Венера в хутрі - Сторінка 18

Чи знає вона, що зустріне його там?

Одягнулася принаймні відповідно. Важка, кольору морської хвилі сукня вишукано облягає її божественні форми, залишаючи відкритими глибоке декольте і руки; у волоссі, зібраному на потилиці палаючим вузлом, красується біла водяна лілія; зелені стрілки очеретяного листу спадають на плечі упереміш з кількома кучерями. Від колишнього хвилювання, лихоманного трему не залишилось і сліду. Вона спокійна, така спокійна, що від того спокою мені кров стигне в жилах, а від її погляду холоне серце. Спроквола, з утомленою, млявою величавістю піднімається вона мармуровими сходами, недбало скидає з пліч своє вишукане манто і, невимушено ступаючи, заходить до зали, заповненої сріблистим серпанком від диму сотень свічок.

Знетямлено я дивлюся якусь мить їй услід, потім піднімаю з підлоги її хутро, яке висковзнуло мені з рук, а я й не помітив. Воно ще береже тепло її пліч.

Я цілую те місце, на очі мені набігають сльози.

А ось і він.

У своєму чорному оксамитовому камзолі, обшитому понад всяку міру соболиним хутром — вродливий пихатий деспот, для якого людське життя і душа — лиш нікчемна забавка. Він зупиняється у передпокої, гордовито озирається навкруги і зловісно довго не зводить з мене очей.

Від його крижаного погляду мене знову охоплює смертельний жах, передчуття, що ця людина здатна полонити її, прикувати й підпорядкувати собі, я відчуваю пекучий сором перед його свавільним чоловічим началом, заздрість та ревнощі.

Яким же слабким і скутим покручем-примарою я себе почуваю! Та найганебніше те, що я хотів би його ненавидіти, однак не можу... Як сталося, що з-поміж юрби лакеїв він вирізнив мене, саме мене.

Неповторно шляхетним кивком голови він підкликає мене до себе, і я — супроти свої волі — підходжу.

— Візьми моє хутро, — спокійно наказує він.

Я тремчу усім тілом від обурення, однак принижено, наче раб, скоряюся.

* * *

Усю ніч я знемагаю у передпокої, марячи, немов у лихоманці. Дивні образи миготять у моїй уяві: я бачу, як вони зустрічаються — перший довгий погляд; я бачу, як вона з заплющеними очима пливе залою у його обіймах, у солодкій знемозі прихилившись до його грудей; я бачу його лежачого на канапі у святилищі кохання — не як раба, а як повелителя, вона ж біля його ніг; бачу, як я навколішках прислуговую йому, таця тремтить у моїх руках, і він хапається за батога.

Нараз чую, що слуги розмовляють про нього.

Цей чоловік схожий на жінку, він знає, що вродливий, і поводиться відповідно; чотири, а то й п'ять разів на день змінює свої кокетливі туалети, наче яка марнославна куртизанка.

У Парижі він вперше з'явився у жіночому вбранні, і чоловіки засипали його любовними посланнями. Один відомий однаково своїм талантом і пристрасністю італійський співак дістався навіть до його помешкання і, стоячи перед ним на колінах, погрожував накласти на себе руки, якщо той не виявить до нього своєї прихильності.

— Співчуваю, — відповів красень, усміхаючись, — я б із задоволенням ощасливив Вас, однак мені не зостається нічого іншого, як підписати Вам смертний вирок, бо я — чоловік.

* * *

Зала вже суттєво спорожніла, але Ванда, вочевидь, і не думає збиратися додому.

Ось уже й ранок пробивається крізь жалюзі.

Нарешті чується шарудіння її важкої сукні, яка зеленою хвилею струменить за нею. Неквапним кроком вона виходить із зали, бесідуючи з ним.

Я ледь чи й існую для неї на світі; вона навіть не завдає собі клопоту віддати мені якийсь наказ.

— Манто для мадам, — велить він і, звісно, навіть не має наміру їй допомогти.

Доки я накидаю на неї хутро, він стоїть поруч, схрестивши руки на грудях. Доки я навколішках одягаю їй хутряні черевички, вона злегка опирається на його плече і запитує:

— То що там мовилося про левицю?

— Якщо на лева, якого вона обрала і з яким поєдналася, нападає інший лев, — розповідав далі грек, — левиця спокійно лягає на землю і спостерігає за поєдинком. Якщо її муж зазнає поразки, вона не квапиться йому на до'помогу, байдуже дивиться, як той спливає кров'ю у пазурах суперника, і йде за переможцем, за сильнішим. Така жіноча природа...

Цієї миті моя левиця зиркнула на мене дивним поглядом. Мені—й сам не знаю чому—немов холодом сипонуло поза шкіру; а рожевий світанок накрив кривавою пеленою і мене, і її, і його.

* * *

Спати вона не лягла, лише скинула свою бальну сукню й розпустила волосся, а тоді звеліла мені розпалити вогонь у коминку, сіла перед ним і задивилася на палахкотливу грань.

— Чи я ще Вам потрібний, господине? — запитав я, на останньому слові голос мені зірвався.

Ванда похитала головою.

Я вийшов з покоїв, пройшов галереєю і сів на східцях, що вели до саду. Легкий північний вітерець наганяв від Арно свіжу, вогку прохолоду; зелені пагорби мерехтіли в рожевому серпанку туману, золотистий духмян бринів на містом, над круглою банею собору.

На блідо-блакитному небі ще миготіли поодинокі зірки.

Я розчахнув на собі камзола й притулився розпашілим чолом до мармуру. Усе, що трапилося дотепер, видалося мені нараз дитячою грою. Але то була не гра, а реальність, справжня страхітлива реальність.

Я передчував катастрофу, я вже її уявляв, навіть міг доторкнутися, проте мені забракло мужності стати з нею на прю — я зламався. Якщо вже бути щирим, то лякали мене не біль, не ті страждання і знущання, які мали впасти на мою голову. Я відчував лише страх, страх втратити її, ту, котру я кохав до нестями, з таким могутнім, нищівним фанатизмом, аж я раптом захлипав, мов дитя.

* * *

Увесь день вона просиділа, замкнувшись, у своєму покої, допускаючи до себе лише чорношкіру служницю. Коли в небесній блакиті зблисла вечірня зоря, я підгледів, як Ванда простує садом і

заходить до храму Венери. Обережно, не підходячи надто близько, я рушив за нею, прокрався до самих дверей і зазирнув у щілинку.

Вона стояла перед величавою статуєю богині, молитовно склавши долоні, а священне світло зорі кохання слало на неї своє блакитне проміння.

* * *

Уночі, коли я лежав на своїй лежанці, страх утратити Ванду, немилосердний розпач ледь не обернули мене на героя, шаленця. Я зняв у коридорі маленьку червону гасову лампадку, що висіла під святим образом, і, заслоняючи рукою світло, увійшов до Ван-диної спальні.

Левиця, украй знеможена, загнана до смерті, заснула на своїх подушках. Вона лежала горілиць, стиснувши кулаки, і важко дихала. Здавалось, її тривожили жахливі сни. Поволі я відвів руку від лампадки, і яскраве червоне світло освітило її прекрасне обличчя.

Однак вона не прокинулася.

Я обережно поставив лампадку на підлогу, опустився перед ліжком навколішки й поклав голову на її м'яку, гарячу руку.

На якусь мить вона ворухнулася, але й тепер не прокинулася. Не знаю, скільки часу я пролежав отак серед ночі, скам'янівши від нестерпної муки.

Зрештою, мене охопило нестримне тремтіння, я зумів заплакати — сльози закрапотіли на її руку. Ванда здригнулася уві сні, таки прокинулася, протерла очі й глянула на мене.

— Северине! — зойкнула вона, радше налякано, аніж сердито. Я не міг спромогтися на відповідь.

— Северине! — тихо покликала вона. — Що з тобою? Ти захворів?

У її голосі було стільки співчуття, ніжності й розради, що мені наче розжареними обценьками обпекло груди, і я голосно заридав.

— Северине! — озвалася вона знову. — Мій бідолашний, нещасливий друже! — її долоня ніжно пестила мої кучері. — Мені шкода, дуже шкода тебе, але я нічим не можу тобі допомогти. Однак я не знаю для тебе ліків...

— О, Вандо! Навіщо ліки? — болісно простогнав я.

— Про що це ти, Северине?

— Невже ти мене більше зовсім не кохаєш? Невже не маєш до мене ані крихти співчуття? Так полонив тебе цей вродливий чужинець?

— Не можу тобі брехати, — м'яко мовила Ванда, трохи помовчавши. — Він справив на мене таке враження, якого я не можу цілком осягнути, від якого й сама страждаю і тремчу. Про таке мені доводилися хіба лише читати в поетів чи бачити на сцені, я ж вважала закохану безтямність витвором фантазії. О, цей чоловік, неначе лев, сильний, красивий, неприступний і водночас м'який, не такий неотеса, як наші північні чоловіки. Повір, Северине, мені тебе шкода, але я мушу ним володіти... Ох, що я таке кажу! Я мушу йому віддатися, якщо він мене захоче...

— Подумай про свою честь, Вандо, яку ти досі зберігала незапля-мованою!—вигукнув я.—Якщо вже я більше для тебе нічого не важу!

— Я думаю про це, — відповіла вона. — Я хочу бути сильною, доки вистачить сили, я хочу... — вона засоромлено сховала обличчя в подушках. — Я хочу стати його жінкою... якщо він цього забажає...

— Вандо! — закричав я, смертельний жах з новою силою за-хльоснув мене, перехоплюючи подих, позбавляючи мене решти здорового глузду. — Ти хочеш стати його дружиною, навіки належати йому... О! Не відштовхуй мене! Він тебе не кохає...

— Хто тобі таке сказав! — запально вигукнула вона.

— Він тебе не кохає! — вів я далі пристрасно. — Зате я кохаю тебе! Я тебе обожнюю, я твій раб. Можеш мене розтоптати, лиш би я міг усе життя носити тебе на руках!

— Хто тобі сказав, що він мене не кохає? — різко урвала вона мене.

— О! Будь моєю! — благав я. — Будь моєю! Я не можу жити, існувати без тебе. Змилосердься, Вандо! Май милосердя до мене!

Ванда глянула на мене, її погляд знову став крижаним, безсердечним. А отой злісний усміх...

— Кажеш, він мене не кохає, — мовила вона глузливо. — Що ж, хай тебе це втішає...

З тими словами вона зневажливо повернулася на інший бік, спиною до мене.

— Господи, хіба ж ти не жінка з плоті та крові? Невже не маєш серця, як маю його я? — вирвалося з моїх судомно стиснутих грудей.

— Ти й сам знаєш, — кинула вона злостиво. — Я жінка з каменю, Венера в хутрі, твій ідеал! Уклякай і молися на мене!

— Вандо! — благав я. — Май милосердя!

Вона зареготала. Я припав обличчям до її подушок і більше не стримував ридань, виливаючи сльозами свою муку.

Якийсь час панувала тиша, потім Ванда поволі підвелася.

— Ти мені набридаєш, — почала вона.

— Вандо!

— Мене зморює сон, дай мені поспати!

— Лише милосердя прошу, — молив я. — Не відштовхуй мене! Ніхто, жоден чоловік не кохатиме тебе так, як я.

— Дай мені спати! — вона знову обернулася до мене спиною. Я підхопився на ноги, вихопив з піхв кинджала, що лежав біля

неї в ліжку, і приставив до грудей.

— Я уб'ю себе ось тут, у тебе на очах! — глухо пробурмотів я.

— Роби, що хочеш, — цілком байдуже відповіла Ванда, — тільки дай мені поспати, — вона голосно позіхнула.