Вигнанці - Сторінка 2

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він зайшов з господарями у вітальню, а потім негайно зник, і кроки його вже чути було на сходах. Незабаром він повернувся з гарним блискучим хутром у руках.

— Ведмедя призначено вашому батькові, — проговорив він. — А цю шкуру я привіз вам. Дурниця, проте з неї можна зробити пару мокасинів або торбинку.

Адель захоплено скрикнула, занурюючи руки в м'яке хутро. Та й було чим захоплюватись, бо ні в одного короля в світі не було нічого подібного.

— Ах, яке воно гарне! — промовила вона. — А що це за звір і звідки він?

— Чорно-бура лисиця. Я сам її вбив під час останньої експедиції в ірокезькі селища біля озера Онеїда.

Адель притулилась щокою до хутра; її біле личко здавалось мармуровим на цьому чорному фоні.

— Дуже шкода, мосьє, що батька немає дома, щоб вас привітати, — сказала вона, — але я від щирого серця вітаю вас замість нього. Кімната вам приготовлена нагорі. Якщо бажаєте, П'єр проведе вас.

— Кімната, мені? Нащо?

— Як нащо? Щоб спати.

— А хіба мені неодмінно треба спати в кімнаті?

Де Катіна засміявся, побачивши незадоволення на обличчі американця.

— Можете не спати там, якщо не хочете, — сказав він.

Обличчя американця проясніло. Він підійшов до далекого вікна, що виходило в двір.

— Ах! — скрикнув він. — Он там є бук. Якщо ви дозволите мені взяти туди мою ковдру, це буде краще за всяку кімнату. Зимою, звичайно, доводиться спати під покрівлею, але літом я задихаюсь… мене душить стеля.

— Так ви живете не в місті? — спитав де Катіна.

— Мій батько живе в Нью-Йорку, через два будинки від Пітера Стьювшанта, про якого ви, мабуть, чули. Він дуже винослива людина, витерплює й це, але я… з мене досить і кількох днів у Альбані чи в Шенектеді. Я все життя прожив у лісах.

— Я певна, що батькові буде однаково, де б ви не спали і що б не робили, аби тільки ви були задоволені.

— Дякую вам. Ну, то я візьму туди свої речі і почищу коня.

— Але ж П'єр може це зробити.

— Я звик усе робити сам.

— Я піду з вами, — промовив де Катіна. — Мені треба сказати вам кілька слів. Отже, до завтра, Адель!

— До завтра, Аморі!

Молоді люди разом зійшли сходами вниз, і капітан провів американця до двору.

— Вам довелося довго їхати? — спитав він.

— Так, я приїхав з Руана.

— Ви стомились?

— Ні, я рідко стомлююсь.

— То побудьте з мадмуазель, доки повернеться її батько.

— Чому ви це говорите?

— Тому, що я повинен поїхати, а їй, може, потрібний буде захисник.

Американець мовчки кивнув головою і, скинувши свою темну одежу, заходився ретельно чистити брудного з дороги коня.

Розділ II

МОНАРХ У СЕБЕ В ОПОЧИВАЛЬНІ

Настав ранок другого дня; капітан де Катіна з'явився на службу. Великий версальський годинник пробив вісім: монарх незабаром повинен вставати. По всіх довгих коридорах і прикрашених фресками проходах величезного палацу пробігав стриманий гомін і легкий шум, спішно готувались до пробудження від сну й одягання короля — великого придворного церемоніалу, який відбувався з участю багатьох осіб. Проскочив лакей, несучи придворному цирюльникові панові де Сен-Кентену срібне блюдо з кип'ятком для гоління короля. Кілька лакеїв з повішеними на руки частинами вбрання купчились біля коридора, що вів у передпокій. Купка гвардійців у блискучих блакитних мундирах із срібною вишивкою підтяглась і взяла алебарди на караул. Молодий офіцер, який замислено дивився у вікно на терасу, де декілька придворних, сміючись, балакали один з одним, круто повернувся на каблуках і рушив до білих з золотом дверей королівської опочивальні.

Ледве він зайняв свій пост, як хтось тихенько натиснув зсередини ручку дверей, що нечутно відчинились на завісах. Якийсь чоловік безшумно вийшов із спальні, зачинивши за собою двері.

— Тс! — прошепотів він, приклавши палець до тонких, різко окреслених губ, і на його старанно виголеному обличчі з дугастими бровами з'явилось благання й застереження. — Король іще спочиває.

Ці слова теж пошепки переказували з уста в уста серед групи людей, що товпились біля дверей. Промовивши їх, пан Бонтан, обер-камердинер короля, зробив знак офіцерові і одвів його до віконної ніші, де той тільки що стояв.

— Доброго ранку, капітан де Катіна! — фамільярно і разом з тим шанобливо промовив він.

— Доброго ранку, Бонтан. Як спочивав король?

— Чудово.

— Але ж йому вже час уставати.

— Ні.

— Ви ще не будили його?

— Збуджу через сім з половиною хвилин.

Лакей вийняв маленького круглого годинника, що розпоряджався тією людиною, яка була правителем двадцяти мільйонів людей.

— Хто чергує на головному посту?

— Майор де Бріссак.

— А ви тут?

— Я буду при особі короля протягом чотирьох годин.

— Дуже добре. Учора ввечері, коли я був з ним сам після "petit coucher", він зробив мені кілька розпоряджень для чергового офіцера. Король звелів мені передати наказ не допускати пана де Вівонна до "grand lever". Ви мусите переказати йому це.

— Я виконаю наказ.

— Далі, якщо буде записка від "неї" — ви розумієте, від нової…

— Мадам де Ментенон?

— Еге. Але краще не називати імен. Якщо вона пришле записку, візьміть її і при слушній нагоді нишком передайте королю.

— Буде виконано.

— А коли — що дуже можливо — прийде друга, розумієте, колишня…

— Мадам де Монтеспань?

— Ох, цей ваш солдатський язик, капітан! Ну, так слухайте: коли прийде вона, ви чемно не допускайте. Розумієте, умовляйте ввічливо, але ні в якому разі не дозволяйте увійти до короля.

— Гаразд, Бонтан.

— А тепер у нас лишилось тільки три хвилини.

Він пройшов крізь юрбу в коридор з виглядом гордого смирення властивого людині, яка хоч і була лакеєм, але вважала себе королем лакеїв на тій підставі, що вона лакей короля. Біля дверей стояв ряд блискучих ліврей у напудрених париках і червоних плюшових кафтанах з срібними аксельбантами.

— Грубник тут? — спитав Бонтан.

— Так, пане, — відповів той, що держав у руках емальований піднос із сосновими трісками.

— А той, що відчиняє віконниці?

— Тут, пане.

— Дожидайте наказів.

Він знову натис ручку дверей і зник у темній опочивальні.

То була величезна чотирикутна кімната з двома великими вікнами, завішеними дорогими оксамитними завісами. Кілька променів сонця, просмикнувшись крізь щілини, грали яскравими плямами на світлій стіні. Велике крісло стояло біля згаслого каміна з величезною мармуровою дошкою, над якою перепліталась гірлянда з численних арабесок та гербів, що доходили до розкішно розписаної стелі. В одному кутку стояла вузенька канапка, ложе вірного Бонтана.

Посеред кімнати містилось величезне ліжко з чотирма колонами й гобеленовим пологом, відхиленим у головах. Воно було обгороджене полірованими поруччями, і між ними та ліжком утворювався прохід близько п'яти футів завширшки. Там стояв круглий столик, накритий білою серветкою. На ньому було срібне блюдо з трьома шматочками телячої грудинки та емальований кубок з легким вином — на той випадок, якби королеві схотілось попоїсти вночі.

Бонтан нечутно пройшов по кімнаті, ноги його тонули в м'якому килимі; важкий дух спальні повис у кімнаті; чути було рівне дихання сплячого. Бонтан підійшов до ліжка і спинився з годинником у руках, дожидаючи того моменту, коли згідно з етикетом двору треба було збудити короля. Перед ним, під дорогою зеленою шовковою східною ковдрою, вимальовувалась, потонувши в пишних мереживах подушки, кругла голова а коротко підстриженим чорним волоссям, горбатим носом і з випнутою спідньою губою. Лакей закрив годинника і нагнувся над сплячим.

— Маю честь доповісти вашій величності, що тепер пів на дев'яту, — промовив він.

— А!.. — Король помалу розплющив свої великі темні очі, перехрестився і, витягши з-під нічної сорочки маленьку, темну ладанку, поцілував її. Потім сів на ліжку і, мружачись, озирнувся навкруги з виглядом людини, що прочунюється після сну.

— Ви передали мої накази черговому офіцерові, Бонтан?

— Так, ваша величність.

— Хто черговий?

— Майор де Бріссак на головному посту, а в коридорі — капітан де Катіна.

— Де Катіна? А, це той молодий чоловік, що зупинив мого коня у Фонтенебло. Я пам'ятаю його. Можете почати, Бонтан.

Обер-камердинер швидко підійшов до дверей і відчинив їх. У кімнату хутко ввійшов грубник і четверо лакеїв у червоних кафтанах і білих париках. Без ніякого шуму вони проворно заходилися виконувати свої обов'язки. Один схопив канапку й ковдру Бонтана і миттю виніс їх у передпокій; другий виніс піднос із закускою й срібний свічник, а третій розсунув оксамитні завіси, і потік світла залив кімнату. На соснові тріски, що вже тріщали в каміні, грубник поклав навскоси два товстих круглих поліна, бо в повітрі почувалась ранішня прохолода, і вийшов разом з іншими лакеями.

Ледве вони пішли, як увійшло кілька вельможних людей. Попереду виступали поряд два чоловіки. Один з них, юнак, трохи старший двадцяти років, середнього зросту, з важними й повільними манерами, із стрункими ногами, з обличчям досить гарним, але схожим на маску доміно; воно було позбавлене виразності, крім рідких винятків, коли проблискував насмішкуватий гумор. Одягнений він був у багатий одяг з темно-лілового оксамиту; на грудях красувалась широка блакитна стьожка, з-під якої блищала смужка ордена св. Людовіка. Його товариш був смаглявий чоловік років сорока, з поважною, повною гідності постаттю, в скромному, але дорогому чорному шовковому одягу з золотими прикрасами коло коміра й рукавів. Коли, увійшовши, вони наблизились до короля, то з схожості цих трьох облич можна було зробити висновок, що вони належать до однієї сім'ї, і кожен легко міг би здогадатись, що старший — це мосьє, молодший брат Людовіка XIV, а юнак — дофін Людовік, єдиний законний син короля і наслідник престолу, на який не судилося сісти ні йому, ні його синам.

За сином і братом короля йшла невелика купка вельмож та придворних, що мусили бути присутніми при церемоніалі. Тут був головний гардеробмейстер, перший камергер, герцог Менський, блідий юнак у чорній оксамитній одежі, який дуже шкутильгав на ліву ногу, і його маленький брат, граф Тулузький, обидва — незаконні діти мадам де Монтеспань від короля. За ними увійшли перший камердинер гардероба Фагон, лейб-медик Тельє, лейб-хірург і три пажі в червоних, вишитих золотом убраннях. Вони несли одяг монарха. Такі були учасники малого родинного церемоніалу, бути присутніми при якому вважалося за велику честь для придворних Людовіка.

Бонтан вилив на руки короля кілька краплин спирту, підставивши срібне блюдо, щоб вони стекли, а перший камергер подав чашу з свяченою водою: монарх умочив у неї руку, перехрестився і прочитав коротеньку молитву св.