Вбивство у Східному Експресі - Сторінка 11

Минулої ночі я прокинулася від його храпу.

– А чи чули ви, як він хропів після того, як перелякалися людини у своєму купе?

– Чому б це, містере Пуаро? Він був уже мертвий.

– Дійсно, – відповів Пуаро. Він був абсолютно спантеличений.

– Ви пам'ятаєте справу із викраденням дитини Армстронгів, місіс Хаббард? – він запитав.

– Так, авжеж. І цей негідник уникнув покарання! Я б хотіла, щоб він потрапив у мої руки.

– Він не уникнув. Він помер. Помер минулої ночі.

– Тобто, ви хочете сказати… – місіс Хаббард піднялася зі стільця від збудження.

– Так, саме так. Цією людиною був Ретчетт.

– Чудово! Якщо подумати, це чудово! Я повинна написати про це своїй дочці. Хіба ж я вам учора не казала, що в нього зле обличчя? Я була права, ось бачите. Моя дочка завжди каже: "Коли мама має передбачення, ви сміло можете ставити свій останній долар на це".

– Ви були знайомі із сім'єю Армстронгів, місіс Хаббард?

– Ні. Вони крутилися у вищих колах. Але я завжди чула, що місіс Армстронг була дуже люблячою жінкою і що її чоловік обожнював.

– Добре, місіс Хаббард, ви нам дуже допомогли – справді. Можете вказати ваше повне ім'я?

– Звичайно. Каролін Марта Хаббард.

– Можна також дізнатися вашу адресу?

Місіс Хаббард сказала, не перестаючи балакати. "Не можу повірити. Касетті – в цьому потязі. Я мала відчуття про цього чоловіка, чи не так, містере Пуаро?"

– Так, звичайно, мадам. До речі, у вас є багряний шовковий халат?

– Дуже дивне запитання! Але ні. У мене є два халати – рожевий фланелевий, зручний для морських подорожей, а інший моя дочка подарувала – з місцевого пурпурового шовку. А для чого вам необхідно знати про мої халати?

– Розумієте, мадам, хтось у багряному кімоно відкривав учора чи то ваше, чи то купе містера Ретчетта. Як ви вже казали, дуже важко дізнатися, що це було за купе, коли вони усі зачинені.

– Ніхто в такому кімоно до мене в купе не заходив.

– Тоді вона виходила з купе Ретчетта.

Місіс Хаббард зморщила губи й похмуро промовила: "Це мене не здивувало".

Пуаро дещо нахилився до неї. "Тобто, ви чули жіночий голос з наступного купе?"

– Не знаю, містере Пуаро, що ви собі вигадали. Не уявляю. Але, з упевненість можу сказати, що так.

– Але коли я вас запитав, чи чули ви щось, ви лише сказали, що чули, як Ретчетт хропів.

– Це теж правда. Він хропів недовго. З іншого боку… – місіс Хаббард дещо збентежилася. – Це негоже говорити про такі речі.

– О котрій годині ви чули жіночий голос?

– Не можу сказати. Я прокинулася лише на хвилину й почула жіночий голос. Не знаю, звідки він линув. Тому я подумала: "Ось така він людина! Чому я не здивована?" – і лягла далі спати. Я б ніколи не сказала про цей випадок трьом джентльменам, якби ви не напосіли на мене.

– Це було до того, як ви перелякалися чоловіка у вашому купе, чи після?

– Що ж я вам щойно казала! У нього не могла бути жінка, яка з ним би балакала, так як він був уже мертвий, так?

– Вибачте. Ви, напевно, думаєте, що ми нічого не розуміємо, мадам.

– Я думаю, що ви просто заплуталися. Я все ще не можу повірити, що це був цей монстр Касетті. Як каже моя донька…

Пуаро швидко допоміг леді зібрати її речі у сумку, і провів її до дверей. В останню секунду він сказав:

– Ви впустили ваш носовичок, мадам.

Місіс Хаббард поглянула на маленький шматок батисту, який він її подав.

– Це не мій містере Пуаро. Мій ось тут.

– Вибачте. Я подумав, що тут є літера Н.

– Справді, цікаво, але це точно не мій. На моїх вишиті C.M.H., і вони зручніші – не такі дорогі, як ці паризькі. Чий ніс може дозволити собі такі носовички?

Ніхто з трьох чоловіків не мав відповіді на це питання, і місіс Хаббард вийшла з вагону.

5. Свідчення шведської леді

Мсьє Бук оглядав ґудзик, який залишила місіс Хаббард.

– Цей ґудзик. Не розумію. Чи може це означати, що П'єр Мішель має до цього якесь відношення? – запитав він. Зупинившись, він продовжив, бо Пуаро нічого не відповів. – Що скажете, друже?

– Цей ґудзик дає нам певні можливості. – задумливо відповів Пуаро. – Давайте спочатку опитаємо шведську леді перед тим, як будемо говорити про цей доказ.

Він відсортував купу паспортів, які лежали перед ним. "А, ось і вона! Ґрета Ольсон, сорок дев'ять років".

Мсьє Бук дав розпорядження офіціанту, і жіночка із жовтувато-сірим волоссям і видовженим, вівцеподібним обличчям увійшла до них. Вона скоса поглядала на Пуаро крізь окуляри, але вела себе спокійно.

Як з'ясувалося, вона спілкувалася та розуміла французьку, тому й розмова велася тією мовою. Пуаро спершу задав питання, на які він знав відповіді – її ім'я, вік і адресу. Потім він запитав її професію.

Вона сказала, що є сестрою при місіонерській школі поблизу Стамбула. Вона була досвідченою медсестрою.

– Ви, звісно ж, знаєте, що трапилося минулої ночі, мадемуазель?

– Авжеж. Це жахливо. І американка розповіла мені, що убивця перебував у її купе.

– Я чув, мадемуазель, що були останньою людиною, яка бачила покійника живим?

– Не знаю. Можливо. Я відчинила двері у його купе помилково. Мені було так соромно. Це була така прикра помилка.

– Ви взагалі його бачили?

– Так. Він читав книгу. Я вибачилася й вийшла.

– Він щось казав вам?

Вона дещо зніяковіла, щоки вкрилися рум'янцем.

– Він засміявся й сказав декілька слів. Я не зовсім точно їх зрозуміла.

– І що ви зробили потім, мадемуазель? – запитав Пуаро, тактовно змінивши тему.

– Я зайшла до американки, місіс Хаббард, за аспірином.

– Чи просила вона, щоб ви перевірили двері між її та купе містера Ретчетта?

– Так.

– Вони були замкнені?

– Так.

– А що було потім?

– Після того я пішла до себе, прийняла аспірин і лягла.

– О котрій годині це було?

– Коли я пішла до ліжка, була за п'ять одинадцята. Я пам'ятаю, тому що поглянула на годинник, перед тим, як завела.

– Ви швидко заснули?

– Не дуже. Мені стало легше, але я певний час лежала.

– Потяг зупинився до того, як ви пішли спати?

– Не думаю. Ми зупинилися, я подумала, на станції, і я була вже сонна.

– Це були, напевно, Вінковці. Ваше купе ось тут? – він показав його на плані.

– Так, це воно.

– Ваше місце верхнє чи нижнє?

– Нижнє, номер 10.

– Поруч із вами хтось їде?

– Так, молода англійка. Дуже мила, дуже люб'язна. Вона їде з Багдаду.

– Після Вінковців вона покидала купе?

– Ні, точно ні.

– Чому ви так переконані – ви ж спали?

– Я сплю доволі неспокійно. Дуже часто прокидаюся уві сні. І я впевнена, що якби вона злізла з верхньої полиці, я обов'язково б прокинулася.

– А ви особисто покидали купе?

– Ні, аж до самого ранку.

– У вас є багряне шовкове кімоно, мадемуазель?

– Ні, звісно. У мене прекрасний халат з єгерівської тканини.

– А у вашої сусідки, міс Дебенхем? Якого кольору її халат?

– Блідо-ліловий з козячої шерсті, такі продаються на сході.

Пуаро кивнув. Потім запитав дружнім тоном: "Чому ви вирішили поїхати в подорож? Свята?"

– Так, я їду додому на свята. Але спершу я їду до Лозанни до своєї сестри приблизно на тиждень.

– Чи не були б ви такі люб'язні написати мені ім'я та адресу своєї сестри?

– Із задоволенням.

Вона взяла папір та олівець та написала те, що просив Пуаро.

– Чи бували ви в Америці, мадемуазель?

– Ні. Одного разу я була близька до цього. Я повинна була їхати із хворою леді, але в останній момент поїздка була відмінена. Мені було дуже жаль. Вони такі приємні, ці американці. Вони дають чимало грошей на школи та лікарні. Також вони дуже ділові.

– Ви чули про випадок із викраденням дитини Армстронгів?

– Ні, а що це?

Пуаро пояснив їй.

Ґрета Ольсон була обурена. Її жовтий пучок волосся тремтів від напруження.

– І є на світі такі страшні люди! Це вимагає великої віри. Бідна мати – моє серце болить за неї.

Мила шведка пішла до виходу. Її лице було червоне, на очах бриніли сльози.

Пуаро швиденько щось записав на клаптику паперу.

– Що ви там записуєте, друже? – спитав мсьє Бук.

– Друже, я звик до точності та порядку. Я зараз складаю певну хронологічну таблицю подій.

Він закінчив писати й передав папір мсьє Буку.

9:15. Потяг покинув Белград.

Близько 9:40 камердинер покидає Ретчетта, залишивши йому снодійне.

Близько 10:00 МакКвінн покидає Ретчетта.

Близько 10:40 Ґрета Ольсон бачить Ретчетта(востаннє живим). N.B. Він лежав і читав книгу.

0:10. Потяг відправляється з Вінковців(запізнюється).

0:30. Потяг потрапляє в замет.

0:37. Дзвонить дзвінок Ретчетта. Провідник відповідає. Ретчетт каже: "ce n'est rien. Je me suis trompe".

Близько 1:17 місіс Хаббард думає, що в її купе хтось є. Кличе провідника.

Мсьє Бук ствердно кивнув.

– Гарна робота.

– Вас нічого не дивує в усьому цьому?

– Ні, виглядає все зрозуміло і чисто. Згідно цих записів, злочин вчинено о 1:15. Годинник також доводить це, і розповідь місіс Хаббард підтверджує. У мене є деякі думки про вбивцю. Я вважаю, друже, що це той дебелий італієць. Він прибув із Америки – з Чикаго – і злочин здійснено італійською зброєю – ножем, ударів було нанесено чимало.

– Це правда.

– Без сумніву, це і є розгадка. Можливо, він і цей Ретчетт були партнерами по бізнесу викрадання дітей. Касетті та цей італієць. У певний момент Ретчетт обманув його. Італієць розшукує його, надсилає листи з погрозами, і, зрештою, мститься в такій формі. Все доволі просто.

Пуаро сумнівно похитав головою.

– Боюся, що все це занадто просто. – пробурмотів Пуаро.

– Щодо мене, я переконаний, що це правда, – сказав мсьє Бук, все більше схиляючись до своєї теорії.

– А як щодо свідчень камердинера із зубним болем про те, що італієць не покидав свого купе?

– А ось це питання.

Пуаро підмигнув йому.

– Так, це прикро. На жаль для вашої теорії, і на щастя для нашого італійця, у той вечір камердинер Ретчетта мав сильний зубний біль.

– Це можна якось пояснити. – твердо стояв на своєму мсьє Бук.

Пуаро знову похитав головою.

Боюся, що все це занадто просто – знову пробурмотів він.

6. Свідчення російської княгині

– Давайте послухаємо, що нам розповість П'єр Мішель стосовно цього ґудзика. – сказав він.

Провідник вагону був викликаний знову. Він окинув джентльменів запитальним поглядом.

Мсьє Бук відкрив рот.

– Мішель, – розпочав він, – ось ґудзик із твоєї уніформи. Він був знайдений у купе американської леді. Що ти можеш розповісти нам з цього приводу?

Руки провідника автоматично пробіглися по уніформі. "Я не губив ґудзика", – відповів він.