Вигнанці - Сторінка 99

Лаврентія в напрямі області могауків. Жителі укріплень могли постояти за себе; але купка втікачів, змушена переходити з одного місця на друге, наражалась на смертельну небезпеку. Щоправда, ірокези не воювали з англійцями, але тепер не стали б церемонитись, і американці, хоч-не-хоч, змушені були поділити долю своїх французьких супутників.

Підіймаючись річкою Св. Лаврентія, утікачі зустріли чимало човнів, що пливли вниз. То їхав до столиці офіцер або чиновник з "Трьох річок" чи Монреаля, то індійці або лісові бродяги везли вантаж звірячих шкур, щоб відправити в Європу. Кілька разів зустрічні намагались заговорити з утікачами, але ті швидко пропливали мимо, незважаючи на всі сигнали й оклики. З низу річки ніхто не випереджав їх.

Утікачі працювали веслами з ранку до ночі, а під час постоянок витягали човник на берег і розкладали вогнище з хмизу, бо в повітрі вже почувалось, що наближається зима.

Не самі тільки жителі цієї країни з їх житлами дивували молоду француженку, яка цілі дні висиджувала на кормі. Чоловік і Амос Грін показували їй на ліси й на все інше, що пройшло б поза її увагою. То з розколини дерева раптом визирала пухнаста морда єнота; то під прибережними кущами сміливо пливла видра з білою рибкою в роті. Дика кішка кралась по сучку, втупивши злі жовті очі в білок, що гралися на другому кінці гілки: канадський дикобраз прудко, з тріском прокладав собі дорогу крізь сплутані порості жовтих квітів, смолистих чагарників та чорниці. Адель уже навчилась розпізнавати крик трясогузки і тріпотіння її крил серед листя, ніжне щебетання білої з чорним стрепетки і протяжне нявкання кішки-птиці. На лоні широкої блакитної річки, серед чудового концерту природи, який линув з берегів, серед краси умираючого лісу, що горів усіма барвами, які міг тільки уявити художник, Адель ніби ожила. Усмішка знову з'явилася на її губах, рум'янець здоров'я, якого не могла дати їй і Франція, грав тепер на її щоках.

Де Катіна бачив цю зміну, але вона не радувала його… Він почував гнітючий страх, знаючи, що природа створила ці ліси раєм, але люди перетворили їх на пекло. Тут, за красою цього в'янучого листя й прекрасних квітів, таїться невимовний жах. Часто вночі, лежачи на постелі з соснового гілля біля згасаючого вогнища, він дивився на загорнуту в ковдру постать, що спокійно спала поряд, і думав, яке право мав він наражати її на такі небезпеки, і вирішав ранком повернути човен до Квебека й покірно схилити голову перед долею, що дожидала його там. Але світанок будив думки про зневагу, страшне повернення на батьківщину, розлуку, що ждала подружжя, на галерах чи в тюрмі, — і наміри, продиктовані ніччю, зникали при світлі дня.

На сьомий день вони зупинились за кілька миль від гирла річки Рішельє, де де Сорель збудував величезне укріплення, форт Рішельє.

Звідси було недалеко до латифундій вельможі, знайомого де Катіна, на підтримку якого він сподівався. Вони переночували на острівці серед річки і на світанку, тільки заходились стягати свій човен з піщаної обмілини, де він стояв, раптом Ефраїм Саведж пробурчав щось собі під ніс і показав на річку.

Вгору по річці мчав великий човен з усією швидкістю, якої могли надати йому дванадцять весел… На кормі сиділа темна постать, нахиляючись у такт кожному змахові весел, ніби пориваючись надати човнові більше ходу. Помилитись не можна було навіть на такій значній віддалі: це був фанатик-монах, покинутий утікачами на острові.

Мандрівники поховались у кущі, дожидаючи, поки погоня за ними не промчить мимо і не зникне за поворотом річки. Потім вони збентежено подивилися один на одного.

— Краще було б викинути його за борт або тягти з собою, як баласт, — промовив, нарешті, Ефраїм. — Тепер він далеко попереду нас і жене щодуху.

— Ну справи вже не поправиш, — зауважив Амос.

— Але що ж робити? — понуро сказав де Катіна. — Цей мстивий диявол роздзвонив усім і в порту і тут понад річкою Він із Квебека Це човен губернатора і йде в півтора раза швидше за наш.

— Дайте мені подумати, — промовив Амос Грін. Він сів на кленовий стовбур, що лежав тут, і підпер руками голову.

— Ну, — нарешті вирішив він, — коли не можна йти вперед і неможливо йти назад, то лишається тільки податись убік. Правда ж, Ефраїм?

— Так, хлопче, так; коли не можна пливти, доводиться лавірувати; та тільки у нас мілко з обох бортів.

— Не можна йти на північ, значить, треба посуватись на південь.

— Покинути човен?

— Це наш єдиний шанс на порятунок. Ми можемо пройти просто лісом до маєтку на Рішельє. Монах втратить наш слід і не перешкодить нам, плаваючи на річці Св. Лаврентія.

— Іншого виходу немає, — сумно погодився Ефраїм. — Не люблю ходити лісом, коли можна пливти водою, та й не бував я в ньому з часів короля Філіпа. То вже ти держи курс і не збийся, Амос.

— Це шлях недалекий. Вийдемо на південний берег і рушимо. Де Катіна, якщо ваша дружина втомиться, ми по черзі нестимемо її.

— Ах, ви собі й уявити не можете, який я добрий ходак. На цьому чудовому повітрі можна йти без кінця.

— Ну, так переїздимо!

Через кілька хвилин вони були вже на другому березі, "причаливши до узлісся. Чоловіки розподілили між собою рушниці, заряди, харч і мізерний багаж. Потім утікачі розплатилися з індійцями, суворо наказавши їм нікому не, казати, куди вони пішли, і, повернувшись спиною до річки, увійшли в безмовний ліс.

Розділ XXXI

ВЛАСНИК СЕН-МАРІ

Вигнанці, полишивши праворуч форт Сен-Луї, звідки линув церковний дзвін, швидко просувались уперед, а тим часом на горизонті сонце спустилось уже низько і на просіках довга тінь від кущів лягала, ніби від дерев. Раптом перед ними, поміж стовбурів, замість зеленої трави блиснула блакитна вода, і втікачі побачили широку прудку річку. У Франції її вважали б величезною, але очі подорожнього, який тільки що бачив ріку Св. Лаврентія, звикли до ще більших водних обширів. Амос і де Катіна уже й раніше бували на Рішельє, але тепер серця їх радісно забились, коли вони побачили цю річку, бо вони знали, що по ній лежить прямий шлях, — одному — додому, другому — до спокою й волі. Кілька днів ходу по Рішельє, ще трохи по прекрасних, усіяних островами озерах Шамплен і Сен-Сакраменто, у холодку дерев Адірондіка — і вони опиняться на верхів'ях Гудзона, і всі пережиті труднощі й небезпеки Стануть тільки темою розмов у зимові вечори.

На другому березі лежала країна страшних ірокезів, і в двох місцях вони помітили дим, що здіймався до вечірнього неба. Вони пам'ятали слова одного трапера, що войовничі загони індійців ще не переходили річку, а тому сміливо йшли стежкою понад східним берегом. Проте через кілька кроків їх зупинив грізний військовий оклик, і з хащі блиснули два мушкетних дула, націлені на них.

— Ми — друзі! — крикнув де Катіна.

— Звідки ви? — спитав невидимий вартовий.

— Із Квебека.

— А куди йдете?

— Одвідати мосье Шарля де ла Ну, власника Сен-Марі.

— Добре. Небезпеки немає, дю Лю. З ними ще й дама. Вітаю вас від імені мого батька, мадам.

З гущавини вийшло двоє людей. Один із них був би дуже схожий на чистокровного індійця, якби не чемні слова, промовлені чистою французькою мовою. Це був високий стрункий молодий чоловік, дуже смуглявий, з проникливими чорними очима й різкими, рішучими обрисами рота, які свідчили, безперечно, про індійське походження. Його жорстке довге волосся було зібране догори в чуб; застромлене в нього орлине перо було єдиною прикрасою. Блакитна шкіряна куртка і мокасини з оленячої шкурки цілком скидались на одежу Амоса Гріна, але блиск золотого ланцюжка на поясі, коштовний перстень на пальці і гарної роботи мушкет надавали елегантності всьому одягові юнака. Широка жовта смуга охри на лобі й томагаук на поясі ще більше посилювали враження двоїстості від усього його вигляду.

Його товариш був безперечно природжений француз, літній, темноволосий і жилавий з жорсткою чорною бородою і суворим енергійним обличчям. На ньому теж був мисливський одяг, але за яскравим, смугнастим поясом стирчала пара довгих пістолетів. Його оленяча куртка була оздоблена спереду пофарбованими голками дикобраза та індійським намистом, а яскраво-червоні штиблети — торочками з єнотових хвостів. Спершись на довгу темну рушницю, він дивився на подорожніх, тимчасом як молодий чоловік ішов їм назустріч.

— Пробачте нашу обережність, — промовив цей останній. — Ніколи не можна передбачити того, що вчинять ці негідники, щоб обдурити нас. Боюсь, мадам, що така довга й важка дорога була для вас дуже втомною.

Бідолашна Адель, яка відзначалась охайністю навіть серед господарів вулиці Сен-Мартіна, ледве зважилась глянути на своє замазане й брудне плаття. Вона з усмішкою терпіла всі небезпеки і втому, але витримка ледве не зрадила її, коли вона подумала, що в такому вигляді опинилась перед сторонніми.

— Моя мати буде дуже рада прийняти вас і подбати про все необхідне, — поспішно промовив молодий чоловік, ніби читаючи в її думках. — Але вас, мосьє, я напевно десь бачив колись.

— І я вас теж! — скрикнув гвардієць. — Я — Аморі де Катіна, колишній офіцер з Пікардійського полку. Ви, безперечно, Ахілл де ла Ну де Сен-Марі. Пригадую, бачив вас на губернаторських прийомах у Квебеку, де ви бували разом з вашим батьком.

— Так, це я, — відповів молодий чоловік, простягаючи руку і трохи вимушено усміхаючись.

Де Катіна дійсно пам'ятав цього юнака як одного з численних молодих дворян, що приїздили раз на рік у Квебек, де вони довідувались про останні моди, балакали про торішні версальські плітки і хоч протягом кількох тижнів жили життям, відповідним до традицій їх стану. Зараз у холодку, під великими дубами, з чубом і військовою татуїровкою на обличчі, з мушкетом у руці й томагавком за поясом він здавався зовсім іншою людиною.

— У нас в лісах одно життя, а в місті — інше, — промовив він, — хоч мій добрий батько цього не визнає і всюди тягає за собою Версаль. Ви знаєте його, мосьє, і тому зайве пояснювати вам мої слова. Але настав час зміни, і ми можемо провести вас додому.

Двоє людей в одежі канадських фермерів, тримаючи рушниці так, що досвідчене око де Катіна відразу побачило, що це добре навчені солдати, зненацька з'явились перед співбесідниками. Молодий де ла Ну коротко віддав їм кілька наказів і стежкою пішов з утікачами.

— Ви, може, не знаєте особисто мого приятеля, — промовив він, показуючи на другого чоловіка, — але я певен, що ім'я його ви знаєте з чуток.