Вигнанці - Сторінка 34

Пошліть мене проповідувати істинну віру жителям Севенн.

— Боже, поможи жителям Севенн! — пробурмотів Людовік, дивлячись з почуттям страху й огиди на виснажене обличчя й люті очі фанатика. — Дуже добре, абат, — промовив він вголос, — ви поїдете в Севенни.

Можливо, на одну мить суворого абата охопило ніби передчуття того жахливого ранку, коли він буде ховатися в кутку палаючого будинку від простягнутих до нього рук Ї кинджалами. Він затулив обличчя руками, і інстинктивне тремтіння пробігло по виснаженому тілу аскета. Але зараз же він підвівся з колін і, склавши смиренно руки, став, як і раніше, в спокійну позу. Людовік узяв зі столу перо і підсунув до себе папір.

— Отже, ви всі даєте мені ту саму пораду, — сказав він, — ви, єпископ, ви; отче мій, ви, мадам, і ви, Лувуа. Ну, якщо з цього вийде лихо, хай не впаде воно на мене! Але що це?

Де Катіна виступив наперед, простигши руку. Його палка, поривчаста натура раптом перейшла межі обережності. Перед очима немов майнула нескінченна низка чоловіків, жінок і дітей однієї з ним віри. Усі вони не могли захистити себе ні одним словом, ні одним рухом, і тепер усі дивилися на нього як на єдиного заступника й рятівника. Поки все йшло добре в житті, він мало думав про такі справи, але тепер, коли насувалась небезпека і була зачеплена глибша сторона його натури, він почував, як мало значило навіть саме життя й щастя проти цієї великої вічної правди…

— Не підписуйте цього папера, ваша величність! — крикнув він. — Ви ще доживете до того часу, коли будете жалкувати, що у вас не відсохла рука, перше ніж вона взялась за це перо. Ц знаю це, ваша величність, я певен у цьому. Згадайте всіх цих безпорадних людей — маленьких дітей, молодих дівчат, старих і недужих. Їх віра — вони самі. Це все одно, що вимагати від листя змінити гілля, на якому воно росте. Вони не можуть змінити віри. Найбільше, на що ви могли ще сподіватися, — це обернути їх із чесних людей у лицемірів. Але нащо вам це? Вони поважають вас. Вони люблять вас. Вони нікому не роблять шкоди. Вони горді, що служать у ваших арміях і б'ються за вас… Благаю вас, ваша величність, іменем усього для вас святого добре подумати, перше ніж підписати наказ, який принесе нещастя й розпач сотням тисяч ваших вірнопідданих.

На одну мить король завагався, слухаючи короткі, уривчасті благання молодого воїна, але вираз обличчя його знову став жорстоким, коли він згадав, як усі його особисті умовляння не могли вплинути на цього молодого придворного ферта.

— Релігія французького короля повинна бути релігією Франції, — сказав він, — і коли мої власні гвардійці опираються мені в цьому, я змушений знайти інших, більш відданих. Лувуа, вакансію майора мушкетерів повинен зайняти капітан де Бельмон.

— Слухаю, ваша величність.

— Вакансію де Катіна може зайняти лейтенант Лабадуаер.

— Слухаю, ваша величність.

— А я вже позбавлений честі служити вам?

— Ви занадто уперті для цього.

Де Катіна безпорадно опустив руки, і голова його упала на груди. Коли він усвідомив загибель усіх надій цілого життя і жорстоку несправедливість, вчинену королем, він голосно, безнадійно скрикнув і кинувся геть з кімнати. Гарячі сльози безсилого гніву текли по щоках. В такому вигляді, з розстебнутим мундиром, із зсунутим капелюхом, ридаючи й жестикулюючи, він вскочив у конюшню, де Амос Грін спокійно курив люльку, скептично дивлячись, як конюхи порали коней.

— Що сталось, чорт візьми? — спитав він, виймаючи люльку з рота, звідки вилітали клуби блакитного диму.

— Ця шпага, — кричав француз… — Я не маю більше права носити її! Я зламаю її!

— Ну і я зламаю свого ножа, коли це може допомогти вам.

— Геть і це! — кричав де Катіна, зриваючи срібні еполети.

— Ну в цьому ви перевершили мене, бо в мене їх ніколи не було. Але скажіть, що таке? Чи не можна допомогти чимось?

— В Париж! В Париж! — несамовито кричав де Катіна. — Я пропав, але, може, ще встигну врятувати їх. Швидше коней!

Американець ясно бачив, що трапилось якесь несподіване лихо, а тому він заходився допомагати другові, і разом з конюхами вони осідлали коней.

Через п'ять хвилин обидва вже мчали дорогою, а менше ніж за годину вкриті піною коні, ледве тримаючись на ногах, зупинились коло високого будинку на вулиці Сен-Мартіна.

Де Катіна скочив з сідла і прожогом збіг на сходи. Амос Грін ішов за ним своєю звичайною спокійною ходою.

Старий гугенот і його чарівна дочка сиділи коло великого каміна; рука Аделі лежала в руці батька. Обоє схопилися з місця; молода дівчина з криком радості кинулась в обійми свого коханого, а старик схопив руку, простягнуту його небожем.

По другий бік каміна з дуже довгою люлькою в роті і кухлем вина, що стояв поруч на лаві, сидів чудний з вигляду чоловік із сивим волоссям і бородою, з великим м'ясистим червоним носом і маленькими сірими очима, які блищали з-під насуплених густих брів. Його худе, нерухоме довге обличчя було порите зморшками, особливо біля кутиків очей, звідки вони розбігались віялом на всі боки. Своїм темно-горіховим кольором це обличчя нагадувало химерну фігуру на носі корабля, вирубану з грубого дерева. Одягнений він був у синю саржеву куртку, в червоні штани, замазані дьогтем на колінах, у чисті сірі шерстяні панчохи, важкі черевики з тупими носками й великими сталевими пряжками. Біля нього на товстій дубовій палиці висів дуже потерпілий від негоди капелюх, обшитий срібним галуном. Сиве волосся було зібране назад у коротку, цупку косу, а на старому шкіряному поясі теліпався ніж з мідною колодочкою.

Де Катіна був надто заклопотаний і не звернув уваги на цю чудну особу, але Амос Грін з радісним криком кинувся до старика, дерев'яне обличчя якого пом'якшало настільки, що в роті позначились двоє жовтих від тютюну іклів. Не встаючи з місця, незнайомий простяг Грінові велику червону руку, величиною і формою схожу на лопату.

— Ну, капітан Ефраїм, — заговорив Амос по-англійському, — от уже ніяк не сподівався зустріти вас тут! Де Катіна — це мій давній друг Ефраїм Саведж, якому доручив мене батько.

— Якор на підйомі, хлопче, і люки закриті, — сказав чужинець особливим протяжним тоном, успадкованим жителями Нової Англії від своїх предків, англійських пуритан.

— Коли ви вирушаєте?

— Як тільки ви ступите на палубу, якщо провидіння пошле нам ходовий вітер і приплив… Ну як тобі жилося тут, Амос?

— Дуже добре. Мені є про що розповісти вам.

— Сподіваюсь, ти тримався осторонь усякої папістської чортівні?

— Так, так, Ефраїм. Але що з вами?

Сиве волосся стало від люті сторч, а маленькі сірі очі заблищали з-під густих брів.

Амос глянув у тому напрямі, куди дивилися ці очі, і побачив, що де Катіна сидів, обнявши Адель, а вона поклала йому на плече голову.

— Ах, якби я тільки знав їхню мову! Чи видано ж копи таке! Амос, хлопчику мій, як буде по-французькому "безсоромниця"?

— Ну, ну, Ефраїм. Ну, справді ж, таку картину можна побачити і в нас за морями, тут немає нічого поганого.

— Ні, Амос, цього ніколи не побачиш у богобоязливій країні.

— Ну от! Бачив я, як залицяються в Нью-Йорку!

— Ах, Нью-Йорк! Я говорив не про нього. Я не можу відповідати за Нью-Йорк чи Віргінію. На південь від миса Коде або від Ньюгавена не можна ручитись за людей. Я тільки знаю, що в Бостоні, Салемі чи Плімуті сидіти б їй у поправному домі, а йому в колодязі за далеко меншу безсоромність. Ах!

Він похитав головою і, зсунувши брови, подивився на злочинну пару.

Але молоді люди і старий батько були надто заклопотані своїми справами, щоб думати про пуританина-моряка. Де Катіна розповів уривчастими, гіркими словами про виявлену до нього несправедливість, позбавлення, посади, про загибель, що чекала на гугенотів. Адель з глибоким інстинктом жінки думала тільки про свого коханого та про нещастя, яке звалилось на нього, але старий купець зірвався з місця, коли почув про скасування едикту, і, тремтячи, здивовано озирався навкруги.

— Що ж мені робити? — гукнув він. — Що робити мені? Я занадто старий, щоб починати життя заново.

— Не бійтесь, дядю, — ласкаво промовив де Катіна. — Є інші країни, крім Франції.

— Але не для мене. Ні, ні; я занадто старий. Боже, важка твоя десниця на рабах твоїх! Ось виливається чаша злигоднів і падає святиня твоя. Ах, що мені робити, куди мені податись?

Хвилюючись, він ламав собі руки.

— Що таке трапилось, Амос? — спитав моряк. — Хоч я нічого не розумію з того, що він каже, але бачу, що він подає сигнал біди.

— Він і його рідні повинні залишити свою країну, Ефраїм.

— Чому?

— Вони протестанти, а король хоче знищити їх віру.

В одну мить Ефраїм Саведж опинився на другому кінці кімнати і стис худу руку старого купця в своєму великому, зашкарублому кулаці. В цьому сильному потиску й виразі суворого обличчя було стільки братньої симпатії, що ніякі слова не могли більше підбадьорити старика.

— Як? — спитав Саведж, оглядаючись через плече. — Скажи цьому чоловікові, що ми допоможемо йому. Скажи йому, що у нас така країна, до якої він підійде, як втулок до бочки. Скажи йому, що у нас всі релігії вільні, а католиків немає ближче, як у Балтіморі та в капуцинів у Пенебскоті. Скажи йому, що, коли він хоче їхати, "Золотий жезл" жде з якорем напоготові і повним вантажем. Скажи йому, що хочеш, аби тільки він тікав з нами.

— Тоді ми повинні їхати зараз же! — рішуче промовив де Катіна, слухаючи сердечне запрошення, переказуване його дяді. — Сьогодні буде віддано наказ, і завтра може бути пізно.

— Але моя торгівля! — заохкав купець.

— Захопіть усі, які можете, коштовності, а решту покиньте. Краще втратити частину, ніж усе, та ще на додачу й волю.

Нарешті все було готове. В той же вечір, за п'ять хвилин до того, як замкнули міську браму, з Парижа виїхало п'ять чоловік; троє з них були верхи, а двоє їхали в кареті, на якій зверху стояло кілька важких скринь. То було перше листя, що летіло перед ураганом, перші з великої маси людей, які наводнили через кілька місяців усі дороги з Франції. Часто подорож їх закінчувалась галерами, в'язницею і кімнатою для катування, одначе через кордон виливалась сила людей, достатня, щоб змінити промисловість і характер усіх сусідніх народів. Подібно до стародавніх ізраїльтян вони були вигнані із своїх будинків за волею розгніваного короля, який, виганяючи їх, одночасно ставив всілякі перешкоди до від'їзду їх.