Вбивство у Східному Експресі - Сторінка 13

Граф і графиня Андреній займали місця 12 та 13.

– Ми попросили приготувати до сну одне купе, коли йшли вечеряти. Після повернення ми сіли в іншому…

– Перепрошую, яке це було купе?

– Номер 13. Ми грали в пікет. Близько одинадцятої моя дружина пішла спати. Провідник постелив моє ліжко і я теж ліг. Я спав аж до ранку.

– Ви помітили, як зупинився потяг?

– Я не знав про це до самого ранку.

– А ваша дружина?

Граф усміхнувся. "Моя дружина завжди бере з собою снодійне під час подорожей поїздом. Вона прийняла звичайну дозу тріоналу". Після невеликої паузи він додав: "Вибачте, що я нічим не зміг вам допомогти".

Пуаро простягнув йому шматок паперу та ручку.

– Дякую вам, графе. Це проста формальність, але чи не могли б ви написати своє ім'я та адресу?

Граф спокійно та акуратно вивів слова на папері.

– Це вже добре, що мені вдалося написати це вам, – вдячно зауважив граф. – Вимова у моїй країні дещо складна для людей, які її не знають.

Він написав дані на папері та віддав Пуаро, піднявшись із місця.

– Не думаю, що є велика потреба в тому, щоб моя дружина приходила сюди, – продовжив граф. – Нічого більше, ніж я, вона вам не розповість.

Очі Пуаро блиснули.

– Хто зна, хто зна, – сказав він. – Але, все ж таки, я б волів перекинутися з нею декількома словами.

– Запевняю вас, це не обов'язково. – Голос графа зазвучав дещо загрозливо.

Пуаро дещо прищурився.

– Це буде суцільна формальність. Як розумієте, це потрібно для мого звіту.

– Як забажаєте.

Граф неохоче попростував до виходу з вагона.

Пуаро взяв у руки паспорт і відкрив його. Оглянувши сторінку з даними та титулами графа, він перейшов до наступної сторінки.

Супроводжує: дружина.

Ім'я при народженні – Єлена Марія.

Дівоче прізвище: Ґолденберг.

Вік: двадцять.

На сторінці була масна пляма, поставлена якимось неакуратним службовцем.

– Дипломатичний паспорт, – заявив мсьє Бук. – Будьте обережні, друже. Ці люди не мають нічого спільного з убивством.

– Спокійніше, приятелю. Я буду галантний. Це лише формальність.

Його голос затих, коли графиня Андреній увійшла у вагон-ресторан. Вона виглядала сором'язливо, проте дуже чарівно.

– Ви хотіли мене бачити, месьє?

– Лише для звітності, графине. – Пуаро підвівся, провів її до стільця та сів навпроти. – Я лише хотів запитати, чи чули ви щось минулої ночі, що могло б пролити світло на цю справу?

– Нічого, мсьє. Я спала.

– І ви не чули переполоху, що зчинився в наступному купе? Американська леді, яка його займає, була просто в нападі паніки й істерично дзвонила провіднику?

– Я нічого не чула, мсьє. Просто я випила снодійне, розумієте.

– А! Я зрозумів. Добре, не буду вас більше затримувати. – Потім, як графиня підвелася, він задав їй ще питання: – Ще хвилинку. Ці дані – ваше дівоче прізвище, усе інше – вони правильні?

– Абсолютно.

– Можливо, ви б підписалися на цьому документі?

– Вона швидко написала красивим почерком – Єлена Андреній.

– Ви були разом із чоловіком у Америці, мадам?

– Ні, мсьє. – Вона мило усміхнулась. – Ми тоді ще не були одружені. Ми одружилися лише рік тому.

– Добре, дякую, мадам. До речі, ваш чоловік курить?

Графиня насипу паля на нього свої очі.

– Так.

– Трубку?

– Ні. Сигари та цигарки.

– Дякую вам.

Графиня затримала свій погляд на детективі. Її чарівні, темно мигдалеві очі з довгими віями різко контрастували з блідим обличчям. Вона виглядала вишукано та екзотично.

– Чому ви це мене запитали?

– Мадам, – Пуаро провів рукою по своєму волоссю, – детективи задають різноманітні питання. Наприклад, ви не могли б мені сказати колір вашого халату?

Вона вирячилася на нього. Потім засміялася. "Із золотистого шифону. Це дійсно необхідно?"

– Дуже необхідно, мадам.

– Ви справді детектив? – здивовано запитала вона.

– До ваших послуг, мадам.

– Я думала, що у поїзді немає детективів, так як ми зараз у Югославії. Вони мали б бути в Італії.

– Я не югославський детектив, а міжнародний.

– Ви належите до Ліги Націй?

– Я належу до всього світу, мадам, – драматично запевнив Пуаро. – Я працюю переважно у Лондоні. Ви говорите англійською?

– Так, трішки, – відповіла вона з приємним акцентом.

– Не будемо вас більше затримувати, мадам. Бачите, нічого страшного не відбулося.

Вона посміхнулася, вклонилася та вийшла.

– Прекрасна жінка, – підмітив мсьє Бук. – Це нам аж ніяк не допомогло.

– Ні, – відповів Пуаро. – Двоє людей, які нічого не бачили та не чули.

– Можемо ми покликати сюди італійця?

Пуаро нічого не відповів. Він уважно оглядав масну пляму на угорському дипломатичному паспорті.

8. Свідчення полковника Арбетнота

Пуаро стрепенувся. Очима він виразив явне незадоволення нетерплячості мсьє Бука.

– Ах, мій давній друже, – підмітив він. – Я стаю, як то кажуть, снобом! Спершу я волію опитати пасажирів першого класу перед тим, як переходити до другого. Наступним, гадаю, нам необхідно допитати полковника Арбетнота.

Зрозумівши, що з французькою в полковника справи кепські, Пуаро перейшов на англійську.

Спочатку були звірені дані про його ім'я, вік, домашню адресу та військове звання. Пуаро розпочав:

– Ви повертаєтеся з Індії на, як ми це називаємо, відпустку з дозволу керівництва?

Полковник Арбетнот, не плануючи вести довгу бесіду, відповів у стислому британському стилі: "Так".

– Але ви не попливли кораблем?

– Ні.

– Чому ні?

– Я обрав сухопутній шлях із власних міркувань.

Його зовнішній вигляд хотів додати: "Навіщо вам це потрібно, маленький нахаба".

– Ви їдете прямо з Індії?

– Я на один день зупинився, щоб відвідати Ур Халдейський, і три дні пробув у Багдаді зі своїм старим другом. – сухо відповів він.

– Ви зупинилися на три дні в Багдаді. Я так розумію, що молода леді, міс Дебенхем, подорожує теж звідти. Ви її там зустріли?

– Ні. Вперше ми зустрілися в потязі з Кіркука до Нусайбіна.

Пуаро нахилився вперед. Він виглядав значно серйознішим, аніж зазвичай.

– Мсьє, я звертаюсь до вас. Ви та міс Дебенхем – лише двоє англійці. Дуже важливо, щоб я дізнався вашу думку про інших.

– Це абсолютно неправильно, – різко відповів полковник.

– Не зовсім. Розумієте, цей злочин, більш за все, скоїла жінка. Чоловік не зміг би завдати аж дванадцять ударів. Як зауважив начальник цього потяга, "Це була жінка". Отже, що я повинен зробити? Отримати поверхневу інформацію про усіх жінок вагона "Стамбул – Кале". Але складно щось говорити про англійок. Вони дуже замкнені. Тому я прошу вас, у інтересах слідства – розкажіть мені про міс Дебенхем. Яка вона?

– Міс Дебенхем, – розпочав він спокійним тоном і теплотою в голосі, – це справжня леді.

– Ага! – у голосі Пуаро чулося явне задоволення. – Тобто ви не вважаєте, що вона може бути якось пов'язана з цим злочином?

– Це взагалі абсурдно! – скрикнув Арбетнот. – Цей дивний чоловік – вона раніше з ним ніколи не бачилася.

– Вона вам це казала?

– Так. Одного разу вона підмітила його огидний вигляд. Якщо до цього причетна жінка (хоча це лише ваше припущення), то я можу вас запевнити, що міс Дебенхем до цього аж ніяк не причетна.

– Ви говорите про неї з такою теплотою, – підсміхнувся з нього Пуаро.

Арбетнот лише сухо відмітив: "Не знаю, що ви маєте на увазі".

Цей погляд дещо збентежив Пуаро. Він опустив очі й почав копирсатися у паперах, що лежали на столі.

– Це все дуже добре, – зауважив він. – Але повернімося до фактів. За попередніми даними, цей злочин був вчинений о чверть на другу. І хоч це нудна справа, але ми повинні питати, що ви робили у цей час.

– Це зрозуміло. О чверть на другу, якщо я не помиляюся, я балакав з американським молодиком – секретарем небіжчика.

– Ясно. А ви були в його купе, чи він у вашому?

– Я в його.

– Це той молодик МакКвінн?

– Саме так.

– Він ваш знайомий чи близький товариш?

– Ні, до цієї подорожі ми не зустрічалися. Ми вчора зачепили дуже цікаву тему для бесіди. Я не дуже прихильно ставлюся до американців, але...

Пуаро усміхнувся, згадавши слова МакКвінна про зарозумілих британців.

– ... але цей молодик був доволі цікавим співрозмовником. У нього дещо викривлена інформація щодо ситуації в Індії. Це найгірше в американців – вони такі сентиментальні та ідеалістичні. Я йому розповів зі свого тридцятирічного досвіду перебування в Індії, і його це дуже захопило. З іншого боку, мені було дуже цікаво почути про дію їхнього Сухого закону. Також ми поговорили загалом про політику. Я був дуже здивований, побачивши на годиннику за чверть другу.

– Саме в цей час ви завершили розмову?

– Так.

– Що ви потім робили?

– Пішов до себе в купе.

– Ліжко вже було розстелене?

– Так.

– Ваше купе, номер 15, є передостаннім на шляху від вагона-ресторану, так?

– Точно.

– Де був провідник, коли ви поверталися?

– Сидів у кінці за своїм столом. У той час, як я йшов, МакКвінн покликав його до себе.

– Навіщо він його покликав?

– Розстелити ліжко. Коли ми балакали, воно було застелене.

– Полковнику, попрошу вас згадати. Протягом того, як ви спілкувалися з МакКвінном, хтось проходив повз купе?

– Багато чудових людей. Я не вдивлявся в них.

– Я маю на увазі, в останню годину вашої бесіди. Ви виходили з потяга у Вінковцях, так?

– Так, але лише на мить. Була така завірюха, страшенний холод. Ми вирішили вийти з цієї задухи, тому що в поїзді топили надзвичайно сильно.

Мсьє Бук зауважив: "Дуже важко догодити усім пасажирам. Англійці хочуть усе повідкривати. Інші приходять – і все закривають. Це дуже складно". Ані Пуаро, ані полковник не звернули на це жодної уваги.

– Добре, мсьє, давайте пригадувати далі. – підбадьорив його Пуаро. – Надворі було дуже холодно, тому ви повернулися у потяг. Ви сіли, закурили, можливо, цигарку, можливо, трубку...

Він зупинив свою розмову на кілька секунд.

– Я курив трубку. МакКвінн – цигарки.

– Потяг знову рушив. Ви курите трубку. Балакаєте про Європу, про увесь світ. Уже пізно. Більшість пасажирів сплять. Хтось проходив повз двері? Пригадайте.

Арбетнот дещо напружився, пригадуючи події.

– Мені важко відповісти. – сказав він. – Я не був до цього таким уважним.

– Але у вас військова звичка випадково помічати деталі. Можливо, ви щось підмітили, але самі не знаєте цього?

Полковник знову задумався, але згодом негативно покивав головою.

– Не можу сказати. Не пам'ятаю нікого, окрім провідника. Стривайте, була одна людина – жінка.

– Ви її бачили? Старшого чи молодшого віку?

– Не бачив.