Відчуття закінчення - Сторінка 21

Я чомусь навіть не здивувався. Двоє завсідників зайшли до пабу. Інші троє пішли до крамниці разом із догляд-ником.

Я підвівся, залишив свої кулькову ручку й газету на столі на знак того, що ще повернуся. На вході до крамниці я взяв жовтий пластмасовий кошик і поволі снував. У кінці проходу троє з них згуртувалися, щоб вибрати мийний засіб, вони серйозно сперечалися, який придбати. Прохід був вузенький, тож я голосно мовив "Перепрошую", коли наблизився. Довготелесий хлопака в окулярах нараз притиснувся до полиць із кухонним начинням обличчям досередини, й усі троє замовкли. Коли я проминав їх, чоловік із відзнаками подивився мені просто в обличчя. "Доброго вечора",-мовив я усміхнено. Він продовжував дивитися, тоді вклонився головою. Я пішов геть і повернувся до пабу.

За кілька хвилин трійко їх приєдналися до двох питців. Доглядальниця підійшла до шинквасу й зробила замовлення. Мене вразило, що вони, були галасливими й дитинними на вулиці, а в крамниці й пабі були сором'язливими й тихими. Новоприбулим принесли безалкогольні напої. Мені здалося, що я вчув слова "день народження", та, певно, я помилився. Я вирішив, що час було щось попоїсти. Мій шлях до шинквасу пролягав біля них. Я не мав конкретного плану. Троє, які зайшли з крамниці, стояли й трохи повернулися, коли я наблизився. Я вдруге бадьоро мовив "Доброго вечора!" чоловікові з відзнаками, який відповів, як і раніше. Довготелесий хлопець зараз стояв навпроти мене, й, майже поминувши його, я спинився й пильно поглянув на нього. Він мав близько сорока років, трохи більше шести футів зросту, бліду шкіру й окуляри з товстими лінзами. Я вчував, що йому кортіло знову повернутися до мене спиною. Та натомість він вчинив щось неочікуване. Зняв окуляри й глянув просто мені в обличчя. Він мав лагідні карі очі.

Майже не думаючи, я тихенько мовив до нього: "Я-приятель Мері".

Я побачив, як він спершу посміхнувся, а потім заметушився. Він відвернувся, притлумлено заскімлив, присунувся ближче до індіанки й взяв її за руку. Я рушив до шинквасу, вмостився однією сідницею на табуретку й почав вивчати меню. За мить чи дві я помітив, що чорношкіра доглядальниця підійшла до мене.

-Вибачте,-мовив я.-Сподіваюся, я не вчинив нічого лихого.

-Не певна,-відповіла вона.-Не варто лякати його. Надто-зараз.

-Я вже бачив його якось, коли приїздив із Мері одного пообіддя. Я-її приятель.

Вона поглянула на мене, ніби намагаючись оцінити мої бажання й правдивість. "Тоді ви зрозумієте,-тихенько мовила вона,-чи не так?"

-Авжеж, я розумію.

І я таки розумів. Мені не потрібно було говорити з чоловіком із відзнаками чи доглядаль-ником. Тепер я знав.

Я бачив це в його обличчі. Воно не завжди каже правду, чи не так? Принаймні мені. Ми слухаємо те, що люди кажуть, читаємо те, що вони пишуть-це наші докази, це наше підтверддження. Та якщо обличчя суперечить словам мовця, ми випитуємо обличчя. Хитрий погляд, рум'янці, неконтрольовані посіпування-і ми розуміємо. Ми розпізнаємо лицемірство чи фальшиве домагання, й перед нами постає правда.

Та це було іншим, простішим. Не було жодної суперечності-я просто бачив це в його обличчі. В очах, їхньому кольорі й виразі, в щоках, їхній блідості й внутрішній структурі. Підтвердження надходило з його зросту, з того, як його кістки й м'язи укладали цей зріст. Це був Едріенів син. Мені не потрібні були ані свідоцтво про народження, ані ДНК-тест-я все бачив і відчував. Звісно, дати збігалися: він би був зараз саме у цьому віці.

Визнаю, моя перша реакція була соліпсист-ською. Я не міг зарадити пригадуванню того, що написав у частині свого листа, зверненій до Вероніки: "Питання-лише в тім, чи зможеш ти завагітніти до того, як він збагне, що ти-зануда". Я навіть не мав цього на думці тоді-я просто метляв навсібіч, намагаючись знайти спосіб уразити. Насправді ж увесь час, поки я зустрічався з Веронікою, вона здавалася мені всілякою-звабливою, таємничою, докірливою,-та аж ніяк не занудною. Й навіть у моїх нещодавніх контактах із нею, хоча прикметники можна оновити-дратівлива, вперта, гордовита, та й досі своєрідно зваблива,-вона аж ніяк не здавалася мені занудною. Тож це було так само хибне, як і згубне.

Та це була лише половина усієї історії. Намагаючись зруйнувати їхні стосунки, я написав: "Частина мене сподівається, що ви матимете дитину, бо я-великий адепт помсти часу. Та помста має звершуватися на правильних людях, таких як ви двоє". І потім: "тож я вам цього не бажаю. Було би несправедливо наражати якийсь невинний зародок на перспективу виявлення того, що він був плодом вашого лона, даруйте за поетичність". Каяття, етимологічно,-це акт повторного вжалення: саме це ви відчуваєте. Уявіть собі силу вжалення, коли я перечитав свої слова. Вони наче були якимось давнім прокляттям, яке я навіть забув, як промовляти. Звісно, я не вірю-не вірив— у прокляття. Себто в слова, які спричиняють події. Та сама дія називання чогось, що трапляється по тому-побажання конкретного лиха, й настання цього лиха,-все ж таки містить у собі трем чогось потойбічного. Почуття мене молодого, який прокляв, і мене старого, який побачив результат прокляття,-були різними. Це було страшенно недоречно. Якби щойно перед тим, як усе це почалося, ви сказали мені, що Едріен, замість збавляти собі віку, припустімо, одружився з Веронікою, й що вони мали спільну дитину, потім, можливо, й інших дітей, а потім-онуків, я би відповів: гаразд, кожному-своє; ви пішли своєю стежкою, а я-своєю, ніяких болісних почуттів. А зараз ці порожні кліше наштовхуються на незмінну правду того, що сталося. Помста часу на невинному зародкові. Я думав про того бідолашного зламаного чоловіка, який відвернувся від мене в крамниці й притиснувся обличчям до згортків кухонних рушників і величезних пакетів із туалетним папером, щоб уникнути моєї присутності. Що ж, його інстинкт був правдивим: я був чоловіком, до якого слід повертатися спиною. Якщо життя винагороджувало за чесноти, то я заслуговував на цурання.

Ще кілька днів тому я плекав невиразну фантазію про Вероніку, повсякчасно визнаючи, що нічого не знав про її життя протягом понад сорока років, відколи востаннє її бачив. Тепер я мав деякі відповіді на запитання, яких не ставив. Вона завагітніла від Едріена і хтозна,-можливо, травма від його самогубства вплинула на дитину в лоні. Вона народила сина, якому на певному етапі було поставлено діагноз... чого? Неспроможності самостійно функціонувати в суспільстві; потреби постійної підтримки, емоційної й фінансової. Мені було цікаво, коли поставили цей діагноз. Чи невдовзі після народження, а чи була тимчасова пауза, протягом якої Вероніка змогла дати раду тому, що лишилося після катастрофи? Цікаво, як довго вона жертвувала своїм життям задля нього, чи працювала вона на якійсь паршивій роботі, поки він перебував у школі для дітей із особливими потребами? Мабуть, потім він став дорослішим і проблемнішим. Урешті жахлива боротьба стала непосильною, й вона дозволила взяти його під догляд. Уявіть, що це за відчуття; уявіть втрату, почування поразки, провину. А тут з'явивсь я, людина, що жаліє себе, коли моя донька часом забувала надіслати мені мейл. Мені також пригадалися невдячні думки, які я мав відтоді, як ми з Веронікою вперше зустрілися на Хиткому мосту. Я подумав, що вона виглядала трохи підтоптаною й неохайною; я подумав, що вона була складною, неприязною, непривабливою. Насправді ж мені пощастило, що вона приділила мені час. І я очікував, що вона віддасть мені Едрі-енів щоденник? На її місці я, певно, також спалив би його, як, я тепер вірив, вона й вчинила.

Не було нікого, кому б я міг це розповісти,— принаймні, довший час. Як сказала Марґарет, я був сам-і таки маю бути сам. Не тільки тому, що мав переоцінити помилку свого минулого у самотньому товаристві каяття. Після обмірковування життя й вдачі Вероніки я би мав повернутися у своє минуле й розібратися з Едріеном. Моїм приятелем-філософом, який осягнув життя й вирішив, що будь-яка відповідальна мисляча людина повинна мати право відмовитися від дарунку, що його вона ніколи не просила, й чия шляхетна дія з кожним проминулим десятиліттям ще раз підкреслювала поступливість і нікчемність, із яких складалися більшість життів. "Більшість життів": моє життя.

Тож цей образ-це життя, мертвий докір мені й решті мого життя-зараз перевернувся. "Першокласний диплом, першокласне самогубство",-погодилися ми з Алексом. Якого ж Едріена мав я натомість? Його дівчина завагітніла, він не зміг прийняти наслідки й, як казали, "обрав легший вихід". Не те щоб у цьому було щось легке, в цьому ствердженні індивідуальності проти великої загальності, яка її пригнічує. Але зараз я мав переінакшити Едріена, змінити його образ самітника, який цитував Камю й для якого самогубство було єдиним справжнім філософським питанням, на... кого? Не більше, ніж на версію Робсона, який "був не зовсім випадком Еросу й Танатосу", як сказав Алекс, коли той, непоказний учень шостого наукового, залишив цей світ із прощальним "Вибач, мамо".

У тім часі ми вчотирьох обговорювали, якою мала би бути Робсонова дівчина-від манірної цнотливиці до хворої на гонорею хвойди. Жоден із нас не думав про дитину чи майбутнє. Зараз, уперше, мені стало цікаво, що сталося з Робсоновою дівчиною та їхньою дитиною. Матір мала бути приблизно моєю ровесницею й, цілком імовірно, досі живою, а дитині мало би бути близько п'ятдесяти. Вона досі вірила, що її "татко" загинув у аварії? Можливо, її віддали у прийми, й вона зростала, вважаючи себе небажаною. Та нині приймаки мають право відшукувати своїх рідних. Я уявив, як це стається, й незграбну, болісну зустріч, до якої дійшло б. Мені захотілося навіть тепер, через стільки років, вибачитися перед Робсоновою дівчиною за нікчемність, із якою ми її обговорювали, не думаючи про її біль і ганьбу. Почасти я хотів зв'язатися з нею й попросити її пробачити наші давні провини-навіть попри те, що в тім часі вона навряд чи про них знала.

Та думки про Робсона й Робсонову дівчину були тільки способом уникнення правди про Едріена. Робсонові було п'ятнадцять чи шістнадцять? Він мешкав удома, з батьками, які, без сумніву, були лібералами.