Вершник без голови - Сторінка 44

Чоловік молодий, з благородними рисами обличчя й стрункою постаттю,— скільки можна було роздивитися під плащем, що огортав простерте навзнак тіло,— і гарний із себе навіть по смерті.

Чи справді він був мертвий?

З першого погляду будь-хто сказав би, що так; так само вважали й чорні птахи. Його поза та обличчя свідчили про це досить промовисто.

Він лежав горілиць, неприродно закинувши голову назад, не заслоняючи обличчя від сонця. Його руки й ноги були непорушно простягнені на кам'янистому грунті, так наче перестали йому коритись.

Поблизу ріс величезний дуб, але його тінь не сягала того чоловіка: він лежав поза межами зеленого шатра, і скісне сонячне проміння, що тільки-но пробилося в зарості, падало на його бліде обличчя, нібито ще блідіше од відсвіту білої панами, яка лише трохи затіняла його.

Те обличчя не було застигле, як у мерця, але не скидалось і на обличчя сонної людини. Усе ж таки воно здавалося скоріш мертвим. Очі були напівзаплющені, і між віями видніли блискучі розширені зіниці.

Чи був той чоловік мертвий?

Чорні птахи, безперечно, вважали, що так.

Але насправді вони помилялися.

Чи то промінь сонця пробився крізь напівзаплющені повіки, чи то відпочинок відновив природні, сили організму, але раптом молодик розплющив очі й ворухнувся всім тілом. Потім трохи звівся, сперся на лікоть і здивовано роззирнувся навколо.

Грифи шугнули високо в повітря і якийсь час нижче не спускалися.

— Я мертвий чи живий? — пробурмотів він сам до себе.— Сплю чи прокинувся? Що зі мною? Де я?

Сонце засліплювало його, і він нічого не бачив, поки не прикрив очі долонею. Але й після того все наче розпливалось перед очима.

— Дерева вгорі... й навколо... Лежу на камінні — це я й кістками відчуваю. Якась хаща... Як я тут опинив— [229] ся?.. Ага, згадав,— мовив він, якусь хвилю подумавши.— Я вдарився головою об дерево. Атож, онде й та гілляка, що вибила мене з сідла. Болить ліва нога... А, пригадую, я забив її об стовбур. О Боже, здається, вона зламана!..

З цими словами він спробував звестися на ноги. Але нічого з того не вийшло. Забита нога не корилась йому: вона була зламана чи звихнута й дуже набрякла в коліні.

— Де ж кінь? Ну звісно, втік. Тепер він уже, мабуть, у стайні Каса-дель-Корво. Та, зрештою, байдуже. Навіть коли б він стояв отут поруч, я однаково не здерся б на нього... А т о й? — трохи помовчавши, знов озвався він.— Боже милий, ото був жах! Не дивно, що й піді мною кінь злякався... Що ж мені робити? Нога, мабуть, таки зламана. Я не зрушу з місця без чиєїсь допомоги. А хто сюди заїде? Хіба що тоді, коли мене зжеруть оті бридкі птахи. Ну й мерзенні ж тварюки! Он як витягають дзьоби — наче вже певні, що поласують мною!.. Скільки ж це я тут пролежав? Здається, сонце ще не дуже високо. Коли я сів у сідло, тільки-но починало світати. Мабуть, з годину лежав непритомний. Хай йому чорт, кепські справи! Нога напевне зламана, я відчуваю, а хірурга ж тут немає, тільки кам'янисте ложе серед техаських заростей. На багато миль довкола — суцільні хащі, самому мені з них не вибратись, і допомоги сподіватись нема від кого. На землі — койоти, у повітрі — грифи... Боже ж ти мій, і чому я поїхав без поводів! Може, то була моя остання поїздка верхи!..

Обличчя молодика спохмурніло, і чим більше він думав про страшну небезпеку, якою обернулася для нього та'невелика пригода, тим дужче воно хмурніло.

Він ще раз спробував стати на ноги — й на превелику силу встав, але тільки впевнився, що може розраховувати лише на одну ногу. Стояти отак не було ніякого сенсу, і він знову ліг.

Минуло дві години, але нічого не змінилося. Він почав був гукати на допомогу, але облишив ті спроби, бо був певен, що його однаково ніхто не почує.

Від крику пересохло в горлі й страшенно захотілося пити. А втім, у його становищі спрага була неминуча, тож, мабуть, крик тільки прискорив її напад.

Невдовзі спрага стала така нестерпна, що порівняно з нею навіть біль у нозі видався дрібницею.

— Якщо я залишуся тут, спрага вб'є мене,— мірку— [230] вав бідолаха.— Треба присилувати себе добутися до води. Десь тут у заростях, не дуже далеко, має бути струмок. Я повинен дістатись туди, хоч би довелося повзти на руках і колінах. На колінах! Служити мені може тільки одне... Та іншої ради немає, треба спробувати. Чим довше я тут лишатимусь, тим буде гірше. Сонце піднімається все вище й уже починає пекти мені голову. Я можу зомліти, а тоді... койоти, грифи...

Ця моторошна думка змусила його здригнутись і замовкнути. Та трохи згодом він обізвався знов:

— Якби ж то я знав туди дорогу! Сам струмок я добре пам'ятаю. Він тече до крейдяної прерії. Мабуть, десь на південний схід звідси. Спробую повзти туди. Добре, що світить сонце, показує напрям. Коли я знайду воду, може, все ще якось минеться. Боже, дай мені сили добутися до води!..

З цими словами він, тягнучи за собою по кам'янистому грунті скалічену ногу, поповз крізь хащу, мов величезна ящірка, якій перебили хребет.

Отак, мов ящірка, він повз і далі. За кожним порухом його проймав гострий біль, але страх, що краяв душу, був ще болісніший і не давав йому спинитися. Чоловік добре знав, що напевне загине, як не знайде води. І ця моторошна думка гнала його вперед.

Раз у раз йому доводилося спинятись і перепочивати. На самих руках і колінах узагалі далеко не порачкуєш, а ще коли одна нога тобі не служить, то й поготів.

Він посувався вперед повільно, на превелику силу. До того ж його весь час гризла непевність: чи той він обрав напрям? І тільки страх перед смертю змушував його неухильно повзти далі.

Так він проповз із чверть милі, коли раптом йому спало на думку спробувати інший спосіб, щоб просуватися швидше чи принаймні мати якусь переміну.

— Якби мені костура,— пробурмотів він,— то, може, я б спромігся сяк-так шкандибати... Ага, ніж на місці. Яке щастя, що я не загубив його! А онде й підхоже деревце. Якраз те, що мені треба.

Він витяг з піхов на поясі мисливського ножа, зрізав той молоденький дубок і, обцюкавши гілки, зробив з нього грубенький костур з розсохою на кінці. Тоді зіп'явся на ноги, прилаштував розсоху під пахву й пошкандибав уперед.

Він знав, як важливо неухильно триматися взятого [231] напрямку, і, з самого початку рушивши на південний схід, посувався туди й далі.

То було нелегко. За компас йому правило тільки сонце, яке в південних широтах Техасу о цій порі року стоїть опівдні майже в зеніті, і саме цієї точки воно вже сягнуло. До того ж він пробирався крізь зарості й мусив щохвилини збочувати, шукаючи якоїсь прогалинки. Трохи підказував йому дорогу ледь помітний схил місцевості, бо струмок, найімовірніше, мав бути десь у низинці.

Отак помалу, короткими переходами, раз у раз ненадовго спиняючись перепочити, він подолав близько милі, коли раптом натрапив на стежку, протоптану в хащі дикими тваринами. Вона була ледь помітна, але тяглася навпростець і, судячи з усього, вела до водопою — струмка, озера чи джерела.

Для нього не мало значення, що то буде,— аби тільки вода,— і, вже не зважаючи ні на сонце, ні на схил місцевості, він подався тією стежкою, спираючись на свій костур, а коли надто стомлювався від нього, то й поповзом, як перше.

Та радісне передчуття, що охопило його, коли він вийшов на звірину стежку, тривало недовго. Вона не привела його нікуди, урвавшись на прогалині, зусібіч оточеній непрохідною хащею. З гірким розчаруванням бідолаха збагнув, що стежка вела не д о прогалини, а в і д неї. Він пішов не в той бік!

Хоч як було прикро, але довелось повернути назад. Залишитись на тій глухій прогалині означало б приректи себе на неминучу смерть.

Він знову пошкандибав стежкою і невдовзі поминув те місце, де натрапив на неї. Тільки нестерпна спрага змушувала його через силу тягтися вперед. А вона ставала щомить нестерпніша.

Він пробирався поміж деревами — переважно то були акації, перемежовані подекуди кактусами й агавами. Вони майже не захищали від полудневого сонця, що пронизувало своїм прямовисним промінням їхнє ажурне листя й пекло як вогнем. Лісовий блукач спливав потом, а це ще дужче посилювало спрагу, і врешті вона стала пекельною мукою.

Навколо нього, лиш рукою сягнути, звисали з гілля лискучі стручки акації м є с к і т о, повні медового соку. Та й якби надрізати перший-ліпший кактус чи агаву, сік так і бризнув би. Але сік плодів акації надто [232] солодкий, а в кактусів та агав — ядучо-гіркий, і ні той, ні той його не надив. Він знав, що не вгамує ними спраги, а навпаки — тільки роз'ятрить її ще дужче. Тим-то й не зривав соковитих стручків і байдужно поминав кактуси й агави.

На додачу до всіх його мук бідолаха відчував, що скалічена нога зовсім зраджує його. Вона так набрякла, що страх було глянути. Кожний крок завдавав йому пекучого болю. Нехай би він і справді йшов до того сподіваного струмка, та чи стане йому сили добутися туди? А не стане, то не буде й ніякої надії на порятунок. Йому залишиться тільки лягти серед хащі й померти!

Скорої смерті він не сподівався. Хоч як боліли забита об дерево голова й пошкоджене коліно, самі собою вони не могли спричинити фатального кінця. Боятися треба було іншого: смерті від спраги — найжахливішого кінця, який тільки можна собі уявити.

Думка про такий кінець знову штовхнула його вперед. І, хоч як тяжко давався йому кожний крок, хоч який біль пронизував усе його тіло, він уперто посувався далі.

А тим часом чорні грифи все так само ширяли в повітрі, невідступно посуваючись туди, куди шкандибала чи повзла знеможена людина. Вони летіли за нею вже більш як милю, проте жоден птах не відбився від гурту — навпаки, їх навіть побільшало, бо, зачувши здобич, до зграї приставали все нові хижаки. І хоч людина була ще жива і рухалась, вони бачили, що сили її тануть. Інстинкт — чи, певніше, досвід — підказував грифам, що скоро вона стане їхньою здобиччю.

Чорні тіні птахів знов і знов перетинали стежку, якою брів страдник, і сповнювали його серце лиховісним передчуттям.

Навколо стояла цілковита тиша. Грифи у польоті взагалі не кричать, навіть коли чують поживу. Цвіркунів і деревних жаб угамувало пекуче сонце. Навіть потворна рогата жаба, й та принишкла, сховавши своє пухирчасте тіло між камінням.

Тишу глухої хащі порушував тільки шурхіт одежі бідолашного подорожнього, що безперервно чіплялася за колючі рослини, та ще час від часу його крик — марне волання про допомогу.

Піт обливав його тіло і змішувався з кров'ю, бо колючки кактусів та пазуристі шпичаки агав так [233] подерли йому шкіру на обличчі, руках і ногах, що на ній живого місця не лишилося.

Бідолаха був на грані розпачу, та, власне, вже й перейшов ту грань: знову марно погукавши якусь хвилю, він упав крижем на землю і завмер, зневірений 4 байдужий до всього.

Та, власне, це його і врятувало.