Вежа з чорного дерева - Сторінка 8

Не різко, не роздратовано, а лише показуючи, що не хоче більше чекати. Цього виявилося досить, щоб Миша встала й пішла до armoire. Мабуть, настала хвилина, коли краще було поступитися, ніж ставати йому поперек дороги. Бреслі розвалився на стільці й витріщився на Девіда з-під білого пасма волосся, що спадало йому на лоб. На його обличчі застигла майже добродушна посмішка. Химера, дивлячись на стіл просто себе, запитала:

— Генрі, можна мені трохи полежати?

Бреслі, не зводячи погляду з Девіда, відповів запитанням:

— Навіщо?

— Хочу книжку почитати.

— Яке ж ти дурне.

— Ну, будь ласка.

— Забирайся геть.

Він навіть не глянув на неї. Миша принесла третю пляшку. Химера підвела на подругу благальний погляд, ніби просила і в неї дозволу. Миша ледь кивнула, і Девід відчув, як Химерині пальці стисли його ногу під столом. Мабуть, хотіла підбадьорити. Потім встала, перейшла кімнату й почала підніматися сходами нагору. Бреслі підсунув пляшку ближче до Девіда. Це вже була не ввічливість, а виклик.

— Ні, дякую. З мене досить.

— Коньяк? Кальвадос?

— Ні, дякую.

Старий наповнив ущерть свій келих.

— Маріхуана? — Він кивнув у бік сходів.— Це таку книгу вона читатиме?

Миша спокійно зауважила:

— Вона вже не вживає її. І тобі це добре відомо.

Бреслі відпив вина.

— А я гадав, що ви, молоді розумники, всі без неї не можете.

— Принаймні не я,— недбало докинув Девід.

— Що, заважає користуватися логарифмічною лінійкою?

— Можливо. Та я не математик.

— А як же воно у вас називається?

Миша сиділа, опустивши очі. Видно, вона вже не могла нічим допомогти Девідові, хіба що своєю присутністю. Не варто прикидатися, ніби не розумієш, що мовою старого означає "воно". Девід глянув Бреслі просто у вічі.

— Містере Бреслі, більшість із нас вважає, що термін "абстракція" втратив своє значення. Бо наше уявлення про реальність дуже змінилося за останні п'ятдесят років.

Якийсь час старий, мабуть, розмірковував над тим, що почув.

— Я називаю це зрадою. Найбільшою зрадою в історії мистецтва.

Від вина щоки й ніс у Бреслі почервоніли, а очі стали каламутними. Здавалося, старий уже не сам спирався на спинку крісла, а якась сила притисла його до неї. Він підсунувся так, щоб краще бачити Девіда, і тепер сидів ближче до дівчини. Девід забагато розмовляв з нею під час вечері, виявив надмірну увагу. Він зрозумів це, як і те, що старий стежив за ними ще до початку вечері. А тепер вирішив показати, що її хазяїн він.

— Тріумф євнуха, чорт забирай.

Он воно як.

— Принаймні це краще, ніж тріумф кривавого диктатора.

— Нічим не краще. Все мерзота. Просто мерзота. І Гітлер мерзота. Або нікчема.

Не дивлячись на Девіда, Миша промовила:

— Генрі вважає, що повна абстракція — це втеча від відповідальності перед людиною і суспільством.

Девідові на мить здалося, що дівчина стала на сторону Бреслі. Потім зрозумів, що вона викопує роль перекладачки.

— Але якщо філософія потребує логіки? Якщо прикладна математика потребує чистої форми? А хіба мистецтво не повинно мати своїх основ?

— Верзете казна-що. Не основи, а зади.— Він кивнув на дівчину.— Пара цицьок і... І що там іще. От що таке реальність, а не ваші задрипані теорійки й педерастичні кольори. Я знаю, Уїльямсе, що вашому брату не до вподоби.

Миша знову переклала безстороннім голосом:

— Ви боїтеся людського тіла.

— А може, мене просто більше цікавить розум, аніж статеві органи.

— Тоді хай бог помагає вашій нещасній дружині.

Девід спокійно зауважив:

— Мені здавалося, що ми говоримо про живопис.

— Скільки у вас було жінок, Уїльямсе?

— Це не ваша справа, містере Бреслі.

Від довгих пауз, під час яких Бреслі, витріщившись на співбесідника, намагався сформулювати наступну фразу, в Девіда починали плутатися думки. Це нагадувало кадри уповільненої зйомки поєдинку фехтувальників.

— Кастрація. Ось чим ви займаєтесь. Руйнуєте.

— Поза абстрактним мистецтвом є й такі, що ще більше руйнують.

— Дурниці.

— Розкажіть про це жителям Хіросіми. Або тим, кого палили напалмом.

Старий сердито пирхнув. Помовчали.

— Точні науки бездушні. Безпомічні. Наче пацюк у лабіринті.

Бреслі вихилив рештки вина з келиха й нетерпляче дав знак Миші, щоб та знову наповнила його. Девід мовчки чекав, хоч йому так і кортіло скочити на ноги й запитати, навіщо його взагалі запросили до Котміне. Він відчував, як у ньому наростає роздратування, незважаючи на попередження дівчини. Дратували грубі випади проти нього особисто, усвідомлення того, що будь-які спроби захищатися логічними доводами, вести дискусію лише піділлють масла у вогонь.

— Ви й до вас подібні...— белькотів старий, вирячившись на повний келих, перескакуючи через п'яте на десяте.— Здали фортецю. Продали. Називаєте себе авангардом. Експериментатори. Дідька лисого. Державна зрада, і все. Наукові помиї. Продали все к бісовій матері.

— Абстрактний живопис перестав бути авангардом. І хіба в основі найкращої пропаганди гуманізму не лежить свобода творчості?

Мовчання.

— Дурна балаканина.

Девід вимушено посміхнувся.

— Що ж, по-вашому, назад до соціалістичного реалізму? Державного контролю?

— А що ж тоді вас контролює, Уїлсоне?

— Уїльямсе,— виправила Миша.

— Облиште ви ці ліберальні побрехеньки. Я в цьому смороді життя прожив. Теж мені, чесна гра. Боягузи.— Він раптом тицьнув пальцем на Девіда.— Я застарий для такого, хлопче. Забагато бачив. Забагато людей головою наклали заради порядності. Терпимість. Аби тільки зади чистенькими лишилися.

Він зневажливо, одним духом вихилив свій келих і знову потягнувся до пляшки. Наливав довго. Пляшка дзенькотіла об край келиха, вино розлилося на стіл. Миша відлила трохи в свій келих і спокійно витерла стіл перед старим. Девід мовчав. Він уже заспокоївся, але почував себе ніяково.

— Добре вино — знаєте, як його роблять? Сечу доливають. Мочаться в бочку.— Він підніс тремтячою рукою келих до уст, потім знову поставив його. Періоди мовчання між словесними виверженнями ставали все довшими.— Десятеро англійців не варті мізинця одного француза.— Знову пауза.— Не масло. Пігмент. Лайно, Merde. Якщо воно комусь потрібне. Екскременти. Excrementum. Ось що росте. Ось вона, ваша основа. А не оті манірні вихиляси доброго абстрактного смаку.— Він зупинився, ніби підшукуючи слова, потім вирішив, що досить.— Вони мені навіть підтертися не годяться.

Запала важка мовчанка. Здалеку долинув крик сови. Дівчина сиділа, відсунувшись трохи від стола, поклавши руки на коліна і втупившись у підлогу. Здавалося, вона готова чекати цілу вічність, поки старий перестане безладно розпатякувати. Девід подумав, чи часто доводиться їй терпіти це п'яне богемне базікання. Навіщо наново починати давні суперечки, коли все вирішено de facto і de jure[27] задовго до того, як Девід з'явився на світ? Не всяка форма природна, а колір грає абстрактну роль... Сперечатися про це так само не варто, як і про знамениту теорію відносності Ейнштейна. Адже атомне ядро розщепили. Можна сперечатися про застосування, а не про принцип. Думки Девідові, мабуть, відбилися на його обличчі. Та й випив він більше, ніж звик.

— Я вас розчарував, Уїльямсе? Гадаєте, я п'яний? Думаєте, вино в мені заговорило?

Девід похитав головою.

— Ви просто все перебільшуєте.

Знову мовчання.

— Ви справді художник, Уїльямсе? Чи просто полохливий базіка?

Девід не відповів. Ще пауза. Старий ковтнув вина.

— Скажіть щось.

— Ми не можемо дозволити собі таку розкіш, як ненависть і гнів. Хай би ким ми були.

— Ну, то хай вам бог помагає.

Девід ледь усміхнувся.

— Тут у нас теж немає вибору.

Миша нахилилася до столу й долила старому вина.

— Ви знаєте, що означало підставляти щоку, коли я був молодим? Як називали хлопця, який підставляв щоку?

— Ні.

— Юродивим. Ви що, теж юродивий, Уїлсоне?

Цього разу Миша не вважала за потрібне виправляти Бреслі, а Девід — відповідати йому.

— Ставай на коліна і спускай штани. І всі проблеми вирішені, так?

— Ні. Але й страх нічого не вирішує.

— Що не вирішує?

— Страх утратити... те, чого відняти не можна.

Старий вирячився на Девіда.

— Що він верзе?

Миша спокійно пояснила:

— Він має на увазі, Генрі, що твоїй творчості й твоїм поглядам на мистецтво нічого не загрожує. Місця всім вистачить.

Не глянувши на Девіда, вона підсунулась ближче до столу й далі від старого, поклала лікоть на стіл, підперла голову рукою і на мить приклала палець до вуст, закликаючи Девіда припинити суперечку. Знадвору почувся лютий, тривожний гавкіт Макміллана, за ним — голосний крик чоловіка економки. Ні старий, ні дівчина не звернули на гамір ніякої уваги: мабуть, звикли до цих нічних звуків. А Девідові здалося, що вони віщують небезпеку, що це відлуння напруженого внутрішнього світу Бреслі.

— Це що, нова тактика?

Дівчина глянула через стіл на Девіда. В її очах промайнула посмішка.

— Генрі гадає, що не можна терпіти те, що вважаєш поганим.

— Стара пісня. Сиди і ні в що не втручайся, як бісова Англія. Голосуй за Адольфа.

Якийсь час усі троє сиділи мовчки. Несподівано заговорила Миша.

— Генрі, не можна боротися з ідеями тоталітаризму тоталітарними методами. Так ти лише допомагаєш їм поширюватися.

Можливо, до його затуманеної свідомості дійшло, що Миша перейшла на сторону Девіда. Старий перевів погляд на затінений кінець столу. Пляшка стояла ліворуч від дівчини, так що він не міг до неї дотягнутися.

— Хотілося щось вам сказати,— повільно промовив він.

Було незрозуміло, чи Бреслі мав на увазі "Не хотілося ображати вас особисто" чи "Забув, що хотів вам сказати".

— Так, розумію,— промимрив Девід.

Старий знову перевів погляд на Девіда. По його очах було видно, що йому важко зосередитися.

— Як вас звуть?

— Уїльямс. Девід Уїльямс.

— Допий вино,— сказала Миша.

Бреслі пропустив її слова повз вуха.

— Слова не слухаються. Ніколи не слухались.

— Я й так розумію.

— Немає ненависті — не можеш любити. Не можеш любити — не можеш малювати.

— Зрозуміло.

— Клята геометрія. Не годиться. Ні до чого. Всі пробували. Собаці під хвіст.

Бреслі з останніх сил намагався утримати співбесідника в полі зору, майже впивався в Девіда очима. Здавалося, старий зовсім утратив тяму.

Миша підказала:

— Творити — означає говорити.

— Без слів не напишеш. Лінії.

Дівчина, втупивши погляд у дальній кінець кімнати, промовила дуже спокійним голосом:

— Мистецтво — одна із форм мови.