що ви сказали?

— Я кажу, що ви добре зробили.

— А-а! — хрипко вигукнув він. — Добре зробив? Ви вважаєте, що я зробив добре?

Вона спантеличено дивилась на нього. За хвилину він знизав плечима й, здавалось, заспокоївся.

— Зрештою, — мовив він, ніби сам до себе, — всі так скажуть.

— Ви на мене сердитесь? — лагідно спитала Жанна.

— Ні, — стомлено відповів він. — Я на вас не серджуся.

Він знов стояв непорушно, звісивши руки, з пустими очима.

— У вас на лобі садно, — сказала Жанна. — Його треба негайно промити.

— Замовкніть! — вигукнув він, тупнувши ногою.

— Але ж я не сказала нічого поганого, — мовила Жанна. — Я тільки кажу, що вам треба промити рану.

Він пройшовся по кімнаті, взяв сигарету, вийняв запальничку й застиг непорушно з запальничкою, в руці й незапаленою сигаретою в роті.

— Що з ними робити? — спитала Жанна, вказуючи ногою на труп здоровила. .

— Замовкніть! — крикнув Майя.

Він провів рукою по обличчю, неначе тільки оце прокинувся. І повернувсь до Жанни.

— Що ви сказали?

— Їх треба витягти на вулицю. А там їх забере грузовик.

— Грузовик? Який грузовик?

— А ви хіба не бачили? Отой, що завжди їздить після нальотів і забирає убитих.

Запала мовчанка. Він знову пройшовся по кімнаті.

— Я почну з меншого.

Він обійшов ліжко, нахилився, схопив труп волоцюги за ноги й витяг на середину кімнати.

Ще ніколи світ не видавався йому таким нереальним. Він задки спускався сходами, тягнучи труп за ноги. На кожній сходинці голова підскакувала й знов падала з глухим стуком, а що вона хилиталася вправо і вліво, то здавалось, малий волоцюга все ще промовляє ."ні", "ні". На одній . із сходинок Майя випустив труп, повернувся до нього спиною, знов ухопився за ноги й пішов далі вниз. Тепер він посувався швидше.

Зненацька труп несамовито смикнувся й вирвався з його рук. Майя перескочив кілька сходинок, заточився і схопився за поруччя, щоб не впасти. Серце йому мало не вискакувало з грудей. Одну-дві секунди він стояв, прихилившись до поруччя, а серце глухо гупало в грудях. Він був до того ошелешений, що навіть питав себе, чого він тут стоїть, де він взагалі, і чи все це, бува, не кошмарний сон. Він обернувся: але ні, труп лежав на тому ж місці, де випорснув з рук. Коли Майя завертав на сходах, рука волоцюги потрапила між двома прутами. Майя піднявся до нього й став навколішки, щоб випручати, руку, яка тяглась у порожнечу. На якусь мить він близько нахилився до обличчя малого волоцюги, а що він потяг до себе руку, то голова трупа теж піднялась до нього і врешті лягла йому на плече.

Майя дививсь на забитого. Ніжне, досить гарне обличчя з дрібними, правильними рисами. Тепер у ньому не було нічого злого або ж порочного. Круглі щоки, повні, напіврозтулені губи — зараз це було обличчя вередливої дитини. Майя відчув, що все його тіло вкривається потом.

Він витяг труп на тротуар, прихилився до стіни й відсапався. На вулиці майже нікого не було. Потік солдатів проходив десь стороною. Незважаючи на розбиті будинки, вулиця виглядала спокійно і мирно. Майя бачив те ж саме літнє сонце, те ж чисте небо, що і в канікули. Життя ішло собі далі.

Якийсь солдат проїхав на велосипеді. Майя зупинив його.

— Скажи, ти не знаєш, де тут грузовик, що підбирає мертвих?

Солдат спинився й, розкривши рота, дивився на Майя. Очі в нього були безбарвні, витріщені.

— Грузовик, що підбирає мертвих?

— Атож, грузовик, що підбирає убитих під час бомбардувань.

— Я ще ні від кого не чув про таке, — відповів велосипедист. — Грузовик, що підбирає мертвих? Виходить, мертвих вивозять грузовиком? Ну й ну — сміх та й годі! Мертвих возять машинами, а ви, хлопці, чухрайте пішки! Одне слово, зовсім перевернувся світ.

— А ти б хотів навпаки?

— Ти що! — обурився велосипедист. — Ти що! І скажеш таке!

— Це ти стараєшся для нього? — спитав, він трохи згодом, вказуючи на труп.

— Так.

— Це твій товариш?

Майя помітив, що коли велосипедист мовчить, рот у нього все одно широко розкритий.

— Ні, це не мій товариш.

— То нащо тобі шукати для нього грузовик. Якщо це не твій товариш, хай собі лежить.

— Не можна, — одказав Майя.

— От оцього я не розумію, —мовив той. — Якщо це не твій товариш, кинь його і квит. Та, врешті, діло твоє. Роби, як знаєш. Бувай здоров.

Він скочив на велосипед і незабаром зник за рогом. Майя вийшов на середину шосе, але вулиця була порожня. Він постояв якусь мить, не знаючи, що робити.

— Гей, старий! — почув він чийсь голос.

Майя обернувся. То був велосипедист. Він під'їхав, поставив одну ногу на землю і, не злазячи з велосипеда, збуджено дивився на Майя.

— Я його бачив! — заявив він.

— Кого?

— Та грузовик з мерцями. Він зупинився за рогом, метрів за триста. Ну й порядки — сміх та й годі! Мертвих возять машинами, а ви, хлопці, чухрайте пішки! Одне слово, зовсім перевернувся світ, га?

— А на грузовику був хто-небудь?

— Так, аж четверо. Троє в кабіні, а один, смаглявчик — на даху кабіни. Вони саме сіли поїсти. Ти б бачив: отакенні сосиски, а хліб який! От наволоч! Ці не будуть консерви жерти! Ні!

— То ти їм сказав, щоб вони сюди під'їхали? — спитав Майя.

— Сказав? — з подивом перепитав велосипедист. — А навіщо?

— Та щоб забрали оцього!

— A-а, он воно що… Ти ж мене не просив.

— Гаразд! — мовив Майя. — Що ти робитимеш зараз? Поїдеш назад?

— Так.

— То коли їхатимеш мимо, попроси їх, щоб під'їхали сюди.

Велосипедист покрутив педаль і став на неї ногою.

— От порядки — сміх та й годі, скажи? Мертвяків возять машинами…

— А ви, хлопці, чухрайте пішки, — доказав Майя. — Одне слово, зовсім перевернувся світ.

— О, і ти це говориш, — радо озвався велосипедист. — А світ справді перевернувся.

Він зник за рогом, а Майя лишився стояти посеред вулиці. За кілька хвилин з-за рогу виїхав грузовик і покотив до нього. Майя підняв руку. На даху кабіни, височіючи над горою трупів, сидів смаглявий чоловічок, веселий, кремезний.

— Здоров був, друже! — гукнув він.

— Здоров!

З кабіни вийшли двоє чоловіків. Обличчя гладкі, лиснючі, злодійкуваті. Всім своїм виглядом ці люди показували, що на життя не скаржаться.

— Це твій товариш? — спитав один.

— Ні, це не мій товариш.

Вони підійшли до трупа. Вони не поспішали. Вони мовчки дивились на забитого. Майя на якусь мить здалося, що вони соромляться його, Майя.

— Брудна робота, га? — мовив, ніби вибачаючись, той, що перед цим звертався до Майя.

— Подумаєш! Підсоби! — радісно закричав смаглявчик. — Що тут такого? Адже ти сам зголосився на цю брудну роботу! Ніхто тебе не силував.

Водій вийшов з кабіни і, прихилившись спиною до капота, закурив сигарету. Це був високий стрункий хлопчина, під носом, мов дві коми, темніли вусики. Він схрестив ноги в гетрах і неуважно дивився кудись просто себе.

Ті двоє вхопили волоцюгу — один за плечі, другий за ноги — й понесли до грузовика.

— Сідайте, пані й панове! Сідайте! — кричав смаглявчик. — Ласкаво просимо! Місця вистачить усім!

— Він якийсь дивак, — мовив його напарник, скоса глянувши на Майя. — Ніякої тобі пошани до мертвих.

— Тут є ще один, — сказав Майя. — Він на другому поверсі. Але він надто важкий, я не здужаю нести його вниз, навіть тягти. Хто з вас мені допоможе?

— Е-е, ні, — одказав один з чоловіків. — Це вже не наша робота. Наша робота — підбирати мертвяків по вулицях, а тягати їх з будинків — це вже даруйте! Є інші, котрі роблять саме це.

— Послухайте, — сказав Майя, — я вас дуже прошу.

— Ні і ще раз ні.

— А ти як?

— Я? — спитав другий, — я скажу те, що й він.

— А ти? — спитав у шофера Майя. — Ти не міг би мені допомогти?

— А що я? — відказав той. — Я тільки шофер.

Він випустив перед себе хмару диму й неквапно поміняв місцями схрещені ноги.

— Я б пішов, — гукнув смаглявчик зі свого сідала. — Я б охоче пішов, якби ти дав мені сигарету.

— Дам аж дві.

— Вже йду, — вигукнув той.

Він сперся рукою об край кузова й за мить був на тротуарі.

— Жюлю, — з докором сказав напарник.

— Ти тільки їх послухай! — мовив смаглявчик до Майя, йдучи поряд з ним через вестибюль. — Корчать із себе святих, а самі потихеньку цуплять з мертвяків каблучки. Якщо подумати, то воно ніби й справді так: навіщо мертвякові каблучка? Але я б усе-таки ніколи не зняв. Мертві — вже неживі, це правда. Вони нічого не бачать, нічого не чують, бідолахи. Отож шануй їх чи не шануй, кінець кінцем все одно треба закопати в землю. Але це теж не резон, щоб цупити з них каблучки. Не твоє — не чіпай! Сам розумієш.

— Авжеж, — сказав Майя.

— Той нагорі — твій товариш?

— Ні, не товариш.

— Його уколошкало осколком?

— Ні, його вколошкав я.

— Що? — спитав смаглявчик і зупинився, занісши ногу на сходинку й пильно дивлячись на Майя.