Відчуття закінчення - Сторінка 22

Та якщо дівчині було менше шістнадцяти, то, певно, було й звинувачення у зґвалтуванні. Тож про жодне справжнє порівняння йтися не могло. Едріен змужнів, залишив батьківську оселю й був набагато розумнішим за Робсона. До того ж, тоді, якщо дівчина від тебе вагітніла і якщо вона не хотіла робити аборт, ти мав із нею одружитися: такими були правила. Утім, Едріен навіть не зміг прийняти це консервативне вирішення. "Гадаєш, це сталося тому, що він був надто розумним?"-дражливо спитала моя мати. Ні, розум тут був ні до чого; а надто-моральна відвага. Він не відмовився зарозуміло від екзистенційного дарунку; він боявся дитячого візочка у вітальні.

Що я знав про життя, я, який жив так обережно? Який ані виграв, ані програв, лише дозволив життю текти далі? Який мав звичайні прагнення й надто швидко згодився на їх нере-алізацію? Який уникав болю й називав це здатністю до виживання? Який сплачував рахунки, підтримував добрі стосунки з усіма, наскільки це було можливо, для якого захоплення і розпач незабаром стали лише словами, прочитаними колись у романах? Той, чиї докори самому собі насправді ніколи не завдавали болю? Що ж, я мав про що поміркувати, доки терпів особливий вид каяття: біль, завданий тому, хто завжди гадав, що знає, як уникати болю,-й завданий саме з цієї причини.

-Геть,-наказала Вероніка, в'їхавши на бордюр на швидкості двадцять миль на годину.

Зараз я надав цьому слову глибшого значення: Геть із мого життя, я нізащо не хотіла, щоб ти знову до нього наближався. Я не мала би погоджуватися на зустріч, а надто-на обід, а надто-на те, щоб відвезти тебе подивитися на мого сина. Геть, геть!

Якби я мав її адресу, то надіслав би належного листа. Я назвав свій мейл "Вибачення", тоді змінив на "ВИБАЧЕННЯ", та це виглядало надто виклично, тож я змінив на попереднє. Єдине, що я міг,-це бути відвертим.

Дорога Вероніко,

розумію, що я, певно, є останньою людиною, про яку ти хотіла б знати, та сподіваюся, ти прочитаєш це повідомлення до кінця. Я не очікую, що ти відповіси на нього. Та я впродовж якогось часу переосмислював усе й хотів би попросити в тебе пробачення. Я не очікую, що ти будеш про мене кращої думки,-та, знову ж, навряд чи ти можеш бути гіршої думки. Той мій лист неможливо вибачити. Я можу сказати лише, що мої бридкі слова були миттєвим висловом. Вони були для мене справжнім шоком, коли я перечитав їх по стількох роках.

Я не очікую, що ти віддаси мені Едріенів щоденник. Якщо ти спалила його, з ним скінчено. Якщо ні, то вочевидь, оскільки він був написаний батьком твого сина, він

належить тобі. Я здивований, чому твоя мати насамперед залишила його мені, але це таке.

Вибач, що був таким надокучливим.

Ти намагалася показати мені щось, а я був надто нетямким, аби зрозуміти. Я хотів би побажати тобі й твоєму синові спокійного життя, наскільки це можливо за цих обставин. І якщо я будь-коли зможу зробити щось для когось із вас, сподіваюся, ти без вагань звернешся до мене.

З повагою, Тоні

Це — найбільше, що я міг зробити. Лист не був таким добрим, як я хотів, але принаймні кожне слово в ньому було правдивим. Я не мав прихованого плану. Я не сподівався потай щось із нього отримати. Ані щоденник, ані до-бру думку Вероніки, ані навіть прийняття мого вибачення.

Не можу сказати, чи почувався краще, а чи гірше після надсилання листа. Я чувся не дуже. Виснажено, спустошено. Я не мав жодного бажання розповідати Марґарет про те, що сталося. Я частіше думав про Сьюзі, і про щастя кожних батьків, коли дитина народжується з чотирма кінцівками, нормальним мозком і психікою, що дозволяє дитині, дівчинці, жінці провадити будь-яке життя. Будь звичайним, як побажав колись поет новонародженому дитяті23.

Моє життя тривало. Я радив книжки хворим, тим, хто одужував, умирущим. Окрім того, сам прочитав одну чи дві книжки. Я віддавав сміття на переробку. Я написав містерові Ґане-лу й попрохав його припинити дії щодо щоденника. Одного пізнього пообіддя, з примхи, я об'їхав Норс-Сіркулар, закупився й повечеряв у "Вільямі IV". Мене спитали, чи я виїздив у відпустку. У крамниці я сказав, що так, у пабі сказав, що ні. Навряд чи відповіді мали якесь значення. Небагато що мало. Я подумав про те, що відбулося зі мною впродовж років, і як мало до чого я спричинився.

Спершу я подумав, що це був помилково надісланий ще раз її давній мейл. Але лишився мій заголовок "Вибачення". Під ним моє повідомлення не було видалено. Її відповідь була такою: "Ти й досі не тямиш. Ти ніколи не тямив і ніколи не втямиш. Тож припини навіть намагатися".

Я залишив листування в своїх вхідних повідомленнях і час до часу перечитував його. Якби я не вирішив щодо кремації й розвіяння попелу, я би міг використати цю фразу як епітафію на шматкові каменю чи мармуру: "Тоні Вебстер-він так і не втямив". Та це було б надто мелодраматично, ба навіть жалісно щодо себе. Як щодо "Він тепер сам"? Так було б краще, правдивіше. Або ж я можу зупинитися на Everyday is Sunday.

Час від часу я знову приїздив до крамниці й пабу. Там я завжди відчував спокій, як би дивно це не звучало; а також мету, либонь, останню належну мету у своєму житті. Як і раніше, я досі не вважав, що марнував свій час. Це-те, чому мій час міг бути присвяченим. Обидва місця були привітними-принаймні привітнішими за свої відповідники там, де я мешкав. Я не мав ніякого плану: то що ж іще нового? Я роками не мав "плану". Й відродження мого почуття-якщо це було саме воно-до Вероніки навряд чи могло вважатися планом. Швидше-коротким болісним відрухом, додатком до короткої історії приниження.

Одного дня я мовив барменові: "Чи не могли б ви порізати мені картоплю тонше?"

-Що ви маєте на увазі?

-Знаєте, як у Франції,-тоненько.

-Ні, ми так не робимо.

-Таж у меню написано, що вона нарізана вручну?

-Так.

-То ви можете нарізати її тонше?

Барменова звична приязність на мить зникла. Він поглянув на мене так, наче не був певний, чи я був педантом, чи недоумком, а чи, цілком можливо, й тим, і іншим.

-Нарізана руками картопля означає товсто нарізана.

-Та якщо ви нарізаєте її руками, то чи не могли б ви нарізати її тонше?

-Ми її не нарізаємо. Її такою привозять.

-То ви не нарізаєте її тут?

-Саме це я й сказав.

-То те, що ви називаєте "нарізаною руками картоплею", насправді нарізається десь-інде й, цілком можливо,-машинкою?

-Ви що, з якоїсь комісії?

-Аж ніяк. Я просто спантеличений. Я ніколи не знав, що "нарізана руками" означає "товста", а не "конче нарізана руками".

-Тож тепер знатимете.

-Вибачте. Я просто не втямив.

Я повернувся до свого столика й чекав своєї вечері.

А потім, отак просто, зайшли вони вп'ятьох, у супроводі молодого охоронця, якого я бачив з Веронічиного авта. Чоловік із відзнаками спинився, проходячи повз мій столик, і вклонився мені головою; кілька відзнак на його мисливському кашкеті тихенько дзенькнули одночасно. За ними-й решта. Коли Едріенів син побачив мене, він повернув плече, ніби уникаючи мене й лихої вдачі. Ця п'ятірка перетнула залу й підійшла до відлеглої стіни, але ще не розсілася. До-глядальник пішов до шинквасу й замовив напої.

Мені принесли хека та картоплю в металевому горщику, встеленому газетою. Певно, я всміхався сам до себе, коли до мого столика підійшов юнак.

-Не заперечуєте, якщо я щось вам скажу?

-Анітрохи.

Я вказав на стілець навпроти. Коли він сів, я завважив з-над його плеча як ті п'ятеро дивилися з того боку на мене, тримаючи склянки, та не п'ючи.

-Я-Тері.

-Тоні.

Ми потисли один одному руки так незграбно, з високо піднесеними ліктями, як виходить тільки сидячи. Спершу він мовчав.

-Бажаєте картоплю?

-Ні, дякую.

-Ви знали, що коли вони пишуть у меню "нарізана руками" картопля, це лише означає "товсто нарізана", й не означає, що її, власне, нарізано руками?

Він поглянув на мене десь так само, як і бармен.

-Це-щодо Едріена.

-Едріена,-повторив я. Чому я ніколи не був цікавий до того, як його звати? А яке ще ім'я він міг мати?

-Ваша присутність засмучує його.

-Вибачте,-відповів я.-Найменше, чого

я хочу,-це засмучувати його. Я більше не хочу нікого засмучувати. Ніколи.-Він поглянув на мене, ніби підозрюючи іронію.-Усе гаразд. Він більше ніколи мене не побачить. Я доїм і піду геть, і ніхто з вас більше ніколи мене не побачить.

Він кивнув. "Ви не заперечуватимете, якщо запитаю, хто ви?"

Хто я? "Звісно, ні. Мене звати Тоні Вебстер. Багато років тому я приятелював із Едріено-вим батьком. Ми навчалися разом у школі. Я також знав Едріенову матір-Вероніку. Досить добре. Потім ми втратили зв'язок. Та останніми тижнями ми частенько бачилися. Ні, радше-останніми місяцями".

-Тижнями й місяцями?

-Так,-мовив я.-Хоча з Веронікою я також більше не бачитимусь. Вона більше не хоче мене знати.-Я спробував надати цьому правдивого звучання, радше, ніж жалюгідного.

Він поглянув на мене. "Ви ж розумієте, що нам не можна обговорювати історії наших клієнтів. Це-питання конфіденційності".

-Звісно.

-Та те, що ви щойно сказали, позбавлене сенсу.

Я поміркував про це. "О-Вероніка-авжеж, вибачте. Я пригадую, що він-Едріен-назвав її Мері. Припускаю, так вона називає себе з ним. Це-її друге ім'я. Та я знав її-знаю її-як Вероніку".

З-над його плеча я бачив їх п'ятьох, які стояли схвильовано, досі не пили і спостерігали за нами. Мені було соромно, що моя присутність збентежила їх.

-Якщо ви були приятелем його батька...

-І його матері.

-То, гадаю, ви не розумієте.-Принаймні він сказав це інакше, ніж інші.

-Не розумію?

-Мері йому не мати. Мері-його сестра. Едріенова мати померла близько півроку тому. Він кепсько це сприйняв. Ось чому він... зазнає ускладнень останнім часом.

Я рефлекторно проковтнув шматочок. Тоді ще один. Вони були недосолені. Це-недолік товсто нарізаної картоплі. Вона має всередині забагато картопляності. Тонко нарізана не лише більш хрустка ззовні, а й сіль у ній краще розподілена.

Усе, що я міг зробити,-це подати Тері руку й повторити свою обіцянку. "І маю надію, з ним усе буде гаразд. Певний, ви добре про нього дбаєте. Схоже, вони, усі п'ятеро, добре ладнають".

Він підвівся. "Що ж, ми робимо все, що можемо, та щороку нам скорочують фінансування".

-Щасти вам усім,-мовив я.

-Дякую.

Розраховуючись, я залишив удвічі більші чайові, ніж звичайно.