Вбивство у Східному Експресі - Сторінка 10

Маленька дівчинка, так? Жахливий випадок.

– Чи знали ви, що ваш роботодавець, містер Ретчетт, був головним винуватцем того злочину?

– Ні, не знав. – Його тон став значно теплішім та спокійнішим. – Мені важко в це повірити.

– Але це правда. Але, повернімося до подій минулої ночі. Що ви робили після того, як пішли від нього?

– Я сказав містеру МакКвінну, що господар хоче його бачити. Потім я пішов у своє купе і читав.

– Ваше купе…

– Останнє в другому класі, сер. За ним відразу йде вагон-ресторан.

Пуаро поглянув на план.

– Бачу, і яке ваше місце?

– Нижнє, сер.

– Номер 4?

– Так.

– Ще хтось їхав разом із вами?

– Так, сер. Такий дебелий італієць.

– Він говорить англійською?

– Так, трохи говорить. – Його тон знову похмурнішав. – Він з Америки – з Чикаго, як я зрозумів.

– Ви з ним спілкувалися?

– Ні, сер. Я читав.

Пуаро всміхнувся. Він уявив картину – веселий, балакучий італієць та сухий кирпатий джентльмен-англійєць.

– І що, дозвольте вас запитати, ви зараз читаєте? – він запитав.

– Зараз, сер, я читаю "Зачарована любов" Арабелли Річардсон.

– Цікава книга?

– Доволі непогана, сер.

– Давайте продовжимо. Ви повернулися до себе й продовжили читати "Зачаровану любов". О котрій годині це було?

– Десь о пів на одинадцяту італієць вирішив іти спати. Тому прийшов провідник і розстелив ліжко.

– Тоді ви теж лягли й заснули?

– Ні, сер. Я ліг, але не засинав.

– Чому ви не спали?

– У мене був зубний біль.

– Отакої! Це дуже болісно.

– Доволі болісно, сер.

– Ви щось спробували вдіяти?

– Я використав трішки гвоздикової олії, що трішки послабило біль, але все одно мені не вдалося заснути. Я увімкнув світло над головою та продовжив читати – це зайняло увесь мій час.

– І ви не спали всю ніч?

– Мені вдалося заснути лише о четвертій годині, сер.

– А ваш компаньйон?

– Італієць? Він одразу захропів.

– Він не покидав купе усю ніч?

– Ні, сер.

– А ви?

– Ні.

– Ви щось чули уночі?

– Не думаю. Тобто, нічого незвичного. Потяг потрапив у замет, тому все було дуже тихо.

Пуаро замислився на декілька секунд, після чого продовжив допит.

– Добре, що тут можна ще додати? Чи можете ви пролити хоч якесь світло на цю трагедію?

– Боюся, що ні, сер. Вибачте.

– Чи ви знаєте про якісь непорозуміння між вашим господарем та містером МакКвінном?

– О, ні. Містер МакКвінн – дуже делікатний джентльмен.

– Де ви служили до містера Ретчетта?

– У сера Генрі Томлінсона, на Ґросвенор сквер.

– Чому ви покинули службу в нього?

– Він поїхав до східної Африки, і більше не потребував моїх послуг. Але, гадаю, він часто мене згадує. Я працював у нього не один рік.

– І скільки років ви працювали на містера Ретчетта?

– Понад дев'ять місяців, сер.

– Дякую, Мастерман. До речі, ви курите трубку?

– Ні, сер. Я курю лише дешеві цигарки.

– Дякую вам. Це все.

Пуаро вдячно вклонився.

Камердинер зніяковів на секунду.

– Вибачте, сер, але я хочу вам розповісти про ту американку. Вона каже, що знає все про вбивцю. Вона надзвичайно схвильована.

– У такому разі, – відповів Пуаро, – ми повинні її терміново побачити.

– Покликати її, сер? Вона вже давно вимагає, щоб зустрітися із кимось і розповісти усе. Провіднику ледь-ледь вдається її вгамувати.

Доправте її до нас, друже. – сказав Пуаро. – А ми послухаємо її історію.

4. Свідчення американської леді

Місіс Хаббард прийшла у вагон-ресторан дуже збудженою та схвильовано розмахувала руками.

– А тепер скажіть мені – хто тут у вас головний? У мене є деяка важлива інформація, дуже важлива, і я хочу її розповісти тому, хто за це відповідає. Якщо ви, джентльмени…

Її погляд пробіг між усіма трьома особами. Пуаро підійшов до неї.

– Мадам, розкажіть усе мені, – промовив він. – Але, спершу, сядьте, будь ласка.

Місіс Хаббард важко присіла на стілець навпроти нього.

– Ось що я вам хочу розповісти. Минулої ночі у вагоні трапилося вбивство, і вбивця був саме у моєму купе!

Вона зробила певну паузу, щоб надати значимості власним словам.

– Ви впевнені в цьому, мадам?

– Звісно впевнена! Ще б пак! Я знаю, про що говорю. Я вам зараз усе розповім. Я вже майже спала в себе в ліжку, але раптово прокинулася і в абсолютній темряві відчула, що в моєму купе знаходиться чоловік. Я була така нажахана, що не могла кричати, думаю, що ви зрозумієте мене. Я лежала й думала: "О, ні, мене зараз уб'ють". Ви собі не уявляєте, як я почувалася. Ці жахливі потяги – ніхто мене не врятує. І я подумала: "Нехай, але він не отримає моїх прикрас, так як, я поклала їх у панчоху та заховала під подушкою – це, звісно, не було дуже добре. Але чому саме я – жертва?

– Ви усвідомлювали, мадам, що у вашому купе знаходився хтось?

– Так, звісно. Я лише лежала з заплющеними очима і думала, що мені робити. Я була дуже щаслива, що моя донька не знала, в якому я була становищі. Згодом, завдяки своїй спритності, і я простягнула руку до дзвінка провіднику. Я натискала й натискала, але нічого не було – я вирішила, що моє серце перестало битися. "О, ні", – сказала я собі, – "напевне, вони повбивали усіх людей у потязі". Якраз була зупинка і в повітрі стояла абсолютна тиша. Проте я продовжила тиснути на кнопку дзвінка і о! полегшення, коли почула чиїсь кроки і стук у двері купе. "Заходьте!" – скрикнула я, і увімкнула в той же час світло. І, ви можете в це повірити, в купе не було ані душі!

Місіс Хаббард виглядала, неначе підійшла до найгострішого моменту, а не навпаки.

– І що трапилося далі, мадам?

– Я розповіла провіднику, що трапилося і він мені не повірив. Сказав, що це мені наснилося. Я попросила його оглянути під ліжком, після чого він сказав, що людина туди втиснутися ніяк не може. Виглядало, наче він хотів мене заспокоїти, проте я точно знала, що хтось там був! Я не з тих людей, які вигадують всілякі історії, містер… Як ваше ім'я?

– Пуаро, мадам. Це мсьє Бук, директор компанії, а це лікар Константин.

– Рада з вами зустрітися, – пробурмотіла вона і продовжила свою сольну розповідь.

– Як ви розумієте, я не настільки добре пам'ятаю всі подробиці. Спершу я вирішила, що це був чоловік із сусіднього купе – той, якого вбили. Я сказала провіднику, щоб він перевірив двері між купе, і, звісно, вони не були замкнені. Я це дуже добре пам'ятаю. Після цього я попросила його зачинити їх, і після того, як він пішов, приставила до дверей свою важку валізу.

– О котрій годині це було, місіс Хаббард?

– Чесно кажучи, не знаю. Я не дивилася на годинник. Була надто схвильована.

– А що ви тепер думаєте про цю ситуацію?

– Ну, можу сказати, що все абсолютно зрозуміло. Людина у моєму купе – це вбивця. А хто ж іще?

– І ви думаєте, що він вийшов через сусіднє купе?

– Звідки я можу знати, як він вийшов? Мої очі були заплющені.

– Він міг вийти через двері, що ведуть у коридор?

– Не можу сказати. Як я казала, мої очі були заплющені.

Місіс Хаббард конвульсивно зітхнула.

– Лихо! Я була така налякана! Якби моя донька знала...

– Чи не подумали ви, мадам, що це був шум у сусідньому купе – покійника?

– Ні, містере, як вас там? Пуаро? Цей чоловік знаходився у моєму купе. Я навіть маю доказ цього.

Із величезним задоволенням вона показала сумочку і почала ритися в ній. Вона витягнула з неї два великих носовички, окуляри, пляшку аспірину, пакет глауберової солі, коробку яскравих м'ятних цукерок, в'язку ключів, ножиці, чекову книжку від Американ Експресс, фотокартку з дитиною в якійсь дивній позі, якісь листи, п'ять ланцюжків зі східними чотками, і маленький металевий предмет – ґудзик.

– Бачите ґудзик? Це не мій. У мене таких немає. Я знайшла його вранці, коли прокинулася.

Після того, як вона поклала ґудзик на стіл, мсьє Бук нахилився і промовив: "Це ж ґудзик із форми провідників нашої компанії!"

– От і цьому є логічне пояснення, – відповів Пуаро. Він обернувся до леді. – Цей ґудзик, мадам, напевно, відпав з уніформи провідника, коли він оглядав ваше купе чи коли розстеляв ліжко.

– Я не знаю, що з вами усіма таке. Здається, ніби ви нічого не хочете робити. Слухайте мене. Я читала журнал минулої ночі, перед тим, як лягати спати. Перед тим, як вимкнути світло, я поклала журнал на невеличку коробку, що стояла на підлозі поблизу вікна. Ви мене розумієте?

Вони кивнули в знак згоди.

– Чудово. Провідник поглянув під сидінням поблизу дверей, потім він підійшов до дверей між купе й замкнув їх, але він не підходив до вікна. Зрештою, вранці я помітила ґудзик справа від журналу. І як ви мені це поясните?

– Можу сказати, мадам, що ми сприймемо це як доказ, – відповів Пуаро.

Здалося, що ця відповідь її задовольнила.

– Коли мені не вірять, я стаю страшнішою за шершня, – пояснила вона.

– Ви надали нам дуже важливу інформацію, – заспокійливо промовив Пуаро. – А зараз можу я вам задати декілька питань?

– Звісно.

– Як так трапилося, що ви, боячись цього Ретчетта, не замкнули двері між купе?

– Я замкнула, – відрізала вона.

– Як?

– Щоб пересвідчитися, я попросила шведку – приємна жіночка – чи вони замкнені, і вона відповіла ствердно.

– А чому ви самостійно не пересвідчилися?

– Бо я лежала в ліжку і не могла дотягнутися до дверної ручки.

– О котрій годині ви попросили її це зробити?

– Дайте подумати. Це було близько пів одинадцятої, або й за чверть одинадцята. Вона підійшла запитати, чи є у мене аспірин. Я сказала де він лежить, і вона його взяла.

– Ви в той час лежали в ліжку?

– Так.

Через певний час вона залилася сміхом. "Бідолашна! Вона так розхвилювалася. Розумієте, вона випадково відкрила двері в сусіднє купе".

– У купе Ретчетта?

– Так. Ви розумієте, коли подорожуєш сам, то зачиняєш усі двері. Вона їх відчинила помилково. Вона дуже сильно через це переймалася. Він засміявся, але, думаю, він сказав їй щось не дуже приємне. Бідолаха, вона так розхвилювалася. "Вибачте, я помилилася. Я помилилася. Ви якийсь непривітний", – сказала вона. "А ви дуже стара", – він їй відповів.

Лікар Константин хихикнув, і місіс Хаббард кинула на нього льодяний погляд.

– Це не дуже було приємно з його боку, – сказала вона, – казати таке леді. І це не привід сміятися з цього. – Лікар Константин швидко вибачився.

– Чи ви чули якийсь шум із купе Ретчетта тієї ночі? – запитав Пуаро.

– Не зовсім.

– Що ви маєте на увазі, мадам?

– Ну, – вона зупинилася. – Він хропів.

– А, хропів?

– Жахливо.