Вершник без голови - Сторінка 83

Обоє, якби могли, радо ухилилися б від цієї зустрічі. В кожному разі, Ісідора — напевне.

Молода мексиканка не почувала прихильності до [432] відставного капітана. І не тільки тому, що він був закоханий у її суперницю. Ісідора й з інших міркувань вважала цю зустріч коли не прикрою, то небажаною для себе.

Вона згадала, як за нею гналися фальшиві індіанці й чим скінчилася та гонитва. Потім вона чула, що між техасцями було чимало розмов з приводу того, чому вона так несподівано зникла, покликавши їх на допомогу. А вона мала на те свої причини, яких не хотіла нікому відкривати, і, побачивши на стежці цього чоловіка, з тривогою подумала, що він почне розпитувати її.

Якби її воля, Ісідора проїхала б далі, обмежившись лише коротким вітанням, якого вимагала звичайна чемність. Та, може, й Колхаун повівся б так само, —коди б у нього не сяйнула одна думка, зовсім не пов'язана з попередніми. Саме та думка й змусила його спинити свого коня посеред стежки і, знявши кашкета й ґречно вклонившись, завести з мексиканкою розмову, якої та вже не могла уникнути.

— Пробачте мені, сеньйорито,— мовив він, дивлячись не так на неї, як на її коня.— Я розумію, дуже нечемно спиняти вас отак серед дороги, та ще й чоловікові, що не має честі бути з вами знайомий...

— Вам нема за що вибачатися, сеньйоре. Коли не помиляюсь, ми вже з вами зустрічалися — у прерії поблизу Нуесес.

— Атож... ваша правда,— затнувшись, відказав Колхаун, який волів би, щоб вона про це не згадувала.— Та мені хотілося поговорити не про цю зустріч, а про те, що було далі. Ви тоді так швидко промчали понад кручею, а потім раптом зникли. Ми всі дивувалися, де ви поділись.

— Дивуватись було нічого, сеньйоре. Після того як хтось із вас вистрілив, мої переслідувачі втекли, а я поїхала собі далі.

Ця не дуже люб'язна відповідь не збентежила Колха-уна. Він ще не зачіпав теми, яка його цікавила, отож і не втрачав надії на успіх.

Про що він хотів говорити, неважко було здогадатися з його промовистого погляду, спрямованого, як і перше, на Ісідориного коня.

— Та ні, сеньйорито, я не кажу, що й мене здивувало ваше зникнення. Я подумав, що ви мали на те свої причини. А побачивши, як ви їздите верхи, перестав за [433] вас тривожитись. Я був просто вражений, так само як і всі мої товариші. А який у вас був кінь! Здавалося, він не скаче, а летить! Та оце ж ви начебто й сьогодні на тому самому. Я не помиляюся, сеньйорито? Ви вже пробачте, що я питаю про такі дрібниці.

— На тому самому? Стривайте, зараз пригадаю. Я їжджу на багатьох конях... Здається, того дня я була на цьому. Так, так, згадала. Він, поганець, тоді зрадив мене.

— Зрадив? Яким чином?

— Навіть двічі. Уперше — коли наближалися ваші люди, а вдруге — коли оті індіанці... та ні, не індіанці, але про це мені сказали потім... так от, коли ті індіанці скрадалися крізь зарості.

— Але як він вас зрадив?

— Заіржав. Він мав знати, що цього робити не можна. Скільки його навчали — а все марно. Ну нехай. Ось повернуся на Ріо-Гранде, то більш не їздитиму на ньому. Хай іде назад на пасовище.

— Пробачте, сеньйорито, що я таке кажу, але як на мене, то буде дуже шкода.

— Шкода чого?

— Позбутися такого чудового коня. Я багато дав би, щоб мати його в своїй стайні.

— Ви жартуєте, сеньйоре. Звичайний собі мустанг, хіба що трохи кращий на вигляд і прудкіший за інших. У мого батька п'ять тисяч таких, і серед них багато куди кращих за нього, та й прудкіші є. Але він добрий для довгих подорожей, оце ж тому я на ньому і їду. Я саме повертаюся додому, на Ріо-Гранде, а коли б не це, то залюбки віддала б його вам чи комусь іншому, хто б так само вподобав його, як ви... Ану стій тихо, коню! Ось бачиш, є люди, яким ти подобаєшся більше, ніж мені.

Останні слова були звернеш до мустанга, що начебто так само нетерпляче, як і його господиня, чекав закінчення тієї розмови.

Що ж до Колхауна, то він мав не менше бажання продовжити її чи принаймні привести до іншого кінця.

— Ще раз пробачте, сеньйорито,— мовив він, прибираючи ділового вигляду, проте в голосі його чулися невпевнені нотки.— Та коли ви такої невисокої думки про свого сірого мустанга, я був би радий помінятися з вами. Може, мій кінь і не надто гарний, але техаські торговці давали мені за нього добру ціну. Він, правда, [434] не прудкий на ноги, зате дужий і можу вам обіцяти, що він щасливо довезе вас додому та й надалі служитиме вам добре.

— Як, сеньйоре? — здивовано вигукнула Ісідора.— Ви хочете обміняти свого прекрасного американця на мексиканського мустанга? Це надто щедра пропозиція, а скоріше просто жарт. Чи ви знаєте, що в нас на Ріо-Гранде за одного американського коня дають три, а часом і шість мустангів?

Колхаун це добре знав, але знав і те, що Ісідорин мустанг переважить для нього цілу стайню таких коней, як той, що був під ним. Він на власні очі бачив, який то прудкий кінь, та й не раз чув про це від інших. Саме такий був йому потрібен, і він віддав би за нього не тільки свого "прекрасного американця", а й приплатив би на додачу повну ціну того мустанга.

На його щастя, мексиканка й не подумала правити зайвого. Хоч вона добре зналася на конях і кінних торгах, проте гендлярської жилки не мала. У коралях, чи, точніше, на пасовищах, її батька було тисяч п'ять мустангів — то чого б їй відмовляти людині в такій дріб'язковій послузі, нехай і людині незнайомій чи, може, навіть ворогові?

Вона й не відмовила.

— Якщо ви не жартуєте, сеньйоре,— сказала вона,— то я згодна.

— Я не жартую, сеньйорито.

— Тоді він ваш! — мовила Ісідора, зіскочивши з сідла й беручись розстібати попругу.— Сідлами нам помінятись не можна — ваше для мене завелике.

Колхаун так зрадів, що йому аж слів забракло. Він мовчки кинувся допомагати їй знімати сідло, а тоді швидко зняв своє.

Не минуло й п'яти хвилин, як обмін було закінчено. Сідла та вуздечки лишилися за попередніми власниками.

Ісідорі вся та міньба здавалася чимось кумедним. Поки вони мінялися, вона насилу стримувала сміх.

Колхаун поставився до цього цілком поважно. Він ні на мить не забував про свою мету — вона була для нього над усе.

Вони роз'їхалися без зайвих слів — тільки коротко попрощалися. Ісідора рушила далі на "американцеві", а відставний капітан поїхав до Каса-дель-Корво на сірому мустангу. [435]

Розділ LXXIX НЕВТОМНИЙ СЛІДОПИТ

Зеб невдовзі повернувся туди, де залишив на припоні свою кобилу. Та хаща була йому добре знайома, і назад він ішов навпростець, не там, де пробирався покалічений мустангер.

Повернувшись, він рушив далі по сліду зламаної підкови, анітрохи не сумніваючись, що той слід виведе не куди-інде, як до Каса-дель-Корво.

Слід ішов уподовж дороги, що вела від переправи через Ріо-Гранде до форту Індж і була з півмилі завширшки — це не диво для Техасу, де кожен вершник їде собі власною стежкою, тримаючись лише загального напрямку.

Краєм отієї дороги й біг кінь із зламаною підковою. Та до форту Індж його слід не доходив, а за чотири-п'ять миль круто повертав у напрямі плантації Пойн-декстера.

Зеб був такий певний цього, що майже не дивився на землю і швидко простував уперед, так наче керувався дороговказами. Він давно вже не йшов тим слідом пішки. Хоч старий мисливець і не полюбляв "тієї трясовиці", як він називав верхову їзду, проте цього разу волів закінчити свою подорож у сідлі, бо довге ходіння по прерії і хащах таки добре притомило його. Лише час від часу він кидав побіжний погляд на землю — не так допевнитися, що він і далі їде слідом зламаної підкови, як побачити, чи не покаже той слід чогось нового, окрім самого напрямку.

Траплялися місця, де земля в прерії.була така висохла й затверділа, що на ній не лишилося взагалі ніяких слідів. Звичайний подорожній міг би подумати, що він проїжджає там перший. Але Зеб Стамп був не з таких і хоч не скрізь міг розглядіти відбитки копит, зате точно, мало не до дюйма, знав, де вони покажуться далі, на м'якішому дернику. А коли часом і відхилявся трохи вбік, то одразу ж круто повертав і знову виходив на слід.

Отак, трохи недбало, але весь час пильнуючи краєм ока, мисливець доїхав майже до межі плантації Пойн-декстера. Над верхівками акацій уже виднівся зубчастий парапет гасієнди, коли раптом Зеб побачив на дорозі щось таке, що всю його недбалість наче вітром [436] здуло. Він миттю зіскочив з сідла, закинув поводи кобилі на шию і, швидко випередивши її, пішов по сліду пішки. Кобила, не спиняючись, сумирно поплен-тала за ним, неначе давно вже звикла до господаревих химер.

Недосвідчене око навряд чи добачило б, що спричинилося до такої раптової переміни. Земля в тому місці була тверда, і, здавалося, по ній не ступала ні людина, ні кінь. Зрозуміти, в чому річ, можна було тільки із Зебових слів, коли він злазив з сідла.

— Свіжий слід... Це він вертався додому,— повагом мовив мисливець і неквапливо побрів уперед.

Невдовзі слід привів його в чагарі, і там Зеб зненацька зупинився, так наче колючі кущі раптом зімкнулись перед ним непроникною стіною.

Та це було, звісно, не так. Перед ним, як і раніш, лежала відкрита стежка, навіть занадто відкрита. Саме це й змусило мисливця пристати.

Попереду та стежка збігала у видолинок, де проходило річище невеличкого струмка, тепер майже пересохлого — лише подекуди видно було поодинокі калюжі стоячої води. По мулистому дну тупцяв якийсь чоловік, тримаючи за повід коня.

У поведінці коня не було нічого дивного — він просто йшов туди, куди його вели. А от що робив той чоловік? Його поведінка була таки дивна і, мабуть, неабияк спантеличила б невтаємниченого спостерігача.

Та Зеба Стампа вона не спантеличила — хіба що в найпершу мить трохи. Він майже одразу здогадався, що означає те дивне тупцяння, і пробурмотів сам до себе:

— Затоптує слід зламаної підкови... Марна річ, містере Касе Колхауне, геть марна. Мене так просто не обдурите. Натомість лишилися сліди ваших ніг, і побий мене грім, як я не дійду цими слідами хоч до самого пекла!

Поки мисливець промовляв останні слова, той, до кого вони були звернені, скінчив замітати сліди, знову скочив у сідло й поїхав далі.

Зеб подався далі пішки й видимо не мав наміру стежити за ним. Та не мав і потреби. Жоден мисливський собака, ідучи свіжим слідом звіра, не міг би бути певніший, що заскочить свою здобич, ніж був тепер певен цього Зеб Стамп.