Венера в хутрі - Сторінка 19

— Мене змагає сон...

На якусь мить я немов закам'янів, а тоді зареготав і знову почав ридати. Зрештою я заткнув кинджала за свій пасок і впав перед нею на коліна.

— Вандо, послухай же мене... Лише хвильку...

— Хочу спати, хіба не чуєш? — гнівно-закричала вона, зірвалася з ложа й відштовхнула мене ногою. — Чи може, ти забув, що я твоя господиня?

Коли ж я не зрушив з місця, вона схопила батога і вперіщила мене. Я підвівся, вона знову ударила мене, цього разу в обличчя.

— Хлопе! Рабе!

Потрясаючи до неба стиснутими кулаками, я з несподіваною рішучістю полишив її спальню. Вона відкинула від себе батога й зайшлася голосним реготом. Можу собі уявити, яким комічним було моє театральне поводження.

* * *

Я наважився вирватись з тенет безсердечної жінки, яка так жорстоко поводилася зі мною, а тепер ще й у відплату за моє рабське обожнювання, за все, що я стерпів від неї, готова була мене так безчесно зрадити. Я спаковую свої нечисленні манатки в хустину і пишу їй записку:

"Шановна пані!

Я кохав Вас, мов шаленець, я віддався Вам, як ще жодний чоловік ніколи не віддавався жінці, Ви ж поглумилися з моїх найсвяті-ших почуттів, легковажно й нахабно забавляючись мною. Доки Ви були безсердечною та жорстокою, я ще міг Вас кохати, та тепер Ви схильні до ницості. Я більше Вам не раб, який дозволяє топтати себе й шмагати батогом. Ви самі звільнили мене з рабства. Я покидаю жінку, яку можу лише ненавидіти й зневажати.

Северин Куземський"

Ці кілька рядків я передаю мулатці й щодуху кваплюся геть. Захекавшись, прибігаю на двірець і враз відчуваю, як гостро мені шпигнуло в серце; зупиняюся... і вибухаю плачем... О, яка ганьба! Я хочу втекти і не можу! Я .повертаюся... Куди? До неї?.. До тієї, яку зневажаю і боготворю водночас?..

Знову беру себе в руки. Я не можу повернутися. Не можна повертатися!

Як я покину Флоренцію? Мені спадає на думку, що я не маю чим заплатити, не маю навіть ломаного гроша... Отже, пішки... Ліпше чесно просити милостиню, аніж їсти хліб насущний з рук куртизанки.

Та я й не можу податися геть.

Я дав їй слово, слово честі. Треба повернутися. Можливо, вона відпустить мене.

Зробивши кілька кроків, я знову зупиняюся.

Я дав їй слово честі, заприсягнувся бути її рабом, доки вона цього бажатиме, доки сама добровільно не подарує мені свободи. Але ж я можу накласти на себе руки!

Я йду набережною Саэсте понад Арно, у сам низ, де жовті хвилі ріки з монотонним плюскотом омивають кілька самотніх верб. Там я сідаю і підбиваю підсумок свого буття, згадую усе пережите і приходжу до висновку, що життя моє було цілком нікчемним: поодинокі втіхи посеред безміру байдужості та порожнечі, щедро присмачені болем, стражданнями, страхами, розчаруваннями, втраченими сподіваннями, роздратуваннями, клопотами та смутком.

Я згадав свою матір, яку дуже любив і яка згасала від жахливої хвороби в мене на очах; брата, який, сповнений сподівань втіхи та щастя, помер у розквіті літ, не встигнувши навіть пригубити з келиха життя; згадав свою покійну годувальницю, товаришів моїх дитячих забав, друзів, з якими разом вчився і прагнув досягнути чогось у житті; згадав усіх, кого накрила холодна, мертва, байдужа земля. Згадав свого голуба, який не раз туркотів і залицявся до мене, а не до своєї подруги-голубки. Усе з праху постало і прахом обернулося...

Я голосно засміявся і зісковзнув у воду, та тієї ж миті хапаюся за вербову гілку над жовтими хвилями і бачу перед собою жінку, яка зруйнувала моє життя: вона витає понад плесом ріки, немов зіткана з сонячного сяйва, аж прозора, з вогненним ореолом волосся над головою — повертає до мене обличчя і усміхається.

І ось я знову тут, змоклий до нитки, палаю від сорому та гарячки. Чорношкіра служниця передала мого листа — я приречений, я загину від рук безсердечної, зневаженої жінки.

Що ж, нехай уб'є мене, я не можу сам позбавити себе життя, але й жити більше не хочу.

Тиняючись навколо будинку, я бачу її на галереї: вона стоїть, схилившись на поруччя; обличчя осяяне сонцем, зелено мерехтять очі.

— Ти ще живий? — запитує Ванда, навіть не ворухнувшись. Я німую, понуривши голову.

— Поверни мені кинджала, — веде вона далі. — Навіщо він тобі... Ти навіть не маєш мужності накласти на себе руки...

— Я його більше не маю, — відповідаю я, тремтячи усім тілом; мене лихоманить.

Вона ковзає по мені пихатим, глумливим поглядом.

— Невже втопив його в Арно? — Ванда пересмикує плечима. — То й нехай... І чому ж ти не втік?

Я щось пробурмотів, однак моїх слів не змогла розібрати ні вона, ані я сам.

— О, ти ж не маєш грошей! — вигукнула вона. — Ось, візьми! — з невимовно зневажливим жестом вона жбурнула мені свого гаманця.

Я його не підняв.

Ми довго мовчали обоє.

— Отож ти не хочеш їхати геть?

— Я не можу.

* * *

Ванда іде на Сазсіпе без мене, і в театрі вона без мене, сама приймає гостей, їй прислуговує мулатка. Ніхто не цікавиться мною. Я, неприкаяний, тиняюся садом, немов собака, що загубив господаря.

Лежачи в кущах, спостерігаю за парою горобців, які чубляться за зернятко.

Та ось чутно шарудіння жіночої сукні.

Ванда проходить неподалік, вона в темній шовковій сукні, цнотливо застебнутій попід саму шию; з нею грек. Вони жваво розмовляють, але я не розумію з того жодного слова. Раптом грек

тупає ногою, та так, що аж камінці бризкають з-під обцасів, і хльоскає в повітрі батогом. Ванда здригається.

Боїться, що він її вдарить?

Невже так далеко зайшло?

* * *

Він пішов від неї геть, вона гукає його, та він не чує, не бажає чути.

Сумно похиливши голову, Ванда сідає на кам'яну лавицю неподалік, надовго поринувши в задуму. Я спостерігаю за нею з деякою зловтіхою, нарешті підхоплююся на ноги і з глузливим усміхом підходжу. Вона зривається з лавки, тремтячи усім тілом.

— Я підійшов лиш побажати Вам щастя, — кажу я, вклоняючись. — Бачу, вельможна пані, Ви знайшли собі господаря...

— Так, дякувати Богові! — вигукує вона. — Не нового раба — мені їх уже досить! — а пана. Жінці потрібен господар, щоб на нього молитися.

— О, то ти молишся на нього, Вандо! — скрикую я. — На цього варвара!

— Я кохаю його так, як ще нікого не кохала.

— Вандо! — я стиснув кулаки, але сльози вже проступили мені на очах, і пристрасть затуманила мозок солодкцм шаленством. — Гаразд! Обирай його, візьми собі за мужа, хай стане твоїм паном, я ж, скільки мого життя, хочу залишитися твоїм рабом.

— Хочеш залишитися моїм рабом навіть за таких обставин? — здивувалася Ванда. — Гм, це було би пікантно. Та тільки боюся, він цього не терпітиме...

— Він?

— Так, він уже й тепер ревнує мене до тебе... До тебе! — крикнула вона. — Він вимагав, щоб я тебе негайно звільнила, а коли я сказала йому, хто ти...

— Ти йому сказала... — повторив я заціпеніло.

— Я про все йому розповіла, про всі наші дивацтва — усю нашу історію, геть усе... А він... замість того, щоб засміятися, розгнівався й затупав ногами...

— І пригрозив відшмагати тебе? Ванда мовчала, потупивши очі.

— Гай-гай, — сказав я з гірким глумом. — Ти боїшся його, Вандо! — я кинувся їй до ніг і схвильовано обняв за коліна. — Я нічого не хочу від тебе, зовсім нічого, лише завжди бути поряд, бути твоїм рабом... Псом, зрештою...

— Знаєш, ти мені надокучив, — безбарвним, апатичним голосом мовила Ванда.

Я підхопився на ноги. Усе в мені нуртувало.

— Таке поводження вже не жорстокість, а ницість! — сказав я, карбуючи кожне слово.

— Про це вже написано у Вашому листі, — відповіла Ванда, пихато пересмикнувши плечима. — Інтелектуальні^ людині не пасує повторюватися...

— Що ти собі дозволяєш? — зірвався я на крик. — Як це має називатися?

— Я могла б тебе приборкати, — мовила Ванда насмішкувато, — але цього разу віддам перевагу словам, а не батогові. Ти не маєш права звинувачувати мене. Хіба я не була щохвилини, щомиті чесною супроти тебе? Хіба я тебе не застерігала? Та ще й не раз! Хіба не кохала тебе щиро та пристрасно? Хіба втаїла вщ тебе, як небезпечно мені упокорюватися, віддаватися мені на поталу? Хіба не казала, що сама хочу бути приборканою? Але ти наполіг на своєму, захотів стати моєю іграшкою, моїм рабом! Ти вважав найвищою насолодою жорстокість своєї пихатої господині, яка б топтала тебе ногами і шмагала батогом. То чого ти тепер від мене хочеш?

У мені дрімали загрозливі нахили, це ти їх вперше розбудив, і якщо я зараз відчуваю задоволення, катуючи тебе й знущаючись з тебе, то винен у цьому тільки ти сам. Ти зробив з мене таку, якою я стала, а ти — слабак і нікчема — настільки боягузливий, що смієш звинувачувати мене у своїх бідах.

— Так, я винен, — визнав я. — Але хіба я недостатньо постраждав за це? То може, досить уже, припини цю жорстоку гру!

— Я також цього прагну, — відповіла вона, глянувши на мене дивним, нещирим поглядом.

— Вандо! — зойкнув я. — Не доводь мене до крайнощів! Ти ж бачиш, я знову став чоловіком!

— Солом'яний вогонь, — погордливо пирхнула вона, — спалахує на мить яскравим полум'ям і відразу ж гасне... Гадаєш мене залякати? Не сміши людей! Якби ти був чоловіком, за якого я тебе мала спочатку, — серйозного, вдумливого, суворого — я б вірно тебе кохала і стала твоєю дружиною. Жінці потрібний чоловік, біля якого вона би почувалася, мов за кам'яною стіною; такого ж, як ти, котрий добровільно підставляє свою спину, щоб жінка могла поставити на неї свої ніжки, можна використати лише за цікаву забавку, а потім, коли забавка надокучить, викинути її геть.

— Тільки спробуй викинути мене! — пригрозив я з погордою. — Забавки бувають небезпечними...

— Не провокуй мене! — очі Ванди спалахнули недобрим вогнем, щоки розпашілися.

— Якщо я не володітиму тобою, то й ніхто інший не володітиме! — мені аж горло перехопило від люті.

— З якої п'єси ця сцена? — глумилася Ванда, а тоді схопила мене за груди, пополотнівши умить від гніву. — Не провокуй мене, кажу! Я не жорстока за натурою, але я й сама не знаю, на що здатна, і чи знатиму міру...

— Що жахливішого могла би ти вчинити, аніж взяти його собі за коханця, за мужа? — відрізав я, щораз більше розпалюючись.

— Зробити тебе його рабом! — швидко відповіла Ванда. — Хіба ти не належиш мені? Хіба не було угоди? Та годі... Для тебе ж буде невимовною насолодою, коли я звелю тебе зв'язати і скажу йому: "Роби з ним усе, що заманеться!"

— Та ти не при своєму розумі, жінко! — закричав я.

— Я цілком при своєму розумі, — відповіла вона спокійно.