Вежа з чорного дерева - Сторінка 6

Очевидно, це він упіймав щуку того ж таки дня, а собака, як риба була вже на березі, накинувся на неї. Бреслі нахилився й пригрозив йому пальцем: мовляв, прибережи свої зуби для злодіїв. Девід з задоволенням подумав, як йому пощастило, що собаки не було поблизу, коли він приїхав. Цей вечірній візит на кухню здався йому якимсь ритуалом. Дружня домашня обстановка й тиха французька пара впливали заспокійливо, забувалася напруженість, яку створювала присутність двох дівчат.

Повернувшись разом із гостем у довгу залу, Бреслі порадив Девідові почувати себе, як удома. Сам він тим часом напише кілька листів, а о пів на восьму вони зберуться сюди випити перед вечерею.

— Сподіваюся, можна без формальностей?

— Тут у нас повна свобода, друже. Приходьте хоч голий, як побажаєте.— Він підморгнув.— Дівчата не заперечуватимуть.

Девід посміхнувся.

— Ясно.

Старий помахав рукою і рушив до сходів. На півдорозі зупинився й промовив:

— Світ ще не зійшовся клином на голих цицьках, га?

Девід постояв хвилину й теж пішов нагору. Зайшовши в свою кімнату, він сів у шезлонг і почав писати. Шкода, що старого не можна цитувати. Однак за ці дві години він чимало з'ясував для себе. А далі, мабуть, ще цікавіше буде. Закінчивши писати, він ліг на ліжко, підклав руки під голову і втупився у стелю. В кімнаті було тепло, навіть задушно, хоч Девід і відчинив віконниці. Дивно, але загалом Бреслі його дещо розчарував: надто вже позує й прикидається розбещений старий шкарбун, надто помітний у ньому дисонанс між особистістю й творчістю. А ще,— хоч це було проти логіки й він сам хотів уникнути цієї розмови,— Девіда трохи зачепило те, що старий так нічого й не спитав про його творчі справи. Звісно, він розумів, що ображатися безглуздо, що це почуття — всього лише реакція на явну мономанію. Було тут і трохи заздрощів: досить розкішний старий особняк, справжня студія, колекція живопису, дещо зухвала двозначність, яка виповнювала весь будинок і так контрастувала із тим, що згадувалося про Бет, у якій не було нічого загадкового, і про його дітей; віддаленість володінь старого художника, наче відгороджених від зовнішнього світу, несподівані спалахи його відвертості, старовинні сходи; родюча земля, по якій Девід подорожував весь цей день, рясні яблуні.

А от до Бет він був несправедливий. Адже в понеділок вранці, коли остаточно з'ясувалося, що в Сенді вітрянка, й вони з Бет посварилися, дружина справді повелася як турботлива мати, не те, що він. Теща стала на бік Девіда: зрештою, вона для того й приїхала, щоб у їхню відсутність доглянути дітей, і вона чудово дасть їм раду. Та її добрі наміри розбилися об вдачу Бет, притаманну їй впертість. Крім того, як підозрював Девід, дружину трохи мучило сумління за її бунт проти тиранії дітей невдовзі після народження Луїзи. Навіть якщо в Сенді не буде ніяких ускладнень, доводила Бет, вона однаково хвилюватиметься, бо не знатиме, в якому стані дитина. А Девід хай їде, врешті-решт, це його робота. Тижневу поїздку в Ардеш, яку вони запланували після Бретані, можна відкласти на потім. Перед Девідовим від'їздом до Саутгемптона в понеділок увечері зійшлися на тому, що коли в четвер вона не пришле йому до Котміне телеграми, то наступного дня буде в Парижі. Девід негайно кинувся замовляти місце на літак і повернувся додому з квитком і пляшкою шампанського. Теща була задоволена, дружина — не дуже. Він більше думав про те, що йому доведеться їхати самому, та ще й з таким завданням, ніж про свій батьківський обов'язок, і це її прикро вразило. На прощання Бет все ж сказала: "Я вибачу тобі в Парижі".

Двері, за якими недавно зник Бреслі, прочинилися, і Девід почув звуки музики — чи то радіо, чи то програвач,— щось схоже на Вівальді. І знову тиша. Він почував себе чужим у цьому домі, наче непрошений гість. Думки його повернулися до дівчат. Девіда не вражало те, що вони лягали в ліжко зі старим. Очевидно, їм добре платили за послуги в прямому й переносному розумінні; вони, мабуть, знали, в якій ціні тепер його роботи, не кажучи вже про гроші, які можна було б узяти за його колекцію на аукціоні. І все-таки їхня присутність чомусь дратувала Девіда. Вони чогось домагаються, використовуючи слабкості старого. Девід відчував, що дівчата приховують від нього якусь таємницю.

Жаль, що Бет не поїхала разом з ним. Вона не так боялася образити когось і була безпосереднішою у спілкуванні. Йому ніколи не пощастить витягти з цих дівчат стільки, скільки витягла б вона.

Добре, що, перед тим як зійти вниз, Девід трохи подбав про свій зовнішній вигляд: одягнув джинсовий костюм, сорочку й шарф. Миша, в кремовій блузці зі стоячим комірцем і в довгій рудуватій спідниці, накривала на стіл у дальньому кінці кімнати. Горіла люстра, надворі сутеніло. Спочатку Девід побачив білу потилицю Бреслі, що сидів на канапі перед каміном, потім, ступивши кілька кроків у глиб кімнати,— копицю Химериних кучериків, що лежала на плечі у старого. Дівчина сиділа, Обпершись об спинку канапи й поклавши ноги на пуф, і читала вголос якийсь французький журнал. Вона була в чорній шовковій сукні з вирізом, який відкривав плечі, й оборками внизу на іспанський манір. Однією рукою старий обіймав дівчину, засунувши долоню у виріз сукні. Він не прийняв руки й тоді, коли Девід наблизився до них, лише показав вільною рукою на Мишу.

— Візьміть чого-небудь випити, друже.

Він теж перевдягнувся: світлий літній піджак, біла сорочка, фіолетовий галстук-метелик. Дівчина повернула голову, ковзнула по Девідові чорними, як вуглинки, очима, ледь скривила яскраво-червоні губи й повільно почала перекладати прочитане на англійську мову. Девід усміхнувся, ніяково потупцяв і рушив до Миші, яка поралася коло стола. Дівчина кинула на нього холодний погляд.

— Що питимете?

— Те саме, що й ви.

— "Нуайї-Прат"?

— Годиться.

Вона підійшла до старого різьбленого armoire[17] біля дверей, що вели в кухню, заповненого келихами й пляшками. Там же стояло й відерце з льодом.

— З лимоном?

— Так, будь ласка.

Він узяв келих і став дивитися, як вона наповнює свій, а потім доливає шипучий фруктовий напій і, нарешті, віскі. Все це вона робила обережно, акуратно відміряючи порції і навіть прикладаючи два пальці до келиха, щоб перевірити рівень рідини, перш ніж долити ще таку саму кількість содової. Миша була у блузці з легкої тканини, що кольором нагадувала старовинне мереживо й крізь яку просвічувало голе тіло, з довгими рукавами, звуженими на зап'ястках, і стоячим комірцем. Цей едвардіанський стиль надавав дівчині стриманого й скромного вигляду, коли не рахувати того, що, як Девід досить швидко зрозумів, під блузкою взагалі більше нічого не було. Поки Миша наповнювала келихи, він роздивлявся профіль її обличчя, на якому застиг незворушний вираз. Її вправні рухи свідчили про те, що вона звикла виконувати роль господині. Девід не міг зрозуміти, чому старий підсміюється над нею. Врешті-решт, топкий смак і розум — якості, що сприймаються краще, ніж глупота. Та й не було в ній тепер нічого пре-рафаелітського — просто досить приваблива дівчина, типова для сімдесятих років. І спілкуватися з нею набагато легше, ніж з отією недоладною секс-лялькою, що сиділа на канапі й знову читала свій французький журнал. Старий вряди-годи поправляв її вимову, і вона перечитувала неправильно вимовлене слово. Миша віднесла їм коктейлі й повернулася до Девіда. Він подав дівчині келих і раптом відчув на собі її проникливий погляд. Її очі дивились насторожено, ніби вона вже наполовину прочитала його думки. Мовчки підняла келих за його здоров'я, відпила трохи. Підперла лікоть долонею вільної руки. І нарешті всміхнулася.

— Чи пристойно ми поводилися?

— Цілком. І розмова була корисною.

— Почекайте-но, ще не те буде.

Девід усміхнувся. Ця дівчина починала йому подобатися. У неї були тонкі, мов вирізьблені, риси обличчя, гарні губи й дуже ясні сіро-голубі очі, які ще більше вирізнялися на тлі темної засмаги і вже не дивилися таким неуважним поглядом, як тоді, за чаєм. Трохи підмальовані, її очі набули ледь помітно видовженої слов'янської форми. Девідові подобався їхній відкритий погляд. Одна з його гіпотез почала розпадатися. Важко повірити, що дівчина з такими очима здатна мати якісь корисливі наміри щодо старого.

— Він показав мені один із ваших малюнків. Черсаки — пам'ятаєте? Мені сподобалось.

Вона опустила очі, не приховуючи свого вагання. Потім знову глянула на нього.

— А мені сподобалась ваша виставка в Редферні минулої осені.

Девід здригнувся від здивування, яке лише почасти було вдаване. Дівчина знову посміхнулася.

— Не чекав.

— Навіть двічі ходила.

— Де ви навчались? — запитав Девід.

— У Лідсі. Там одержала ступінь доктора мистецтв. Потім два семестри в КХК.

Девід був вражений тим, що почув.

— Господи, навіщо ж тоді...

— Перебування тут дає мені більше.

Він опустив очі. Це не його діло, але все ж зауважив, що до аспірантури Королівського художнього коледжу надто важко потрапити, щоб потім так легко відмовлятися від неї.

— Я не шкодую. Генрі знає, що йому пощастило зі мною.

Ці слова супроводжувала ще одна усмішка, проте в ній не було ні іронії, ні самовдоволення. Це ще більше змінило Девідове ставлення до дівчини. Вона сама себе відрекомендувала й одразу виросла в його очах, стала серйозною. Його перше враження було, очевидно, дуже помилково. В якийсь незрозумілий спосіб його пошили в дурні. Девід одразу зрозумів, що дівчина справді багато допомагає старому в студії і вирішив, що сексуальні послуги — то справа лише її подруги.

— Його нова картина чудова. Не розумію, звідки в нього сили беруться малювати їх одну за одною.

— Він думає лише про себе. Головним чином.

— І цього ви тут вчитеся?

— Спостерігаю.

— Він сказав, що дуже цінує вас.

— Він справжня дитина. Йому потрібні іграшки. Прихильність, наприклад. Щоб потім розбити їх на друзки.

— Але ваша вціліла?

Вона стенула плечима.

— Нам доводиться грати перед ним комедію. Прикидатися, ніби схиляємося перед його давньою репутацією розпусника. Щось на зразок гарема.

Він посміхнувся і глянув на підлогу.

— Щиро кажучи, я вже сам гадав, чи правда це.

— Нашому попередньому гостеві у перші ж десять хвилин він розповів, що протягом минулої ночі переспав з нами тричі.