Вершник без голови - Сторінка 43

Він міг би видатись досить вродливим, якби не холодний хижий погляд і не різкі риси обличчя, що виказували брутальну — коли не просто жорстоку — вдачу. Цього неприємного враження не пом'якшував навіть гарно окреслений рот, що відкривав у посмішці два разки білих зубів,— у тій кривій посмішці проглядало щось сатанинське.

Та не за ці зовнішні прикмети його прозивали ім'ям тварини, добре відомої у преріях Техасу. Те непривабливе прізвисько — Койот — він дістав за свою вдачу та поводження.

Як же сталося, що Койот їхав прерією о такій ранній порі, видимо тверезий та ще й на чолі загону,— коли того ж таки ранку, всього кілька годин тому, його бачили у власному хакале п'яного, такого п'яного, що він навряд чи збагнув, що до нього приїхав гість, не кажучи вже про те, щоб належно гостя зустріти?.

Таку раптову й справді дивну переміну не "дуже важко пояснити. Для цього досить розповісти, що робив Койот після того, як поїхав Колхаун, і аж до тієї хвилини, коли ми побачили його верхи на коні в прерії, у товаристві трьох співвітчизників.

Поїхавши від його хакале, Колхаун залишив двері відчинені навстіж, як вони й були доти. Так двері й простояли відчинені аж до ранку, тимчасом як Койот і далі хропів у непробудному сні.

На світанку він прокинувся від вогкого холоду, що закрадавсь у двері з вранішнім туманом. Трохи прочумавшись, він підхопився з кінської шкури, що вкривала його тростинове ложе, і почав ходити по хатині, люто клянучи холод і двері, які його напустили.

Здавалося б, господар мав одразу ж зачинити двері, але не зачинив. То був єдиний отвір,— коли не брати до уваги шпар у ветхих стінах,— що пропускав до хакале світло, а без світла Койот не міг здійснити свого наміру, задля якого, власне, він і встав.

Та сірого вранішнього світла, що тільки-но почало сотатися в двері хакале, було йому замало. Койот мацав руками довкола себе, спотикався й кляв усе на світі, аж поки, зрештою, знайшов те, що шукав; великий гарбузовий бутель на ремінцях, що правив за посуд для води, а частіше — для спиртного.

Дух, що пішов по хатині, коли господар відіткнув [224] бутель, засвідчив, що й зовсім недавно в ньому був трунок, міцніший за воду, а що його там уже немає, сповістив новий потік лайки з уст розчарованого господаря.

— Sangre de Cristo! — з лютою досадою загорлав той, для певності ще й труснувши бутля.— Ані краплини— й блосі ніде втопитись! А в мене аж язик до зубів прилипає і в горлянці так пече, ніби я жару наковтався. Ах ти ж чорт, просто несила терпіти! Що ж то його діяти? Це вже ранок,чи що? Атож. Треба рушати до селища. Може, сеньйор Доффер уже відчинив свою пастку на ранніх пташок. Коли так, то її навідає і койот. Ха-ха-ха!

Почепивши бутель на шию і накинувши на плечі серапе, Койот подався до селища.

Готель був усього за кількасот ярдів від його хатини, на тому самому березі річки, й до нього вела стежка, якою Койот міг би пройти і з зав'язаними очима. Отож за двадцять хвилин він, злегка дохитуючись, підійшов до вивіски "Напоготові".

Йому пощастило: Обердоффер був уже в барі, обслуговував ранніх гостей — купку солдатів, що потайки прийшли з форту перепустити поо чарці після сну.

— Майн готт, міштер Дійас!-— привітав господар гостя, безцеремонно полишаючи шістьох клієнтів, що пили в борг, задля одного, що, як він знав, заплатить готівкою.— Майн готт, чи це вас я бачить так рано? Я знаю, чого ви хоче. Ви хоче, щоб я льяти в оцей ваш великий пляшка мексиканський горілка. Аг... аг...— як це він?

— Агвардієнте! Ви вгадали, кабальєро. Саме цього я й хочу.

— Доляр... це коштувати один доляр.

— Carrambo! Ще б мені не знати, коли вже стільки разів платив! Ось вам долар, а ось посуд. Наливайте мерщій!

— Ха! Ви поспішати, майн гер! Гаразд, я вас не затримувати. Певно, ви їхати в муштанговий прерій? Тільки я боїться, що отой ірландець усе там зльовить перед вас. Він поїхав ще з ніч. Душе пізно поїхдв з мій готель, після північ, душе пізно їхати в дорогу. Але він дивний людина, отой муштангер, міштер Моріс Ше-ральд. Ти не знаєш, чого від нього чекати. Але я нічого проти нього не скаже. Він був мій добрий клієнт. Заплятив за свій рахунок, як багатий людина, та ще [225] й лишитись у нього чимальо. Майн готт, стільки там у нього долярів, повні кишені!..

Почувши, що ірландець поїхав, як висловився Обер-доффер, у "мустангову прерію", Койот не міг приховати цікавості. Спершу він виказав її здивованим вигуком, потім видимим нетерпінням, що прозирало в усіх його жестах, поки він і далі слухав те нескінченне базікання. Та воднораз він явно не хотів, щоб його збудження помітили. Замість розпитати власника готелю докладніше чи якось іще виявити свій інтерес, він байдужно процідив:

— Мене воно все не стосується, кабальєро. А мустангів у прерії стільки, що вистачить на всіх ловців. Ну ж бо, сеньйоре, наливайте скоріш моє агвардієнте.

Трохи ображений тим, що йому не дали попліткува-ти, німець, не заходячи в дальшу розмову, швидко наповнив бутель, подав його клієнтові і, кинувши в шухляду під прилавком срібний долар, повернувся до своїх військових гостей, що були приязніші до нього, бо пили на рахунок.

Хоч як кортіло мексиканцеві спершу випити, проте він вийшов з бару, навіть не відіткнувши бутля, так наче вже й не думав про нього. Тепер його поривало щось сильніше, ніж звичайне бажання перехилити чарку, щось таке, що змусило його на час забути про спрагу.

Та хоч би що то було, а повело воно його не додому. Спершу він обійшов одну за одною три хатини на околиці селища — дуже подібні до його власної і з такими ж, як він сам, мешканцями,— і аж тоді подався до свого хакале.

Тільки тепер Койот помітив на стежці відбитки кінських підків, а далі побачив і те, що коня припинали до дерева поблизу хатини.

— Carrambo! — вигукнув він, збагнувши, що означає той слід.— То це ж капітан-американо був тут уночі. Чорт мене забирай! Я щось таке ніби пригадую, але.думав, що то мені наснилося. Здогадуюсь, чого він приїздив. Дізнався про від'їзд дона Морісіо. Мабуть, завітає і ще, як розважить, що я вже проспався. Ха-ха! Та тбКер це вже ні до чого. Я й так усе знаю і обійдуся без його настанов. А тоді хай несе тисячу доларів. Mil pesos! б0 Ціле багатство! Тільки-но вони потраплять мені

(60) Тисяча песо! Лстьі

[226] до рук, я одразу ж гайну на Ріо-Гранде, і тоді побачимо, що скаже Ісідора!

Виголосивши цей монолог, Койот пробув у своєму хакале не довше, ніж потрібно було, щоб похапцем проковтнути кілька шматків смаженини й запити їх добрячою порцією агвардієнте. Потім він загнуздав і осідлав свого коня, надів величезні остроги, прилаштував до сідла короткий карабін, засунув у сідельні кобури по револьверу, почепив на пояс мачете в шкіряних піхвах і, скочивши в сідло, швидко поїхав геть.

Перше ніж виїхати у відкриту прерію, він на якийсь час затримався на околиці селища, дожидаючи трьох вершників, що мали супроводити його,— Койот сказав їм, що йому потрібна буде їхня допомога в одному таємному ділі.

Ті троє співвітчизників, напевно, були втаємничені в його план чи принаймні знали, що місцем дії мають бути береги Аламо. Коли, проїхавши трохи прерією, Койот повернув убік, вони гукнули йому, що він поїхав не туди.

— Я добре знаю Аламо,— сказав один з них, також мустангер.— Не раз ловив там коней. Треба їхати на південний захід. Найкоротша дорога туди — отією прогалиною між хащами. А ви, доне Мігелю, рушили просто на захід.

— Он як? — зневажливо відказав ватажок четвірки.— Ти часом не грінго (61), сеньйоре Вісенте Барахо? Не забувай, чого ми туди їдемо і що наші коні підковані. Індіанці не їздять просто з форту Індж на Аламо, щоб... ну, та байдуже що. Ти мене зрозумів?

— Ай справді! — вигукнув "сеньйор Вісенте Барахо".— Прошу пробачення, доне Мігелю. Carrambo! Я про це й не подумав.

І троє Койотових поплічників без дальших розмов рушили слідом за ним.

їхали мовчки, майже не озиваючись один до одного, аж поки дісталися заростей на кілька миль далі від прогалини, про яку казав Барахо. Опинившись під прикриттям дерев, усі четверо злізли з коней, і тут почалася така сцена, яку можна порівняти хіба з тим, що діється в чоловічій гримувальні якогось провінційного театру перед виставою кривавої драми з життя дикунів.

(61) Грінго — зневажлива мексиканська назва американців.

[227]

Розділ XLII ГРИФИ НАД ХАЩЕЮ

Тим, хто подорожував південними рівнинами Техасу, напевне, траплялося бачити звичайну для тих місць картину — зграю чорних грифів над прерією. Збившись докупи по сотні й більше, вони виписують у повітрі широкі кола й спіралі, то спускаються вниз, майже торкаючись трави чи верхівок дерев, то шугають у височінь на широко розпростаних крилах, що їх зубчасті краї чітко вимальовуються на тлі неба,— і те видовище, таке характерне для тропічних країн, завжди привертає до себе увагу.

Мандрівник, що вперше побачить його, неодмінно спинить коня й з цікавістю спостерігатиме той політ. Та навіть людина, звична до таких картин, не проїде байдуже й мимоволі подумає про те, чого кружляють грифи.

Ті стерв'ятники злітаються недаремно. Зграя грифів у повітрі свідчить, що десь унизу — хоч бачить подорожній те місце, хоч ні — лежить нерухомо якась тварина, а може, й людина — мертва чи конаюча.

Уранці після тієї лиховісної ночі, коли три поодинокі вершники перетнули прерію, видовище, подібне до щойно описаного, можна було побачити й над заростями, куди вони по черзі в'їхали. Велика зграя чорних грифів виписувала кола над верхівками дерев недалеко від того місця, де вже знайома нам прогалина повертала й заглиблювалася далі в хащу.

На світанку їх там ще не було. Та менш як за годину вже сотні стерв'ятників, розпроставши крила, ширяли над хащею, і їхні темні тіні повільно пливли по тому зеленому морю.

Опинившись на прогалині й помітивши лиховісну хмару чорних птахів, будь-який техасець одразу ж зрозумів би, що там пахне смертю. А проїхавши далі, натрапив би й на видимий доказ того — затоптану кінськими копитами калюжу крові.

Та грифи кружляли не саме над тим місцем. Центр кіл, що їх вони виписували в повітрі, лежав трохи осторонь, серед хащі, і ото там, напевне, й була здобич, що принадила всю зграю.

Того раннього ранку в прерії не трапилося жодного [228] подорожнього — ні техасця, ні чужинця,— що міг би пересвідчитись, чи правдиве це припущення,— але воно було таки правдиве.

У заростях, десь за чверть милі від місця, политого кров'ю, лежала вподобана хижими птахами жертва.

То була не мертва тварина — а людина, чоловік.