Вершник без голови - Сторінка 82

Ти ба, запхав його замість пижа! Ну що ж, сам собі й наробив. Знатиме, як заправляти набій усяким непотребом замість справжнього пижа із змащеної оленячої шкіри... Рука начебто жіноча,— провадив він далі, знов 'розглядаючи папірець.— Та це байдуже. Послано ж то йому, отож йому й належить. Цю цидулку треба добре сховати.

З цими словами Зеб видобув з кишені шкіряну торбинку, в якій носив трут і кресало, і дбайливо засунув туди той клаптик паперу. Потім знову сховав торбинку до кишені.

— Отак,— знову заговорив він сам до себе.— Здається, тепер старий Зеб Стамп зможе розплутати цей клубок таємниць, хоч подекуди нитка ще уривається і є дещо не зовсім зрозуміле. Той, котрого вбито, хоч би хто він був,!стояв отам, де натекла калюжа.крові, а той, котрий убив, хоч би хто був він, стояв за оцією акацією. Коли б не оті недолугі слідопити, можна було б знайти й інші знаки. Та тепер про це годі й думати. Вони там геть усе перетовкли, гарцюючи туди-сюди. Еге ж, у той бік більш нема чого потикатися. Мабуть, краще буде піти назад цим-таки слідом і спробувати дізнатися, куди той кінь із зламаною підковою одвіз свого вершника після нічного полювання. Отож, Зебулоне Стампе, назад за чобітьми!

Виголосивши цей кумедний заклик до самого себе, старий мисливець рушив назад тим-таки слідом, що вивів його до прогалини. Подекуди відбитки підошов були майже непомітні, але Зеб на те не зважав. Він ще раніше добачив, що чоловік, який залишив цей слід, зрештою повернувся до свого коня, отже, й він, Зеб, мав вийти туди ж.

Та в одному місці ті два сліди чобіт розходилися: там була купа непрохідних чагарників, і гаданий убивця, повертаючись, обминув її з другого боку. Потім вони знов зійшлись, але вже далі, на чималій галявині, куди вивів мисливця поворотний слід.

Задоволений тим, що не помилився, Зеб на час полишив слід і роззирнувсь по галявині. Навіть такого побіжного огляду виявилося досить, щоб помітити ще один слід, дуже чіткий, але зовсім інший на вигляд. Він перетинав усю галявину й скидався на стежку, протоптану в траві кінськими копитами.

Зеб побачив, що там кілька днів тому пройшли [428] підковані коні, і це змусило його спинитись і придивитися до того сліду пильніше.

Судячи з самих відбитків копит, він міг би з певністю сказати, коли — котрого дня і навіть о якій порі — пройшли там ті коні. Але цього разу його здібності не знадобилися. Він і так знав, що то слід невеликого гурту вершників, які лишилися зі Спенглером, коли загін шукачів на чолі з майором вирушив назад до форту.

Старий мисливець чув про цей побічний пошук і знав, що Спенглер та його супутники простежили поворотний слід коня Генрі Пойндекстера аж до того місця на околиці плантації, де його перейняв один з чорних невільників.

Здавалося б, цього цілком досить і якби хтось надумав простежити той слід ще раз, він не знайшов би нічого нового. Та Зеб Стамп начебто так не вважав. Він стояв, ведучи очима за тим слідом, і помітно вагався.

— Якби знати, що встигну,— міркував він стиха,— я б пішов зараз цим слідом. Хтозна, ану ж доведеться щось таке знайти. Але часу в мене обмаль, то, мабуть, краще не полишати зламаної підкови.

Він уже рушив був з галявини, коли його спинила нова думка.

— А зрештою, на той слід я зможу вернутися коли захочу. Та й знаю добре, куди він приведе, не згірше, ніж коли б і сам їхав поряд з тим мерзотником. Прямісінько до стайні в Каса-дель Корво — ось куди... А ц є й таки шкода покинути, коли вже я тут. От тільки що він потягне мене ще миль на десять, а на це може не стати часу. Ет, побий мене грім, пройду я все-таки хоч трохи за цими кіньми. А худобина хай почекає мене тут.

І, налагодившись на новий пошук, старий мисливець подався стежкою, якою пройшли коні Спенглера та його супутників.

А втім, на сліди їхніх коней він майже не зважав. Очі його стежили тільки за слідом коня Генрі Пойндекстера. І хоч решта вершників проїхали там опісля и. місцями геть затоптали той єдино важливий слід, Зебові неважко було вирізнити його з-поміж інших. Як сказав би він сам, це зміг би зробити будь-який шмаркач: адже кінь молодого плантатора скакав учвал, а гурт шукачів їхав ступою.

Добачив Зеб і те, що шукачі не спинялися й не збо— [429] чували із стежки. А кінь Генрі Пойндекстера одного разу пристав.

Це сталося десь за три чверті милі від лісової алеї.

Власне, кінь не те щоб спинився з усього розгону, а тільки злегка сахнувся вбік, так ніби щось його 'сполохало — може, вовк, чи ягуар, чи інший звір. А далі він знов поскакав тим самим гінким чвалом.

Шукачі на чолі зі Спенглером поминули те місце, не завдавши собі клопоту спинитися й побачити, чому це кінь раптом збочив із стежки.

Зеб Стамп виявив більшу допитливість і затримався там довше.

Місцина була гола, піскувата, всіяна дрібним камінням. Над нею розкинулось величезне дерево з довгими поперечними вітами. Одна гілляка простяглася над самою стежкою, якою пройшли коні,— так низько, що вершник не зміг би проїхати там, не нахиливши голови. Саме та гілляка й привернула Зебову увагу. Придивившись до неї, він побачив, що там збито кору — не багато, але вочевидь чимось твердим, в усякому разі не м'якішим за саме дерево.

— Хтось стукнувся головою,— дійшов висновку Зеб.— Якийсь вершник. По цей бік гілляки він ще сидів на коні, а по той — уже злетів із сідла. Та й хто б не злетів від такого удару!..

Мисливець пильно оглянув землю під деревом.

— Ура! — зрадів він.— Так я й думав. Ось він, слід того вершника! Отут він упав, а отуди поповз. То он звідки та ґуля на лобі, яка мене так дивувала! Я ж бо знав, що то ніякий не звір її наставив. Не схоже було й на те, що стукнули каменюкою чи дрючком. Аж он воно що за дрючок!

Сяючи з утіхи, пружно ступаючи, Зеб Стамп подався далі — але вже не стежкою, протоптаною кіньми, а слідом вершника, так нагло вибитого з сідла.

Людині, незвичній до хащів, могло б видатися, що він простує навмання і що досі там не ступала жодна людська нога. Хтозна, може, місцями й справді не ступала. Та старого мисливця вели "знаки", хоча й не помітні звичайному оку, але для нього такі ж зрозумілі, як написи на дороговказах. Відхилена з дороги гілка, зсунуте стебло виткої рослини, ледь помітні борозенки на землі — все це говорило йому, що там пробиралася людина. І навіть більше — що та людина не могла йти, бо була скалічена, і посувалася поповзом. [430]

Зеб Стамп простував далі, аж поки слід того бідолахи вивів його на берег лісового струмка.

Іти далі не було потреби. Він зв'язав ще один вузлик на розірваній нитці. Ще трохи — і ланцюжок доказів замкнеться!

Розділ LXXVIII ОБМІН КІНЬМИ

Похмуро лаючись, розчарований Колхаун повернув назад від крейдяної прерії, де загубив слід вершника без голови.

— Ні до чого їхати далі! Хіба ж хто знає, куди його чорти понесли! Тепер надія тільки на щасливий випадок. Поїхати знов до річки? Може, там натраплю на нього ще раз. А як і натраплю, то що? Знов буде те саме. Той клятий мустанг однаково не підпустить мене близько. Він ніби знає, чого я хочу! Ця тварюка ще хитріша за своїх диких родичів. Мабуть, то сам мустан-гер так його вимуштрував. Мені аби підступитись — один влучний постріл поклав би край його мандрам. Та підкрастися до нього, як видно, годі й думати. А наздогнати — хіба ж наздоженеш його на цьому бісовому биндюгу! Рудий, той, може, й не прудкіший, зате дужчий. Оце його підкують, то спробую завтра на ньому... Якби ж то добути такого коня, щоб наздогнав того мустанга! Я б уже грошей не пошкодував. Певне ж, має бути такий у селищі. Треба буде розпитати, коли повернуся. Якщо знайду, то ціна мене не спинить: викладу й дві чи нехай і всі три сотні...

Отак собі міркуючи вголос, Колхаун виїздив з крейдяної прерії, і його похмуре обличчя здавалось аж чорним на сліпучо білому тлі. Він гнав швидко, не шкодуючи коня, вже й так стомленого чималою дорогою,— це було видно з його змилених боків, на яких темніли плями загуслої крові од ударів гострими острогами. І тепер, поки він трохи важкувато скакав у напрямі Каса-дель-Корво, на боках його з'явилися свіжі краплини.

Менш як за годину Колхаун уже їхав між акаціями, Що оточували плантацію Пойндекстера. Та стежка була йому знайома: він проїжджав нею раніше, тільки на іншому коні. Перетинаючи річище пересохлого від [431] довгої спеки струмка, він раптом спинився: в затверділому мулі чітко вирізнялися відбитки підків, і серед них — однієї зламаної. Слід був досить давній, залишений днів вісім тому. Та Колхаун спинився не для того, щоб визначити день,— він знав навіть годину. * Він зліз з коня, маючи на меті інше: затерти ті відбитки. Та краще було б йому не завдавати собі такого клопоту. Мнучи підбором чобота засохлий мул, він лише зайвий раз посвідчив, хто їхав на коні із зламаною підковою. А тим часом ззаду наближався вершник, що міг обернути цей доказ проти нього.

Утішаючись своєю завбачливістю, відставний капітан знову скочив у сідло й поїхав далі.

Раптом до нього долинуло тупотіння кінських копит. Самого коня ще не було видно за чагарями. Але тупотіння неухильно наближалось, і, хоч кінь біг не дуже швидко, його розмірений клус говорив про те, що ним правує вершник. На коні хтось їхав.

За мить Колхаун побачив і коня, й вершника. На коні була Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос. Ту ж мить помітила його й вона.

Здавалося, дивна випадковість знову зіткнула цих двох людей — хоч, може, не обійшлося й без втручання долі. Та ще дивніші були думки, що їх збудила в обох ця випадкова зустріч.

Ісідора подумала про те, що Колхаун закоханий у жінку, яку вона ненавидить; Колхаун — що Ісідора кохає його ворога, якого він не тільки ненавидить, а й твердо постановив собі знищити. Вони знали про це почасти з чуток, почасти з особистих спостережень і досить двозначних обставин, за яких бачили одне одного раніш. Кожен був певен, що другого спіткало жорстоке розчарування, але й думки не припускав, що тому другому щось відомо про його власну біду.

Навряд щоб на такому грунті між ними виникли якісь дружні почуття. Ні чоловікам, ні жінкам не властиво захоплюватися людьми, закоханими в їхніх суперників чи суперниць. Отож пов'язати цих двох одне з одним могла хіба що жадоба помсти, породжена ревнощами,— але то була б лиховісна приязнь.

Досі такої приязні між Кассієм Колхауном та Ісідо-рою Коварубіо де Лос-Льянос не виникало.