Венера в хутрі - Сторінка 17

Вона мерзце й намагається зігріти своє божественне тіло розкішним важким хутром, а ноги — на колінах коханого. Я уявляю собі улюбленця прекрасної жорстокої повелительки, яка шмагає раба, утомившись його цілувати; і що жорстокіше вона його катує, то шаленішим стає його кохання до неї. Отож, я назву картину "Венера в хутрі".

* * *

Художник малює поволі. Та щораз більше розпалюється його пристрасть. Боюся, що врешті він ще накладе на себе руки. Вона забавляється з ним, загадує йому загадки, яких він не в змозі відгадати й відчуває, як стікає кров'ю. її ж це розважає.

Позуючи, Ванда ласує цукерками, скручує з папірців кульки й закидає ними бідолаху.

— Мене тішить, що Ви в такому гарному гуморі, вельможна пані, — каже художник, — але Ваше обличчя втратило той вираз, який мені потрібний для портрета.

— Втратило вираз, потрібний для портрета? — перепитує вона усміхаючись. — Потерпіть хвилинку!

Ванда випростовується і хльоскає мене батогом. Художник, заціпенівши, дивиться на неї, на його обличчі вимальовується дитяче здивування, змішане з відразою та зачаруванням.

З кожним ударом батога, обличчя Ванди щораз більше набуває отого жорстокого, глузливого характеру, який так моторошно мене збуджує.

— То це вже той вираз, який Вам потрібний для картини? — гукає вона.

Художник знічено відводить погляд від холодного блиску її очей.

— Та вираз той, — белькоче він, — однак тепер я не можу малювати...

— Як це? — глузує Ванда. — Може, Вам допомогти?

— Так! — скрикує художник, наче в пориві шаленства. — Ударте й мене батогом!

— О! З задоволенням! — каже Ванда, стенаючи плечима. — Та якщо вже батожити, то по-справжньому.

— Шмагайте хоч до смерті! — вигукує художник.

— То Ви дасте себе зв'язати? — питає вона з усміхом на устах.

— Так... — стогне художник.

Ванда виходить на хвильку з робітні, а тоді повертається з мотуззям у руках.

— Отже, чи маєте Ви ще мужність віддатися на милість і немилість у руки Венері в хутрі, прекрасній деспотці? — почала вона насмішкувато.

— Зв'яжіть мене, — глухо попросив художник.

Ванда зв'язала йому руки за спиною, протягнула одну мотузку попід руками, другою обплела тіло і так прив'язала його до віконної рами, потім скинула з голого тіла манто, схопила батога й підійшла до нього впритул.

Для мене ця сцена мала невимовно страхітливу принаду. Я чув, як гупало серце, коли вона занесла руку, батіг свиснув у повітрі, і юнак ледь здригнувся від удару, і потім, коли вона з розтуленим ротом — зуби зблискували поміж яскраво-червоними устами — сікла його батогом, а він дивився на неї своїми зворушливими блакитними очима, немов просячи милосердя, — це годі описати словами.

Тепер вона позує йому сама. Він малює її голівку. Ванда виставила мене до сусідньої кімнати, за важку портьєру на дверях, де ніхто мене не 5ачив, зате я бачив усе. Що вона собі тільки думає...

Невже боїться його? Уже зовсім довела його до шалу, а чи, може, вигадала нову муку для мене? Мені тремтять коліна.

Вони розмовляють. Він так стишує голос, що я нічого не можу розібрати; вона так само відповідає. Що це має означати? Може, вони дійшли порозуміння?

Я невимовно страждаю, серце ледь не вистрибує мені з грудей.

Ось він уклякає перед нею, обіймає її, тулить голову їй до грудей, а вона... о, жорстока!., вона регоче. Я чую, як вона голосно каже:

— Ах, то Ви хочете знову скуштувати батога!

— Жінко! Богине! — скрикує юнак. — Невже ти не маєш серця? Невже ти зовсім не вмієш кохати? Не знаєш, що таке кохати, знемагати від пристрасті, від жаги? Невже навіть уявити собі не можеш, як я страждаю? Невже не відчуваєш до мене жодного жалю?

— Ні! — відказує Ванда гордо й глузливо. — Для мене існує тільки батіг!

Вона швидко витягує з кишені хутряного манта батога і б'є його держалном в обличчя. Юнак підхоплюється на ноги і відступає на кілька кроків.

— Можете тепер знову малювати? — запитує вона байдужим тоном.

Художник не відповідає, мовчки підходить до мольберта, бере до рук пензля та палітру.

Вона дивовижно йому вдалася; такої портретної схожості ще треба пошукати, і водночас це — ідеальний образ, такими яскравими, надприродними, такими, я би сказав, диявольськими були фарби.

* * *

Тепер він малює мене. Щодня ми кілька годин проводимо на самоті. Сьогодні він несподівано звертається до мене тремтячим голосом:

— Ви кохаєте цю жінку?

— Так.

— Я теж її кохаю.

Його очі переповнені слізьми. Якийсь час він мовчки малює.

— У нас, у Німеччині, є гора, де вона мешкає, — бурмоче він згодом собі під ніс. — Вона — відьма.

* * *

Картина готова. Ванда хотіла йому за неї заплатити, щедро, по-королівському заплатити.

— О, Ви вже заплатили мені сповна, — відмовився юнак з болісним усміхом.

Перш ніж піти геть, він потай розкрив свою папку і дозволив мені зазирнути до неї — я злякався. її голова, як жива, дивилася на мене, наче з дзеркала.

— Цей малюнок я заберу з собою, — мовив художник. — Це — моє, цього вона не зможе в мене відібрати, я важко його заробив.

* * *

— Мені, правду кажучи, шкода бідолашного художника, — сказала вона мені сьогодні. — Безглуздо бути такою добропорядною, як я. Як ти гадаєш?

Я не наважився відповісти.

— О, я забула, що розмовляю з рабом. Мені треба вийти на люди, хочу розвіятися... забутись... Подати бричку, негайно!

Нове фантастичне убрання: фіалкового кольору оксамитові з горностаєм російські чобітки до половини литки; фіалкова оксамитова сукня, оздоблена вузькими смужками й кокардами з такого ж хутра; відповідне, пошите до витонченого стану коротке пальто, також пишно підбите горностаєм; висока горностаєва шапка в стилі Катерини II з невеличким пучком розкішного пір'я, пришпиленим діамантовою аґрафкою; вогненний розсип рудого волосся на плечах. Вона сідає на козли і править кіньми сама, я ж сідаю позад неї. Як вона батожить коней! Бричка мчить, немов скажена.

Видно хоче нині привернути до себе увагу, і це їй цілком вдається. Сьогодні вона — левиця СаБсіпе. З нею вітаються з карет, котрі проїжджають набережною; на пішохідній алеї люди збираються групками, щоб поговорити про неї. Але Ванді байдуже до всіх, вона лише зрідка схиляє голову, відповідаючи на привітання кавалерів поважнішого віку.

Та ось назустріч на стрункому гарячому вороному коні гарцює молодий чоловік. Побачивши Ванду, він стримує скакуна і пускає його повільним кроком — він уже зовсім поряд, осаджує коня й пропускає бричку повз себе. Тепер і вона помічає його — левиця помічає лева. Вони зустрічаються поглядом. Пролітаючи повз нього, Ванда не в змозі опиратися магії його очей і обертається.

Мені завмирає серце, коли я перехоплюю цей трохи здивований і водночас захопливий погляд, яким вона поглинає його постать — він цього заслуговує.

Бачить Бог, це вродливий чоловік. Ба, більше, такого красе-ня я ще в житті не бачив! Хіба в Бельведері вирізьбленого з мармуру, такого ж стрункого, однак із залізними м'язами, з таким же обличчям, буйними кучерями. Та надзвичайно вродливим робить його те, що нема вусів і бороди. Якби не вузькі стегна, можна було б подумати, що це переодягнена жінка, а ще незвично заломлені уста, левина губа, з-під якої ледь зблискують зуби, умить надають обличчю дещо жорстоких рис...

Аполлон, який здирає шкіру з Марсія.

Він одягнений у високі чорні чоботи, вузькі рейтузи з білої шкіри, короткий хутряний кунтуш — такий носять італійські офіцери кавалерії — з чорного сукна та каракулю, з пишним шнуруванням; на чорних кучерях — червона феска.

Тепер я збагнув чоловічого Ероса і захоплююся Сократом, який зберіг доброчесність перед схожим Алківіадом.

* * *

Такою схвильованою я ще ніколи не бачив своєї левиці. Щоки їй палали, коли вона зістрибнула з брички перед своєю віллою, вибігла нагору сходами і кивком голови звеліла йти услід за нею.

Міряючи свої покої розмашистим кроком, вона заговорила з квапливістю, яка мене злякала.

— Ти повинен довідатися, хто отой чоловік з набережної! Ще сьогодні... негайно! О, який мужчина! Ти бачив його? Як він тобі? Кажи!

— Чоловік вродливий, — відповів я приглушеним голосом.

— Він такий гарний... — Ванда запнулася і в задумі оперлася на спинку крісла. — Мені аж подих перехопило.

— Я розумію, яке враження він на тебе справив, — мовив я; моя уява знову закрутила мене шаленим вихором. — Я й сам був вражений, можу собі уявити...

— Можеш собі уявити, — засміялася вона, — що цей чоловік — мій коханець і він січе тебе батогом, а ти млієш від насолоди під його ударами... А тепер йди собі!

* * *

Ще до вечора я все про нього вивідав.

Коли повернувся, вона ще була при повній параді, лежала на канапі, затуливши обличчя руками, зі сплутаним волоссям, що нагадувало лев'ячу гриву.

— Як він називається? — запитала вона зі зловісним спокоєм.

— Алексис Паподополіс.

— Отже, грек... Я кивнув.

— Дуже юний?

— Навряд, чи старший за тебе. Подейкують, він здобував освіту в Парижі й вважає себе атеїстом. На Кіпрі він брав участь у боях проти турків і, кажуть, відзначився там своєю расовою ненавистю та жорстокістю не менше, ніж хоробрістю.

— Одне слово, справжній чоловік! — загорілися очі у Ванди.

— Тепер він мешкає у Флоренції, — вів я далі. — Начебто несамовито багатий...

— Про це я не запитувала, — різко урвала вона мене. — Цей чоловік небезпечний. Ти не боїшся його? Бо я боюсь... Він має дружину?

— Ні.

— Коханку?

— Також — ні.

— До якого театру він ходить?

— Сьогодні ввечері він має бути на виставі в театрі Ніколіні, де гратиме геніальна Вірджинія Маріні, а також Сальвіні, найви-датніший з усіх живих митців Італії, а може, навіть Європи.

— Роздобудь мені квитки до ложі! Швидко! Поквапся!

— Але ж, господине...

— Хочеш скуштувати батога?

* * *

— Можеш почекати у партері, — звеліла Ванда, коли я поклав бінокля та програмку на балюстраду ложі й підсунув їй під ніжки ослінчика.

І ось я стою, припершись до стіни, щоб не впасти — від заздрості та люті... ні, "лють" не те слово... від смертельного жаху.

Я бачу її в ложі в блакитній муаровій сукні та просторому горностаєвому манті, накинутому на оголені плечі, а навпроти неї — його. Я бачу, як вони поглинають одне одного очима, для них сьогодні не існує ні сцени, ні Ламели Ґольдоні, ні Сальвіні, ані тієї Маріні, ані публіки і навколишнього світу.

А я? Ким є я цієї миті?...

* * *

Сьогодні Ванда ще на бал до грецького посланника.