Вигнанці - Сторінка 32

Цим пояснювались і _ спішна робота і страшна ранішня процесія. Вони бачили, як вели на смерть Франсуазу де Монтеспань, чули її останній жалібний заклик, коли важка рука негідника з сокирою на плечі упала їй на шию, примушуючи стати навколішки. З різким криком жаху відхитнулась вона від замазаної кров'ю плахи, кат підняв сокиру, а мосьє де Монтеспань ступив наперед і простяг руку, щоб схопити гарну голівку за довге каштанове волосся і нагнути її до плахи. І раптом він зупинився здивований, заціпенівши з виставленою вперед ногою й простягнутою рукою, з роззявленим ротом і застиглим поглядом.

І дійсно, видовище, яке він побачив, могло хоч кого здивувати. З маленького чотирикутного вікна, перед ним головою вперед раптом вилетів якийсь чоловік, упав на витягнуті вперед руки і миттю став на ноги. Потім, на один фут від його п'ят, показалась голова другої людини; цей, хоч і впав важче за першого, але так само скочив на ноги. На першому був гвардійський мундир, сріблом оздоблений; другий, з чисто виголеним обличчям, в темній одежі, мав вигляд мирного громадянина. Обидва держали в руках по короткому, заіржавілому залізному пруту. Ні один із них не промовив ні слова, але гвардієць швидко зробив два кроки вперед і опустив прут на голову ката, який тільки що приготувався відтяти своїй жертві голову. Почувся глухий удар, тріск, немов розбилося яйце, і прут відлетів набік. Кат дико скрикнув, упустив сокиру, схопився обома руками за голову і, кілька разів крутнувшись по ешафоту, покотився мертвим вниз у двір.

Швидко, мов блискавка, де Катіна схопив сокиру і став перед де Монтеспань, визивно закинувши на плече важке знаряддя.

— Ну! — промовив він.

Одну мить маркіз був так приголомшений, що не міг сказати ні слова. Тільки тепер він, нарешті, зрозумів, що ці незнайомі стали між ним і його жертвою.

— Схопіть їх! — гукнув він, звертаючись до своїх слуг.

— Одну хвилину! — голосно промовив де Катіна значливим тоном. — З того, який на мені мундир, ви бачите, хто я. Я — охоронець короля Франції. Хто насмілиться торкнутися мене — образить його. Стережіться! Це небезпечна гра.

— Вперед, боягузи! — заревів де Монтеспань.

Але озброєні слуги завагались. Страх перед королем скидався на величезну тінь, навислу над усією Францією. Де Катіна помітив цю нерішучість і використав її.

— Ця жінка — обраниця короля! — крикнув він. — І коли ви насмілитесь торкнути хоч одну волосину на її голові, присягаюсь вам, ні одна душа на цьому дворі не уникне лютої кари. Безумці, невже ви хочете зазнати катування або корчитись у киплячій смолі через накази цього божевільного?

— Хто ці люди, Марсо? — оскаженіло крикнув маркіз.

— Полонені, ваша світлість.

— Що? Чиї полонені?

— Ваші, ваша світлість.

— Хто наказав затримати їх?

— Ви! Їх привезли під вартою, яка показала мені ваш перстень з печаткою.

— Я вперше в житті бачу ці пики. Тут втрутився сам чорт. І вони ще насмілюються загрожувати мені в моєму власному замку і стати між мною і моєю дружиною! Ні, чорт візьми! Цього не буде! Смерть їм! Ей, ви, Марсо, Етьєнн, Жільбер, Жан, П'єр, усі, хто жере мій хліб, хапайте негідників!

Він оглянув лютим поглядом усіх, але повсюди зустрів тільки похнюплені голови й опущені погляди. З гидкою лайкою він вихопив з ножен шпагу і метнувся до дружини, що стояла ні жива, ні мертва біля плахи. Де Катіна кинувся між ними, щоб оборонити її, але бородатий сенешаль Марсо попередив його, схопивши свого пана поперек тулуба. З відвагою безумця, зціпивши зуби, з піною коло рота де Монтеспань перекрутився в руках, що тримали його, звільнив шпагу і застромив її крізь темну бороду глибоко в горло Марсо. Той з жахливим криком упав навзнак; кров бризнула з рота і з рани, але перше ніж убійник встиг витягти шпагу, де Катіна і американець за допомогою десяти слуг стягли його з ешафота; Амос Грін зв'язав його так, що убійник міг тільки люто поводити очима й плюватись. Слуги були настільки роздратовані злочином свого пана — всі любили Марсо, — що, бачачи перед собою сокиру й плаху, могли розправитися з ним досить швидко, якби зненацька не пролунав виразний, довгий заклик труби, переливаючись у тихому, ранковому повітрі. Де Катіна насторожив вуха, як собака, почувши свого господаря.

— Ви чули, Амос?

— Це труба.

— Це сигнал гвардії. Ей, ви, біжіть швидше до воріт! Підійміть спускні грати і спустіть звідний міст! Поспішайте, бо ще й тепер можете відповідати за гріхи свого пана! Ледве вдалося врятувати бідолаху, Амос!

— Еге, друже мій! Я бачив, як він уже простяг руку до її волосся в ту мить, коли ви вискочили з вікна. Ще одна хвилина — і вона була б оскальпована. Але ж яка красуня, ця жінка, ніколи я не бачив кращого обличчя, і їй не гоже валятися тут, на цих брудних дошках.

Він зняв з мосьє де Монтеспань його довгий чорний плащ і, зробивши з нього подушку для непритомної жінки, обережно й ніжно, що здавалось дивним у людини його будови й постаті, підклав її під голову маркізі.

Він ще стояв, нахилившись над нею, коли почувся гуркіт звідного моста, потім тупотіння копит, брязкіт зброї, і в двір в'їхав загін кіннотників на конях з розмаяними на вітрі гривами. На чолі загону гарцював високий вершник у парадному одязі гвардійця, з пером на капелюсі, в довгих рукавицях з буйволячої шкіри, з блискучою на сонці шпагою. Легким галопом він під'їхав до ешафота і швидким поглядом темних проникливих очей оглянув групу людей, що чекали його. Побачивши його, де Катіна радісно усміхнувся і в одну мить уже стояв коло стремена прибулого.

— Де Бріссак!

— Де Катіна! От так несподіванка! Скажіть, будь ласка, як це ви сюди потрапили?

— Я був у полоні. Де Бріссак, чи передали ви доручення в Париж?

— Звичайно, передав.

— І архієпископ приїхав?

— Так.

— А вінчання?

— Відбулося, як було умовлено Тим-то ця жінка і змушена була залишити палац.

— Я так і думав.

— Сподіваюсь, з нею не трапилось нічого лихого?

— Я і мій друг наспіли саме вчасно, щоб урятувати її Чоловік її лежить он там зв'язаний. Це сущий диявол.

— Цілком можливо, але й ангел став би жорстоким якби був на його місці.

— Ми зв'язали його. Він убив людину.

— Ви й справді не гаяли часу.

— Як ви довідались, що ми тут?

— Це — радісна несподіванка.

— Так ви приїхали не заради нас?

— Ні, заради цієї дами.

— А як цьому негідникові вдалося захопити її?

— Король доручив братові відвезти її. Чоловік довідався про це і брехливою звісткою заманив її в свою карету, яка стояла біля інших воріт. Коли де Вівонн побачив, що вона не прийшла, він кинувся до неї на квартиру — там її не було Він заходився розпитувати і скоро дізнався, яким чином і з ким вона, поїхала. На дверцях карети помітили герб де Монтеспань, і король послав мене сюди з моїм загоном. Ми гнали швидко, як тільки могли.

— Ах, і все-таки спізнилися б, коли б не дивна пригода, що привела нас сюди. Не знаю, хто напав на нас, бо ця людина, очевидно, нічого не знала про те, що з нами трапилось. А втім, все з'ясується потім. Що нам робити тепер?

— Я маю наказ. Мадам треба відвезти в замок, а всіх винних у вчиненому насильстві над нею тримати заарештованими аж поки не стане відома дальша воля короля. Замок повинен перейти до казни. Але вам, Катіна, тепер нема чого робити?

— Так, мені тільки хотілося б поїхати в Париж, подивитись, як там живуть дядя з дочкою.

— Ах, яка ж гарненька у вас кузиночка! Присягаюсь душею, я нітрохи не дивуюсь, що вас так добре знають усі мешканці вулиці Сен-Мартіна. Ну гаразд, я передав ваше доручення, тепер ви виконайте моє.

— Від щирого серця. Куди треба їхати?

— У Версаль. Король, напевне, горить від нетерпіння довідатись, як я виконав його наказ. Ви маєте цілковите право розповісти йому про все, бо, коли б не було вас та вашого друга, все це скінчилося б дуже погано.

— Я буду там через дві година.

— Є у вас коні?

— Наших повбивано.

— Ви візьмете інших тут у конюшнях. Вибирайте найкращих, бо втратили своїх на службі короля.

Порада була занадто спокуслива, щоб знехтувати її Де Катіна підкликав Амоса Гріна, і обидва швидко пішли в конюшню, а де Бріссак в уривчастих, різких виразах наказав слугам роззброїтись, порозставляв гвардійців по всьому замку і розпорядився про від'їзд мадам де Монтеспань, чоловіка якої звелів посадити у в'язницю.

Через годину приятелі швидко мчали сільською дорогою, вдихаючи чудове повітря, яке здавалось їм іще свіжішим після вогкого, гидкого повітря в'язниці. Далеко позаду маленькі темні зубці стіни, що здіймалась над лісом, показували покинутий ними замок, а на краю обрію ранкове сонце зогрівало своїм промінням пишний палац — мету їх подорожі.

Розділ ХХIII

ПАДІННЯ СІМ'Ї ДЕ КАТІНА

Через два дні після шлюбу мадам де Ментенон з королем в її скромній кімнатці відбулось зібрання, яке викликало неймовірні страждання сотень тисяч людей і разом з тим стало знаряддям розповсюдження французького мистецтва, галльської винахідливості та енергії серед млявих тевтонських народностей, що зробилися і сильнішими й кращими, відколи прийняли в себе цю закваску. В історії велике зло часом мало добротворні наслідки, найкращі результати часто випливали безпосередньо із злочинів.

Настав час, коли церква вирішила вимагати здійснення обіцянки мадам де Ментенон, і бліді щоки та сумні очі її ясно свідчили про марну боротьбу з голосом свого ніжного серця, який вона намагалась заглушити аргументами оточуючих її ханжів. Вона добре знала французьких гугенотів. Та й хто краще міг знати їх, як не ця жінка, що сама вийшла з їх оточення і виросла в їхній вірі? Вона надто добре знала їх. терпіння, благородство, незалежність, завзяття. Які ж буди шанси, щоб вони пристали на бажання короля? Може, на це й погодяться деякі з вельмож, але вся маса цих людей сміятиметься з галер, в'язниць і навіть з шибениці, коли дійдеться до віри їхніх батьків. Якщо на них почнуть тиснути, і вони лишаться у своїй вірі, то їм доведеться або тікати з Франції, або вмирати прикутими до весла чи брязкати кайданами по дорозі. Така була страшна альтернатива перед групою людей, що являла собою цілий невеликий народ. Найжахливіше, що вона, рідна їм по крові, повинна буде підняти голос супроти них. Але обіцянку дано, і настав час її виконати.

На цьому зібранні був красномовний єпископ Боссюет, військовий міністр Лувуа і знаменитий єзуїт, отець Лашез.