Вежа з чорного дерева - Сторінка 7

Робіть вигляд, що вірите йому. Що стосується цього.

Девід засміявся.

— Гаразд.

— Він знає, що ніхто йому не вірить, та не в тім річ.

— Зрозуміло.

Вона відпила вермуту.

— Щоб у вас не залишалося ніяких ілюзій, ми з Ен не відмовляємо йому в маленьких втіхах, на які він ще здатний.

Вона дивилася йому просто в вічі. Погляд був відвертий, але за ним ховалася готовність до захисту, попередження. Обоє опустили очі. Девідів погляд на мить зупинився на голих грудях під блузою. Здавалося, дівчина була позбавлена кокетства й не демонструвала своєї хтивості, як її подруга. Миша так добре володіла собою, що її врода й ледь прикрите тіло майже втрачали своє значення. Однак саме її манера триматися робила їх привабливими.

— Він не дуже багатослівний,— вела вона далі.— Ви, мабуть, це помітили. Почасти тому, що довгий час жив за кордоном. Але є на те й глибші причини. Він має все бачити й відчувати. В буквальному розумінні. Йому не досить споглядати силуети молоденьких дівчат серед квітів.

— Тепер я починаю розуміти, як йому пощастило.

— Я кажу лише про дебет.

— Я це усвідомлюю.

Вона нишком кинула погляд в бік старого, потім перевела його на Девіда.

— Коли він почне грубіянити, хай це вас не бентежить. Не відступайте, бо він цього терпіти не може. Стійте на своєму. І зберігайте витримку.— Дівчина посміхнулась.— Вибачайте, що так вас повчаю. Але я його добре знаю.

Девід збовтав вино в келисі, на дні закружляв лимон.

— Не дуже розумію, чому він, власне, дозволив мені приїхати. Якщо знає про мою роботу.

— Тому я й попереджаю вас. Він розпитав у мене, а мені довелося все розповісти. Все одно міг би дізнатися.

— О господи!

— Не хвилюйтесь. Може, обійдеться одним-двома уїдливими зауваженнями. А ви на них не зважайте.

Девід подивився на дівчину скрушним поглядом.

— Мабуть, я вже вам остобісів.

— Просто в нас були знудьговані міни. Не дуже люб'язно з нашого боку, еге ж?

Вона посміхнулась, і він теж відповів усмішкою.

— Коли вже ви самі так кажете...

— Ми дуже раді, що ви приїхали. Але в присутності Генрі цього не можна показувати.

— Тепер я все розумію.

Раптом у її очах заграли пустотливі іскорки.

— Треба, щоб ви ближче познайомилися з Ен. З нею вам буде складніше, ніж зі мною.

Проте до Ен діло так і не дійшло. Розчинилися кухонні двері, й з них висунулася сива голова француженки-економки.

— Je peux servir, mademoiselle?

— Oui, Mathilde. Je viens vous aider[18].

Миша пішла до кухні. Її подруга вже встала й тягла Бреслі за руки, допомагаючи йому підвестися. Безглуздий виріз оголював усю її спину. Тримаючись за руки, вони підійшли до Девіда. Слід віддати їй належне — у дівчини був свій стиль. Вона дріботіла ногами, передражнюючи саму себе, і в її рухах було щось мавп'яче, ніби вона ледь стримувала в собі вибух веселощів. Підкреслено неприродна манера дівчини разюче відрізнялася від розміреної ходи її сивоголового супутника. Девід подумав, що навряд чи познайомиться з нею коли-небудь "ближче".

Накрита була тільки частина довгого стола. Бреслі став на чільному місці в кінці, дівчина сіла праворуч від нього.

— Уїльямсе, любий мій.

Старий показав на місце праворуч від Химери. Матільда й Миша принесли невелику супницю і два тарелі — один з crudites[19], другий з рожевими кільцями ковбас і маслом. Суп призначався для Бреслі. Він усе ще стояв, виявляючи старомодну галантність і чекаючи, поки сяде Миша. Коли вона сіла, нахилився й легенько поцілував її в тім'я. Дівчата обмінялися байдужими поглядами. Незважаючи на різницю в зовнішності й інтелекті, в їхніх взаєминах була помітна близькість і вони розуміли одна одну без слів. Миша налила старому супу. Він засунув кінець великої серветки за сорочку між двома гудзиками й розгорнув її на колінах. Химера мовчки показала Девіду, щоб він спершу брав собі. Економка пройшла в куток, засвітила гасову лампу, принесла її до столу й поставила на вільне місце проти Девіда. По дорозі в кухню простягнула руку до вимикача. Електричне світло погасло. Лише невимкнена в коридорі нагорі лампочка вихоплювала з темряви витончену діагональ середньовічних сходів, що виднілися в дальньому кінці кімнати. Надворі над деревами блідо відсвічував згасаючий день. Рівне молочне світло лампи заливало обличчя присутніх. Миша взяла пляшку без наклейки й налила вина Девідові, старому й собі. Химера, мабуть, зовсім не пила й майже нічого не їла. Вона сиділа, поклавши засмаглі голі лікті на стіл, відщипувала шматочки овочів і невідривно дивилася своїми чорними очима через стіл на Мишу. На Девіда не звертала уваги. На якийсь час в кімнаті запала тиша. Здавалося, всі чекали, поки Бреслі почне розмову. Зголоднілого Девіда це влаштовувало. До того ж тепер він почував себе як удома, бо дівчина, яка сиділа напроти, так добре змалювала йому атмосферу в Котміне. Завдяки лампі, сцена в кімнаті нагадувала полотно Шардена чи Жоржа де Латура — все в піп було наповнене спокоєм. І раптом Химера закашлялася. Девід глянув на неї: ні, вона давилася не їжею, а від сміху.

— Ідіотка,— пробурмотіла Миша.

— Вибачте.

Химера скривилася, міцно стуливши губи й відкинувшись назад, намагаючись опанувати себе. Тоді схопила серветку, притисла її до лиця й вискочила з-за столу. Бреслі незворушно їв суп. Миша посміхнулася до Девіда.

— Не беріть на свій рахунок.

— Всипати б їй як слід,— пробурчав Бреслі.

Дівчина все ще стояла спиною до всіх, демонструючи свій довгий оголений хребет і копицю рудих кучериків, насаджену на тоненьку, як в опудала, шию. Потім відійшла далі в темряву, ближче до каміна.

— Мита, виявляється, ваша шанувальниця, Уїльямсе. Вона вам казала?

— Так, ми з нею вже заснували товариство взаємного захоплення.

— Наша Миша — дуже розбірлива.

Девід усміхнувся.

— Наслідуєте Піфагора, чи як?

Старий і далі зосереджено їв суп. Девід глянув на Мишу: допоможіть, мовляв.

— Генрі запитує, чи ви захоплюєтесь абстракцією.

Втупившись у ложку з супом, старий швидко пробурмотів:

— Обструкцією.

— Власне, так. Я... боюсь, що це справді так.

Ще до того, як Миша кинула швидкий погляд в його бік, Девід зрозумів, що припустився помилки. Старий, іронічно посміхаючись, підвів очі на Девіда.

— Чому ж ви боїтеся, друже?

Девід невимушено відповів:

— Я висловився фігурально.

— А чого ж. Кажуть, це дуже інтелектуальна штука. Миша сказала, що вашими роботами захоплюються.

— Ais ich kann[20],— пробелькотів Девід.

Бреслі вдруге підвів на нього очі.

— Як ви сказали?

Біля столу раптом з'явилася Химера. Вона тримала в руках три рожеві хризантеми, які вийняла з вази, що її Девід бачив на каміні. Одну квітку вона поклала біля Девіда, другу — коло старого, третю — перед Мишею. Потім сіла, поклавши руки на коліна, мов дитина, що сама себе покарала. Бреслі простягнув руку й по-батьківському поплескав її по плечу.

— То як ви сказали, Уїльямсе?

— Малюю, як умію,— відповів Девід і швидко додав: — Маю скромну надію, що наслідую...— І тут же зрозумів, хоч і пізно, що робить ще одну помилку.

— Кого, друже?

— Брака.

Це була таки помилка. Девід затамував подих.

— Це ви про оті синтетичні кубістські нісенітниці?

— Я бачу в них смисл, сер.

Якийсь час старий не відповідав. Мовчки їв суп.

— Всі ми виродки, поки молоді.— Девід усміхнувся, але вчасно прикусив язика.— Надивився на жорстокості в Іспанії. Невимовні речі. На війні буває. Не тільки вони. Наші теж.— Нарешті він поклав ложку, відкинувся на спипку стільця й зміряв Девіда довгим поглядом.— Бій закінчено, любий мій. Гадали, зі мною можна отак, холоднокровно? Не вийде.

— Як мене й попереджали, містере Бреслі.

Старий раптом полагіднів. В його очах навіть блиснули веселі вогники.

— Тим більше, коли знали, друже.

Девід розвів руками: таки знав.

— Генрі, хочеш іще супу? — спитала Миша.

— Забагато часнику.

— Вчора було стільки ж.

Старий щось буркнув у відповідь і потягнувся до пляшки з вином. Химера підняла руки й прочесала пальцями волосся, наче боялася, що її кучерики злиплися. Потім, не опускаючи рук, обернулася до Девіда.

— Вам подобається моє татуювання?

У пахвовій ямці темніла синя маргаритка.

За мовчазною згодою з Мишею і з її допомогою до кінця вечері Девід уникав розмов на мистецькі теми. Допомагали й страви, якими його пригостили: quenelles[21] фаршировані щукою, під соусом beurre blanc[22] (такого він ще не куштував), ягня pre sale[23]. Говорили про французьку кухню, про те, які страви кому більше до вподоби, потім про Бретань і бретонський характер. Девід довідався, що Котміне знаходиться в Haute Bretagne[24], а не в Basse[25] чи Bretagne Brelonnante [26] далі на захід, де ще збереглася бретонська мова. Coët означає дерево, ліс, а minais — "що належить монахам". Ліс довкола колись належав абатству. Поміж собою ченці називали цей ліс просто Coët. Розмова головним чином точилася між Девідом і Мишею, хоча дівчина й зверталася вряди-годи до Бреслі, аби той щось підтвердив чи додав. Химера не промовила майже ні слова. Девід збагнув, що дівчата займали різне становище в домі. Миші дозволялося бути самій собою. Химеру просто терпіли. З'ясувалося, що вона теж вивчала мистецтво, тільки графіку. Вони познайомилися в Лідсі. Химера створювала враження людини, яка не дуже високо оцінює свої знання і знає, що цьому товариству вона нерівня.

Старий, задоволений своєю маленькою перемогою, здавалося, збирався знову надягти ту саму личину, в якій Девід його бачив до вечері. Якщо Миші вдавалося утримувати розмову в безпечному річищі, то їй не вдавалося тримати вино на безпечній відстані від Бреслі. Сама вона пила дуже мало, а Девід теж утратив надію, що зможе підтримати господареві компанію. Із armoire вже витягли другу пляшку, та, поки скінчилася вечеря, й вона спорожніла. Очі в Бреслі посоловіли. Він ніби й не був п'яним, і келиха тримав твердо. Лише очі говорили про те, що в нього вселився давній демон. Відповіді старого ставали все коротшими, й, здавалося, він уже нікого не слухав. Миша поскаржилася, що вони ніколи не ходять у кіно, розмова перейшла на фільми, які Девід останнім часом бачив у Лондоні. Раптом утрутився старий.

— Ще пляшку, Мишо.

Дівчина подивилась на Бреслі, але він відвів очі вбік.

— На честь нашого гостя.

Вона все ще вагалася. Старий трохи почекав, утупившись в порожній келих, потім підняв руку й опустив її на стіл.