Вершник без голови - Сторінка 42

Природа вигадливо розфарбувала його жовту шкуру чорним розсипом кілець, кружалець, плям, що зливалися в один химерний візерунок. Той величезний пістрявий [218] кіт, гнучкий і дужий, що пружним стрибком вискочив на галявину, не міг не привернути уваги вершників, хоч яка серйозна мета їх вела. Двоє з них вистрілили навздогін звірові, що метнувся в хащі.

То були Кассій Колхаун і один молодий плантатор, що їхав поряд з ним.

Ягуар упав мертвий — куля прошила йому хребет.

Хто ж із двох зробив такий вдалий постріл? Обидва — і Колхаун, і молодий плантатор — приписували ту честь собі. Вони стріляли разом, але в ціль влучила тільки одна куля.

— Ось зараз я вам доведу! — впевнено заявив відставний капітан, злазячи з коня.

Він підійшов до вбитого ягуара, витяг ніж і, звертаючись до всіх, хто там був, сказав:

— Куля має бути в тілі звіра, правда ж, панове? Якщо ця куля моя, на ній є мої ініціали — дві літери "К" — і півмісяць. Мені роблять кулі на окреме замовлення, отож я завжди можу впізнати дичину, яку сам убив.

З того, як хвалькувато Колхаун підніс догори вийняту кулю, неважко було здогадатися, що він казав правду. Найцікавіші під'їхали глянути ближче. Куля справді була позначена ініціалами відставного капітана, і, отже, суперечка розв'язалася не на користь молодого плантатора.

Невдовзі після того загін дістався до місця, де чекав слідопит, і рушив за ним далі.

Там уже не було відбитків копит двох підкованих коней. На стежці виднів лише один слід, та й то такий невиразний, що подекуди розрізнити його міг тільки Спенглер. Той слід ішов крізь зарості, час від часу виходив на галявини і, нарешті, виписавши коло, вивів їх знову на ту саму прогалину, тільки трохи далі на захід.

Хоч Спенглер і не був першорядним слідопитом, проте їхав тим слідом так швидко, що інші ледве встигали за ним. Він уже знав, котрий кінь пройшов там уночі — то був мустанг, що стояв під тополею, поки його вершник курив сигару, той самий мустанг, глибокі відбитки чиїх копит слідопит бачив на землі, просяклій людською кров'ю.

Поки був сам, Спенглер пройшов трохи й слідом американського коня. Та незабаром він зрозумів, що той слід виведе назад у прерію, звідки вони приїхали, [219]а далі, як видно, до поселень на Леоні. Отож слідопит облишив його і повернувся до сліду підкованого мустанга, майже певний, що цей слід приведе його до розгадки кривавої таємниці, а може, й до лігва самого вбивці.

Коли перед тим він якийсь час не міг збагнути, чому подекуди перекриваються сліди двох коней, то тепер його не менш спантеличив цей поодинокий слід. Він тягся не прямо, як ото коли вершник поганяє коня вперед, а виписував зигзаги, то збочував із стежки, то повертався на неї, часом кружляв на місці,— так ніби мустанг був без вершника або той заснув у сідлі.

Чи міг то бути слід коня, що ніс на собі людину, яка щойно вчинила вбивство і, збурена тим кривавим ділом, поспішала втекти від місця злочину?

Спенглер так не думав. Та й узагалі не знав, що думати. Він був остаточно збитий з пантелику і чесно зізнався в цьому майорові, коли той спитав його, що показує слід. А видовище, яке невдовзі після того постало перед його очима і водночас перед очима всіх, хто їхав за ним, не тільки не прояснило таємниці, а й зробило її ще незбагненнішою.

Та' навіть більше. Те, що досі було всього лише загадкою й будило здогади та роздуми, раптом обернулося жахом, та ще й таким приголомшливим, який могло викликати тільки щось надприродне. І ніхто не сказав би, що на те не було причини.

Та й хто б не вжахнувсь усім єством, коли б побачив вершника, що рівно і впевнено сидів на коні, засунувши ноги в стремена й тримаючи в руках поводи,— одне слово, звичайного собі на вигляд вершника,— але, придивившись пильніше, помітив би, що йому начебто чогось бракує, а придивившись ще пильніше, зрозумів, що тому вершникові бракує голови!

Саме таке видовище й постало перед очима слідопита Спенглера та цілого загону, змусивши всіх ураз спинити коней, так наче перед ними раптом запала бездонна прірва.

Сонце вже стояло при заході, якраз проти них, і його розжарений диск мало не торкався зеленого краю прерії. Вогненно-червоне проміння світило людям просто в очі й заважало дивитися туди. Проте всі вони бачили ту химерну постать — вершника без голови!

Коли б тільки хтось один з них сказав, що бачить таку прояву, супутники напевне взяли б його на сміх [220] як божевільного. Навіть і двох могли б так само висміяти. Але те, що бачили всі водночас, не підлягало ніяким сумнівам, і божевільним назвади б хіба того, хто наважився б заперечувати це незбагненне явище.

Та нікому й на думку таке не спало. Всі очі дивилися в одному напрямі, всі погляди прикипіли до того, що було або справді вершником без голови, або ж досконало зробленою величезною лялькою.

Чи була то лялька? А як ні, то що воно було?

Ці запитання перебігли водночас у свідомості всіх. Та жоден не міг відповісти на них, навіть і самому собі, отож не озивався ані словом. Усі принишкло сиділи в сідлах, сподіваючись почути якесь пояснення від інших, але ніхто не міг його дати.

Чути було тільки приглушені вигуки, в яких лунав подив і жах. Та ніхто не висловив навіть ніякої гадки.

Коли його вперше побачили, вершник без голови — примарний чи справжній — саме в'їжджав у прогалину, до другого кінця якої наблизився загін. Якби він попростував далі, то неминуче зустрівся б з ними віч-на-віч,— звісно, якби в них стало духу на таку зустріч. Та він спинився в ту ж мить, що й вони, і начебто дивився на них з не меншою осторогою.

Кілька хвилин стояла така тиша, що було б чути, якби хтось кинув на траву недокурок сигари. За ці хвилини лише поодинокі сміливці намагались як слід роздивитися ту химерну прояву — більшість вершників перелякано тремтіли в своїх сідлах, нічого не тямлячи з жаху. Але й тим небагатьом, хто зважився глянути у вічі моторошній таємниці, сподіваючись розгадати її, завадило проміння призахідного сонця. Вони побачили тільки, що то великий, гарної будови кінь з вершником на спині, а постать самого вершника приховували бахматі штани й щось ніби широкий плащ, яким були огорнуті плечі та тулуб.

Та що там постать, коли на ній не було голови! Людина без голови, верхи на коні, в невимушеній і зграбній позі, на підборах блискучі остроги, в одній руці поводи, друга, як і годиться, вільно лежить на стегні...

Сили небесні! Що ж воно таке?

А чи не була то примара? Хіба ж могло воно бути живою людиною? [221] Ті, що роздивлялися на таємничого вершника, не вірили ні в примари, ні в якісь потойбічні явища. Багатьом з них не раз траплялося стикатись віч-на-віч із найдикішою природою і змагатися з її найлютішими стихіями. Не такі вони були люди, щоб вірити в духів. Але те загадкове, просто-таки надприродне видиво вселило сумнів навіть у найгартованіші душі, і не було в загоні такого сміливця, що не запитував би себе подумки: "А чи це не примара? Хіба ж може воно бути живою людиною?"

Надприродними були й виміри тієї прояви. Вона здавалась удвічі більшою від звичайної людини на звичайному коні і скидалася скорше на величезну кінну статую,— хоч, може, то була просто омана, спричинена заломленням променів у тремтливих хвилях гарячого повітря над розжареною сонцем рівниною.

Та довго розмірковувати не випадало, не було часу навіть розгледіти до ладу те потойбічне видиво, на яке, приставивши долоні дашком до очей від сліпучого сонця, дивилися всі вершники загону. Ніхто не міг розрізнити ні кольорів одягу вершника, ні масті його коня. Видно було тільки обриси — чорний силует на золотому тлі неба,— та хоч він то стояв до них передом, то повертався боком чи задом, це було те саме незбагненне явище — вершник без голови!

А може, то все-таки була примара? Не могло воно бути живою людиною!

— Та це ж диявол на коні! — вигукнув один з прикордонних старожилів, що не злякався б його сатанинської величності і в такій подобі.— Клянуся все-вишнім, це сам диявол!

Його грубий регіт, що розлігся за тим блюзнірським вигуком, ще дужче настрахав боязкіших супутників і, здавалося, сполохав навіть вершника без голови. Круто повернувши коня,— повертаючись, той так пронизливо заіржав, аж ніби струснулась чи то земля, чи повітря,— він швидко поскакав геть.

Помчав просто назустріч сонцю і мчав усе далі, аж поки лише рухом став відрізнятися від тих плям, що їх досі не можуть пояснити вчені,— а тоді й зовсім зник з очей, так наче в'їхав просто в сліпучий сонячний диск! [222]

Розділ XLI ЧОТИРИ ВЕРШНИКИ

Загін шукачів під командою майора був не єдиний, що виїхав з форту Індж того багатого на події ранку.

Не був він і перший. Задовго перед ним, тільки-но розвидніло, з околиці селища вирушив набагато менший загін — усього чотири вершники — й подався в напрямі річки Нуесес.

Ті вершники не могли виїхати на пошуки тіла Генрі Пойндекстера. На той час ніхто й не думав, що юнака вбито чи принаймні що він десь пропав. Кінь без вершника ще не приніс тієї сумної звістки, і всі в селищі безтурботно спали, й гадки не маючи, що пролилася невинна кров.

Хоч ті два загони вирушили майже з того самого місця й у тому самому напрямі, вони різнилися між собою не тільки числом. Вершники, що виїхали раніше, були всі іспанської крові чи, може, мішаної іспано-ацтекської. Іншими словами, то були мексиканці.

Щоб визначити це, не потрібно було б ні досвіду, ні великої проникливості — досить було тільки поглянути на них. їхній спосіб їздити верхи, вузькі стегна, що особливо впадали в око, коли вони сиділи в своїх високих сідлах, широкі барвисті серапе, що огортали їхні плечі, вельветові штани, великі остроги на чоботях, крислаті сомбреро — усе те виказувало в них або мексиканців, або людей, що перейняли мексиканський одяг і манери.

Та, безсумнівно, ті четверо належали до справжніх мексиканців. І смагляво-жовта шкіра, і правильний овал обличчя, і гострі борідки, і чорні, коротко підстрижені чуприни були непомильними прикметами іс-пано-ацтекської народності, що населяє тепер прадавню землю Монтесуми (59).

Один з чотирьох вершників помітно вирізнявся з-поміж інших своєю міцною будовою, мав кращого коня, дорожчий одяг, багатшу зброю і спорядження, та й усе інше незаперечно свідчило, що він ватажок тієї четвірки.

То був чоловік років тридцяти п'яти — сорока, але

(39) Монтесума — верховний вождь ацтеків за часів завоювання Мексики іспанцями.

[223] гладенькі округлі щоки та короткі, ретельно підстрижені бакенбарди надавали йому молодшого вигляду.